ЦЕРКВА I ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПIЛЬСТВО

313 року імператор Костянтин легалізував християнство, а 381 року воно стало державною релігією Римської імперії. Таким чином, почалося взаємопроникнення та співпраця християнства як суспільнотворчої релігії і держави як суспільнотворчої системи. Протягом століть різні конфесії створили власні теологічні теорії держави та церкви. Православ’я дотримується теорії гармонії держави і церкви, католицизм розвинув теорію соціальні місії церкви, Лютеранська церква практикує вчення «двох царств», реформована церква — модель верховенства над державою Ісуса Христа. Тим часом держава Христа і держава людей покликані Богом, і тому вони найчастіше несли відповідальність одна за одну та надавали взаємний захист одна одній. Падіння монархій та панування націонал-соціалістичної диктатури в Німеччині та комуністичної на Сході змусили церкву існувати в умовах систем, які визначалися ворожою до церкви ідеологією. Проте і ці диктатури, слава Богу, згинули.

Процеси новітньої доби викликали необхідність змін та усвідомлення нових обставин. Набуті уроки можна сформулювати так:

1. Сьогодні повернення до християнської держави неможливе, навіть коли б 100% населення тієї чи іншої країни були віруючими християнами. Тепер у Німеччині це сприймається як позитивний та доконаний факт. Суддя Федерального конституційного суду Ернст-Вольфганг Бекенферде, сам віруючий католик, так сформулював цю думку: «Держава не є інструментом для забезпечення істини та всіляких чеснот, держава є інструментом для забезпечення миру та справедливості». Це головне завдання держави було сформульовано ще 1555 року в Аугсбурзькому договорі про релігійний мир.

2. Церкви мусили змиритися з тим, що держава більше не ставить собі за мету захист та підтримку християнства. Проте держава має підтримувати і захищати релігійні та культурні форми життя своїх громадян. Церкви вимушені погодитися з тим, що сьогодні християнство вже не є домінуючою релігійною силою, а лише меншістю, яка складається з різноманітних, інколи суперечливих течій. Із другого боку, незважаючи на те, що держава самостійно (без участі церкви) стала мирською потугою, церква не може скласти із себе релігійної відповідальності за стан суспільства. Вона молиться за світську владу і, таким чином, діє назовні. Адже традиційне, наприклад, для православ’я, уявлення про спасіння світу повинне мати вплив також на земні структури.

3. Державі довелося погодитися з тим, що вона вже не може і не повинна посилатися на божественний авторитет (як це було в середні віки). Вона отримує свій авторитет не від церкви і не може бути безпосередньо виведена від Бога. Тому, за земними законами, вона має служити всім громадянам: віруючим, невіруючим, інаковіруючим. До того ж держава має визнавати, що земні мірки недосконалі та недостатні. Одного принципу демократичної більшості недостатньо, адже більшість не завжди має рацію. Тому компроміс є невід’ємним складником демократії, він захищає від несанкціонованої опіки. Євангельський теолог Рейнгольд Нібур зазначав: «Здатність людини до відповідальності уможливлює демократію; гріховність людини робить демократію необхідною».

Варто особливо підкреслити, що держава не може самостійно встановлювати для себе норми та принципи — вона спирається на цінності, які сама виробити не в змозі. Держава спирається на ціннісні традиції, які пронизані історією християнства, навіть якщо ця держава не є формально християнською. Ідеал людини та суспільний ідеал спираються на християнську традицію, навіть якщо мова не йде про релігійність людини

4. Народу довелося усвідомити, що сьогодні він став суспільством. Держава- батько та церква-мати вже не беруть на себе прийняття всіх рішень на захист «тендітного організму» від усякого зла. Суспільство має самостійно виробляти свої норми, хоча воно складається із груп, які представляють різні політичні, релігійні, економічні й особисті інтереси. Суспільство може приймати хороші чи погані рішення, — будучи носієм рішень, суспільство водночас залежить від цінностей, які йому необхідно віднаходити в поті чола свого, якщо воно хоче стати відповідальним суспільствам.

Поняття «відповідальне суспільство» було сформульоване на всесвітніх конференціях екуменічного руху Life and Work у Стокгольмі (1925 р.) та Оксфорді (1937 р.). 1954 року Всесвітня рада церков (ВРЦ) сформулювала таке визначення:

«Відповідальне суспільство не є альтернативною соціальною чи політичною системою. Це — мірило, за яким ми оцінюємо всі існуючі соціальні устрої, і одночасно — орієнтир для прийняття окремих конкретних рішень. Християни покликані жити відповідально, як це вимагає життя і християнство, незалежно від суспільного устрою та навіть за найнесприятливішої соціальної структури». З огляду на технічну та наукову революцію, з огляду на економічну глобалізацію та на глобальну загрозу, що випливає з можливості технічних та людських помилок і хвороб та нещасних випадків, поняття «відповідальне суспільство» породжує два нових виміри. Перший вимір — відповідальне світове співтовариство, в якому кожна нація має відчувати відповідальність за благополуччя іншої. Ця вимога стосується також і міжнародних промислових концернів. Другий вимір — це проблема безпеки людини в новому високоорганізованому та взаємозалежному світі. Людина, створена як вільна істота, є відповідальною перед Богом і перед своїм ближнім; вона в жодному разі не може бути простим засобом для досягнення політичних або економічних цілей.

Поняття відповідального суспільства вимагає від церкви, суспільства і держави відповідної поведінки та створення відповідних структур. По-перше, це підтримання діалогу. Адже церква отримує свій авторитет у державі не автоматично, тому що вона церква, а лише в тому випадку, коли вона пропонує те, що люди вважають за корисне для свого благополуччя. Лише в такому випадку невіруюча або інаковіруюча людина побачить, що за намірами, ідеями церкви криється те, що є важливим також для неї. У цьому діалозі церква, суспільство і держава зустрічаються на одному рівні.

