Цiна надiї

Час іде, а релігійних проблем у нашому суспільстві стає не менше, а як наче більше. Свої проблеми мають всі зацікавлені сторони — церкви, державний апарат, суспільство в цілому й окремі його групи. Сьогодні йдеться про два актуальнi і неврегульованi аспекти релігійного життя. Одна невирішена проблема пов’язана із юридичними стосунками у системі «церква — держава» і торкається, головним чином, таких церков, як УПЦ (усіх її гілок), УГКЦ та РКЦ. У більш вузькому сенсі питання формулюється так: «Надавати статус юридичної особи церкві в цілому чи окремим її «підрозділам» — парафіяльним громадам, монастирям, семінаріям тощо?» Друга проблема зачіпає, з одного боку, інтереси суспільства, а з іншого — свободу кожної людини обирати собі віру, церкву, храм, пастиря. Йдеться про так звані новітні релігії, які продовжують поширюватися в Україні, хоча загальна частка їхніх прихильників у складі населення країни досі незначна. За різними оцінками, послідовниками новітніх релігій є сьогодні не більше як 1-3% від загальної кількості віруючих.

Свою точку зору з приводу згаданих релігійно-соціальних питань сьогодні висловлює п. Людмила ШАНГIНА, директор соціальних програм Українського центру економічних і політичних досліджень ім. Олександра Разумкова (УЦЕПД), головний редактор часопису «Національна безпека і оборона».

— Шановна п. Людмило, в чому, власне, полягає проблема надання церкві у цілому статусу юридичної особи? Які церкви зацікавлені у цьому і чому? Хотілось би також трохи почути про історію питання — який статус мали церкви до 1917 року, при радянській владі, як вирішуються ці питання за кордоном сьогодні?

— Згадане питання є вельми важливим для всіх тих церков, які мають чітку, жорстку і, так би мовити, догматичну ієрархічну структуру. Саме тому у його вирішенні майже, за незначним виключенням, не зацікавлені протестантські церкви, у системі яких головною ланкою є не ієрархія, а вільна громада, яка має права розпоряджатися церковним майном. У православних, греко-католицьких та католицьких церквах всією власністю традиційно володіє церква в цілому, як суб’єкт цивільного права, як юридична особа. Революція позбавила церкви не тільки власності, але також юридичних прав, незначна частка яких була передана громадам. Це було зроблене, очевидно з політичною метою — позбавити ієрархію, а значить, і церкву в цілому, впливу, значення, ваги. Тим більше, що після майже повної конфіскації революційним урядом церковного майна проблема управління сама собою відпала.

Сьогодні проблеми не тільки виникли, але й загострилися. І справа не лише у церковній власності. Головним є те, що без надання церкві в цілому (скажімо, Римо-католицькій чи УПЦ МП) статусу юридичної особи, неможливо будувати нормальні стосунки церкви з державою, які відповідали б записаній у Конституції нормі — незалежності церкви від держави. Справа у тому, що церква існує в країні, в суспільстві, але не в державі, бо є суверенним суб’єктом, а не частиною державної структури, як це іноді виходить сьогодні. (І не тільки по вині держави.)

Якщо враховувати досвід інших країн, то стосунки «держава — церква» мають регулюватися спеціальним двостороннім договором — конкордатом. У договорі визначаються також майнові аспекти і зовсім не обов’язково, що та чи інша власність передається церкві. Досі в Україні таких договорів немає. А ситуація, зокрема майнова, вельми напружена — розкол православ’я, перерозподіл власності між Православними та Греко-католицькими церквами, заявки Католицької церкви на свій історичний статок. Загальна картина ще ускладнюється тим, що реституція (повернення) власності церквам, яку зобов’язалася здійснити держава, зроблена далеко не в повному обсязі. На сьогодні храмами забезпечено 70% віруючих.

Це не так мало при нормальних стосунках між церквами, але у нас це провокує загострення, іноді штучні. Згадую храмову будівлю, яку довелося відвідати в Іспанії. Вона була спеціально обладнана для того, щоб там провадили богослужіння різні церкви й конфесії — католики, протестанти кількох напрямків, православні. На дверях дому прикріплено розклад — хто, коли, на якій мові служить. Для кожного і для всіх храм був відкритий цілодобово. Зверніть увагу — це була Іспанія, ще не так давно виключно й фанатично католицька країна.

Конкордат тим зручний і необхідний, що у ньому можна прописати — на принципах консенсусу — умови і положення, яких у принципі не може бути в Конституції, в законах. Хоча б тому, що останні пишуться для всіх і не враховують особливостей окремих церков. Для прикладу згадаємо іншу гостру проблему — святкування неділі одними християнськими церквами, суботи іншими і п’ятниці мусульманами. В окремих договорах це могло б бути закріплене компромісними рішеннями.

— Як можуть сприйняти релігійні громади надання прав юридичної особи церквам у цілому?

