«Це моє право – бути вільним!»

Нині він живе у хатинці, яку знайшли для нього друзі у мальовничому селі Лісне, поблизу Тростянця. Помаленьку облаштував побут, розфарбував лаву в жовто-блакитні кольори; сільську піч, де випікає власний хліб, прикрасив візерунками і назвав «Галею» — на честь мами і дружини, бо саме так їх звуть. Митець і ентузіаст Олександр Полуянов родом із Первомайська, що на Луганщині. Ось уже майже два роки, як він оселився на слобожанській землі й продовжує добру справу — дарувати дітям казку.

Його покликання — театр і робота з дітьми. Олександр розповідає, що займався цим завжди. Освіта у нього подвійна: закінчив музичне училище у Сєверодонецьку, а потім заочно здобув спеціальність режисера масових видовищ у Луганському коледжі культури. Спочатку працював у Воронезькому театрі ляльок, кілька років поспіль гастролював Росією. Аж до того моменту, як колись випадково зустрів на вулиці безхатченка, котрий, дивлячись просто йому у вічі, почав співати: «Давай додому, Сашко, давай додому!..»

Олександр Полуянов зізнається, що тоді просто отетерів. А оскільки вірить у знаки долі, вирішив, що справді час вже додому. І повернувся в Україну. В Первомайську його запросили працювати міським режисером масових свят. Крім того, він створив свій невеличкий ляльковий театр антреприз, радував дітвору казковими виставами і так заробляв собі на життя. Працював або сам, або разом із товаришем, теж Сашком. Щоправда, шляхи розійшлися: колишній товариш тепер у Росії й має зовсім інші політичні погляди...

«КОТИК-МУРЧИК, НАШ ГОЛУБЧИК...»

Олександр Полуянов — людина творча і світла. Коли з ним спілкуєшся, майже фізично відчуваєш, як його душа випромінює тепло, і віриш: Полуянов і фальш або байдужість — речі несумісні. Не помітити таку колоритну постать просто неможливо. Можу лише уявити, як він виділявся у наскрізь російськомовному Первомайську, коли щотижня влаштовував собі «українські дні».

«Я виходив у місто і починав «розсіювати» українську мову, — розповідає. — Вітався, розмовляв українською. Звичайно, люди дивувалися, але з часом продавці, перукарі, яких я відвідував, усі ті, хто мене знав, до цього звикли і навіть почали намагатися відповідати українською...»

Мама в Олександра Полуянова родом із Миколаївської області, тато — з Росії. А чарівливість української мови проникла у його серце через бабусині казки і пісні. «Коли я був маленьким, бабуся клала мою кучеряву голівку собі на коліна і починала співати: «Котик-Мурчик, наш голубчик...»

Згодом Олександр оте щемливе відчуття українського духу перенесе у свою творчість, і воно надихатиме його на створення казок для дитячих вистав. Ці його казки, запевняє, «всі про Україну». Хоча і російськомовні.

«Всі — про добро і зло, про освіченість, — ділиться автор. — Я не терплю темноти і мракобісся. Найголовніше для мене — освіченість і свобода. Свобода необхідна, як основа».

Повернувшись із Росії в Україну, Олександр написав казку. Ідея прийшла раптово, як буває у творчих людей: «Її героїня — Принцеса, котра мала дар робити людей щасливими одним своїм поглядом. Але цей дар відібрала зла Відьма. І от — поля занедбані, вітряки не крутяться, усі в жахливому стані, ще й принцеса сліпа... Розумієте, це — про нашу Україну.  Але все закінчилося добре...»

— Вітряки таки закрутилися? — допитуюся.

— Принцеса прозріла, вітряки закрутилися, — радісно повідомляє Олександр і тут же піднесено починає співати заключну пісню вистави: про жорна, які перетиратимуть зерно на борошно, про золоті соняхи...

Нині Олександр Полуянов веде театральний гурток при Тростянецькому палаці для дітей та юнацтва, до нього навчатися приходять близько двадцяти дітей. «Театр — для дітей, а це моя улюблена аудиторія, — говорить. — Але це й важко. Я з ними намагаюся серйозно розмовляти, вчу, що життя — це відповідальність...»