Готовність до діалогу церкви демонструють також і в міжцерковних стосунках. Діалог потрібен не тільки з огляду на екуменічні міркування чи переконання, але й тому, що знаходження істини не може бути завданням держави. Проте держава повинна визнавати церковні конфесії, які претендують на істину і одночасно готові до діалогу. Цим церкви відрізняються від сект та інших подібних груп, — церкви готові до діалогу. А секти здебільшого не готові вести справжнього діалогу з іншими конфесіями. Вони також не готові вести такого діалогу і з державою, а намагаються, виходячи зі своєї тоталітарної ідеології, радше поглинути всі інші структури. Діалог між церквами та державою створює відносини довіри та розуміння між ними.

Держава особливо поважає релігійні традиції в тому випадку, коли культура народу та суспільства були сформовані релігійною спадщиною. Одночасно держава повинна захищати також права меншин. Держава відповідає на готовність церков до діалогу передачею певних соціальних сфер у відповідальність церкви. Виходячи із принципу субсидіарності, держава передає церкві певні сфери відповідальності в царині середньої та вищої освіти, охорони здоров’я та в інших установах і надає церкві відповідне фінансування. Таким чином, під егідою церков виникають своєрідні острівки, де церква має можливість наочно продемонструвати свою турботу про благо людини. Звичайно ж, церква має дотримуватися певних державних приписів, чинних для цих установ. У християнській лікарні, скажімо, діють вимоги держави щодо кваліфікації лікарів, молодшого персоналу та дотримання правил гігієни. Держава визнає право церкви на душпастирську роботу серед своїх вірних у війську та поліції. У свою чергу, душпастирі зобов’язуються поважати вимоги, пов’язані з несенням служби, проте отримують широкі можливості для надання духовної поживи для своїх вірних, для проведення діалогу та надання допомоги всім бажаючим. Таким чином, церкви отримують унікальну можливість, працюючи в суспільних інституціях, служити людям і суспільству в дусі християнства. Вони допомагають державі, створюючи внутрішні острівки, на яких особливим чином практикуються християнські цінності. Християнські та інші конфесії (іудеї, мусульмани), а також інші організації, такі, як Червоний Хрест, можуть отримати статус корпорації публічного права і здійснювати свою діяльність за умов державної підтримки та захисту.

На шляху від індивідуальної до соціальної етики нашим церквам довелося усвідомити, що не тільки вони одні опікуються зміцненням сили та сумлінням християн в їхньому служінні світові, опікуються підвищенням відповідальності людей у надії на те, що колись знайдуть своє вирішення і структурні питання. Церквам довелося навчитися запитувати, в яких структурах і з якими структурами християнська громада реалізує свою відповідальність у суспільстві. Вам усім відома притча про милосердного самарянина з розділу 10 Євангелія від Луки. Запитання з погляду індивідуальної етики звучить так: «Як я можу побачити, хто мій ближній, щоб допомогти йому?» З погляду соціальної етики необхідно запитати інакше: «Що я можу зробити для того, щоб у суспільстві було менше злодіїв, які грабують інших людей?» Саме тому церквам довелося вчитися робити свій політичний внесок у суспільство. Церква повинна усвідомлювати себе також як і політична група, яка займає певну політичну позицію, навіть якщо вона вважає, що вона цього не робить.

У Німеччині обидві найбільші конфесії — католицька і протестантська, що охоплюють відповідно по третині населення, — діють у певних політичних ситуаціях як сестри-близнючки. Вони висловлюють спільну думку з актуальних проблем суспільного життя. Це вимагає попереднього, часто досить складного узгодження позицій, яке, проте, виявляється необхідним і корисним. Після Другої світової війни обидві церкви завжди виступають за розвиток соціальної ринкової економіки. 1997 року Євангельська церква Німеччини та Католицька єпископська конференція виступили зі спільною заявою «За майбутнє в солідарності та справедливості», в якій містився заклик до «базового консенсусу заради побудови суспільства, яке має майбутнє», та до усвідомлення міжнародної відповідальності. Крім того, обидві церкви спільно висловлювали своє ставлення до таких проблем, як захист ненародженого життя, трансплантація органів, Європейський Союз, евтаназія, інформаційне суспільство, політика стосовно іммігрантів тощо.

До спільної думки церков прислухається суспільство і державне керівництво, вона впливає на хід суспільної дискусії. Усі конфесії Німеччини, включно з невеликими християнськими віросповіданнями, об’єдналися в Робоче коло християнських церков Німеччини, яке працює на федеральному, земельному та місцевому рівнях і намагається зробити свій внесок у загальний доробок церков у суспільстві.

Держава надає церквам і захищає їхню повну свободу у виконанні своєї місії в суспільстві, у висловленні своєї позиції з різних питань, у відправленні душпастирства в таких особливо захищених інституціях, як збройні сили, лікарні, школи та в’язниці. А церкви намагаються впливати на суспільство через власні публікації, ЗМІ, надання допомоги та заснування релігійних об’єднань. Церкви добре почувають себе в умовах такої захищеної свободи і допомагають державі тим, що зміцнюють суспільство та кожного його члена в основних цінностях, на яких, зрештою, і грунтується сама традиція суспільства.

(Доповідь на засіданні круглого столу «Держава і церква», організованого Українським центром економічних та політичних досліджень та Представництвом Фонду Конрада Аденауера в Україні)