— Будь-яке рішення з цього приводу не є безпроблемним. Зокрема, проти нього, вірогідно, будуть протестувати парафії, насамперед православні. Сьогодні, в умовах розколу православ’я, громади іноді користуються можливістю змінити юрисдикцію — перейти від однієї церкви до іншої разом з усім церковним майном (земельною ділянкою, храмом і храмовим устаткування). Якщо розпорядником всього буде, скажімо, єпископ чи першоієрарх, то громаді прийдеться відходити без нічого і, очевидно, бути менш бажаним гостем у іншій церкві. У будь-якому разі, нова схема юридичних відносин у церкві підвищить відповідальність священоначалія за дії громад.

Проти надання церкві статусу юридичної особи сьогодні виступає УПЦ КП. Речники церкви твердять, що зміни можуть бути зроблені тільки після об’єднання українського православ’я. (Причиною такої позиції може бути побоювання Київським патріархатом нерівного поділу власності, того, що більша частина православної власності перейде до канонічної УПЦ МП. — К.Г.)

Сьогодні, як наслідок відсутності статусу юридичної особи та детально розробленого конкордату, держава іноді нехтує конституційними правами церков. Скажімо, обіцяла повернути майно, а повернула неповністю. Церкви часто є заложниками влади різних щаблів, починаючи iз сільського, а їхні єпископи не мають права втручатися. Залежність церкви від держави посилюється й тим, що парафіяни, особливо православні, за наших сучасних економічно-соціальних умов не здатні утримувати свої церкви, як це завжди було раніше.

(Є вагомі підстави підозрювати, що двосторонні угоди, зафіксовані у конкордатах, будуть порушуватися обома сторонами так само, як сьогодні порушуються конституційні закони та урядові укази. — К.Г. )

— Перейдемо до ще однієї гострої проблеми. Суспільство, ЗМІ вельми стурбовані активною діяльністю новітніх релігій (рухів, деномінацій), про які ще зовсім недавно більшість із нас не мала найменшого уявлення. Духовні лідери таких церковних громад іноді беруть велику владу над свідомістю послідовників, лякають непричетних своїми бурхливими манерами під час казань і, взагалі, абсолютно випадають із картини нашого уявлення про церкву, богослужіння, молитву. В чому причини таких соціальних явищ? Як можна пояснити поширення нових вірувань і обрядів в Україні, яка ніколи не була аж занадто набожною, особливо в ті часи, коли не треба було захищати віру шаблею?

— Тут йдеться про явище, яке має назву соціопатія, — про соціальну патологію, яка зовсім не є таким рідкісним й особливим явищем у суспільній історії, як це декому здається. Подібні феномени звичайно проявляються у часи соціального збурення, коли починає коливатися стара система цінностей. Щодо новітніх релігій, то перші ознаки явища з’явилися ще за часів Радянського Союзу, десь у 70-ті роки. Соціальні опитування того часу не могли приховати факту, що кількість віруючих людей у Союзі збільшилася і протягом часу залишається більш-менш стабільною — на рівні 15 — 20%. Це означало тільки одне — в релігію, так би мовити, пішла молодь. Криза старих цінностей проявилася зокрема у тому, що тоді, ще до появи на терені Радянського Союзу новітніх релігійних рухів, виник великий інтерес до, скажімо, східних релігій. Не до православ’я. Із тієї причини, що православ’я було тісно пов’язане з радянським істеблішментом, а його молодь перестала приймати. Приблизно у той самий час подібні рухи виникли і в країнах Заходу — бунт людей, зокрема, студентської молоді, проти усталеного трибу життя, проти умовностей, традиційних церков, традиційної моралі. Згадаємо хоча б рух хіпі. Проблеми в західних країнах існують і сьогодні, хоча можна вважати, що у західній демократії з ними загалом впоралися. Головною зброєю проти будь-яких новітніх вірувань там є повне інформування своїх громадян про можливу небезпеку того чи іншого релігійного чи світського руху.