Іграшки майструють самі. У маленькій кімнатці, виділеній для юних акторів, Олександр показує Пана Коцького, Вовка, Ведмедя, Лисицю, інших казкових персонажів, зроблених власноруч. Реквізит із пап’є-маше. Сміючись, показує шмат «сала» з поролону: вийшов такий вдалий, аж «смачний», коли дивишся на нього із зали. Принаймні так стверджують глядачі.

На роботу до Тростянця (а це за 10 кілометрів від села Лісне) доводиться добиратися по-різному. Раніше ходив пішки, потім йому подарували старенький велосипед. «Я його називаю «ровер», — сміється. — Я його обов’язково відремонтую і розфарбую!»

Відстань — це не єдина складність, з якою довелося стикнутися. Переїхати жити туди, де тебе ніхто не знає, не так просто. І коли він сміється, варто подумати про ситуацію.

«Я себе не вмію продавати», — говорить Олександр.

Але влаштуватися на роботу йому вдалося вже за рік. Що ж до побуту — разом із хворою мамою їм, міським жителям, довелося облаштовуватися на сільському обійсті. Непосидючий і творчий господар уже встиг скрізь, де тільки можна, використати національну символіку. Щоправда, хата не своя, Олександр не полишає надії придбати власну. Тут же, у Лісному.

З дружиною, на жаль, війна розлучила: дружина Галя переїхала в Росію, до сина від першого шлюбу. Олександр вірить, що це тимчасово.

«ТАМ СЬОГОДНІ НЕМАЄ УКРАЇНИ»

Олександр Полуянов розповідає, що закохався у слобожанський край давно — ще 25 років тому, коли приїздив сюди на прополювання буряків. Тоді знайшов тут собі й друзів, з якими підтримував зв’язки увесь цей час.

«Я був зачарований цими місцями, — ділиться митець. — Коли бачиш таку красу, розумієш, чому Гоголь і Сковорода тут народилися. Пообіцяв собі, що на пенсії сюди обов’язково переїду. Але все сталося набагато раніше... Перед війною я добре бачив, як усе починалося на Донбасі: істерика заполонила російське телебачення і свідомість людей, скрізь оте істеричне: «Зараз вас будуть убивати!» Розумієте, коли вам кажуть «вас будуть убивати»... Навіть я, проукраїнський, виходив на вулицю і дивився: а де тут «Правий сектор»? Пам’ятаю, як телефонували всім уночі: «Швидше, швидше! Виходьте на площу, будемо Леніна захищати!..» «Бюджетні» люди... Їм сказали виходити — і вони виходять... Мені той Ленін наче істукан — стоїть посеред площі, заходу не проведеш, заважає! Не можна було його десь скраю поставити? Ну, добре, може, не всі поділяють мою думку... Для мене це не витвір мистецтва і аж ніяк не відображає нашу епоху.

Пам’ятаю, як перед війною все ніби завмерло в очікуванні: я вже відчував, що буде щось недобре... Проте ще сподівався, що буде, як з Артемівськом: швидко, за три дні очистять — і все. Але... на  Первомайську зупинилися. Зайшли і вийшли. Чому? Не знаю...»

— Ви плануєте повертатися?

— Ні. Повертатися я не збираюся. Я там не зможу. Там повинен відбутися катарсис, очищення... Навіть якщо ці території звільнять від окупації, повинно минути не менше п’яти років, може, тоді я зможу більш-менш спокійно дивитися в ті очі... Бо це боляче, коли навіть друзі наче з’їхали з глузду: ось наші прийдуть! Я запитую: хто це — «наші»?.. Ми ж із тобою за одним столом сиділи, пили, їли... Кажу, ні, я поїду, я не зможу так жити...

І я приїхав сюди. Там сьогодні немає України. Там навіть рота не можна розкрити, а я так не можу. Це моє право — бути вільним. А там це право відібрали.