Будь-яка криза перш за все проявляється на рівні людської психології, а не на рівні свідомості. Це справедливо як для окремої людини, так і для суспільства в цілому. Особливо чутливими до суспільних перемін є люди, невпевнені в собі, з суперчутливою психікою. Такі люди не тільки легко впадають у стан екзальтованості, але й свідомо шукають такого стану, шукають духовного збудження. Зрозуміло, що ця їхня жага не може бути вгамована в традиційних церквах. Адже сама довготривалість, наприклад, православної літургії виключає можливість якогось надзвичайного збудження. Проповідники ж новітніх релігій, як правило, провокують вихід психічної енергії спеціальними, давно відомими прийомами. Дуже важливе й те, що вони завжди дають людям дуже прості рецепти життя і завжди — надію на краще. Не у віддаленому майбутньому, не після смерті, а тепер і негайно. Тільки вір, тільки забудь себе — і ти вилікуєшся, ти заспокоїшся, життя твоє радикально зміниться. Головне — пристрасно вірити у чудо, яке ось зараз станеться у твоїй душі. На деякі психічні хвороби це дійсно може благотворно впливати. Однак неможливо спокійно спостерігати «сеанс» лікування безнадійних хворих, калік, сліпих, яких приголомшують на короткий час нездійсненними надіями. Причина невдачі завжди одна й та сама — мало віри; надійся, вір — і наступним разом станеться чудо. Навколо харизматичних лідерів, як правило, збираються люди одного типу психіки, позбавлені стримуючих механізмів, люди, безпорадні в момент соціальної кризи, які тільки й очікують, щоб їх хтось «повів». Часто це не дуже освічені люди, але то байдуже — духовний лідер-харизматик ніколи не спирається на логіку, на докази, він грає на тих струнах, що вже бринять у душах його «овечок». До традиційних же церков ідуть люди, традиційно налаштовані, виховані у повазі до традиційних цінностей, люди, які цінують врівноваженість власної душі. Для українських православних християнство часто є просто поверненням до своїх витоків, а також, що для них дуже важливо, — джерелом духовного спокою. Іноді достатньо просто посидіти у пустому храмі, зупинитися, так би мовити, на бігу, серед суєти суєт. (На жаль, у православному храмі не посидиш — ніде. Тим більше, що поза часами служби Божі церкви, як правило, закриті. На відміну від католицьких.) Для іншого типу людей цього недостатньо — вони шукають не тиші, а бурі у своїй душі.

— Які, на вашу думку, неорелігії є небезпечними для суспільства, громадян України?

— Безумовно, небезпечним було Велике Біле братство. Але для того, щоб кваліфікувати ту чи іншу громаду, треба її достеменно вивчити. Критерії оцінки тут очевидні. Коли духовний лідер пригнiчує особистість, коли парафіянин перестає відчувати відповідальність за свої дії, за своє життя, це означає сигнал: «Небезпечно!». Ще однією ознакою є помітна деформація соціальних зв’язків віруючого, ситуація, коли сім’я із першого місця в житті людини переміщається кудись на другорядне. Буває, що парафіяни повністю відриваються від сім’ї і віддають себе громаді. Це ненормально. Вважаю, що неприпустимим є також примусове збирання церковної десятини на потреби церкви — це є порушенням прав особи, посяганням на її власність. Навіть у тому випадку, коли вона робить це добровільно — людина, яку підкорили і ведуть, перестає відповідати за свої дії.

— Ми якось не помічаємо того факту, що традиційним церквам також притаманні елементи, так би мовити, соціальної небезпеки. Скажімо, монастирське життя, яке ізолює іноді зовсім молоду людину від світу, або тотальний целібат католицького духовенства. Проти цього не чути протестів — люди, мабуть, просто звикли до цього?

— Дійсно, до уставів Католицької та Православної церков люди добре звикли, бо вони виховані в цій культурі, її окремі «іпостасі» їх не шокують. Тут немає нічого невідомого, всі добре орієнтується в реаліях, можуть прогнозувати наслідки тої чи іншої ситуації. І через те, тут відсутня загроза. Новітні релігії — то невідоме, темне, непередбачене. Різниця між традиційними і нетрадиційними вірами ще в тому, що традиційні церкви давно втратили свою екзальтованість. Впевнена, що з часом деякі новітні церкви також стануть елементами традиційної культури. Ті, які виживуть.

— Як чином українське суспільство має захищати себе від небажаних впливів деяких неорелігій?

— Найголовніше тут — достатня кількість інформації, розрахованої на кожного. А що маємо зараз? УТ-2, наприклад, представляє своїм глядачам виключно новітні релігії. Це означає, що держава (УТ-2 — канал державний) не забезпечує людям право вибору, не подає всіх можливих варіантів забезпечення духовних потреб. Далі. Наша держава не реагує завчасно на сигнали небезпеки. В США, наприклад, якщо до суду поступить п’ять скарг на якусь церкву, то її духовенство притягують до суду, вивчають практику богослужіння, ритуали тощо. І роблять висновки.

Конче необхідно сформувати в Україні спеціальний орган — незалежну експертизу, яка була б здатна ідентифікувати соціально небезпечні релігійні рухи. Проблем тут багато. Зокрема, проблема незалежності експертів, яких у нас зараз просто немає, бо майже всі фахівці — державні службовці. До експертної комісії мають входити вчені-релігієзнавці, психологи, психіатри, педагоги, культурологи. Ця структура має вивчати й оцінювати присутні у країні рухи, робити свої висновки щодо можливості реєструвати церкву чи ні. А також обов’язково інформувати громадян: «Обережно! Тут зазіхають на вашу свободу волі! Тут — на ваше майно і гроші! Тут — на ваших дітей, вашу сім’ю! Тримайтеся на відстані!»

А щодо свободи вибору, щодо права сповідувати будь-яку віру, то тут доречно згадати вислів одного американського судді: «Кожен має право махати руками, де хоче, але тільки до тієї точки простору, де знаходиться мій ніс!»