«Твоя школа неповторна, як і ти», —

— Розкажіть, будь ласка, про своє дитинство, про людей та обставини, що мали на вас особливий вплив.

— Моє дитинство пройшло в Драбові і було типовим для дітей того часу. Я навчалась у тій самій школі, де все життя працюю. Рідний батько (теж вчитель за фахом) загинув у автокатастрофі, коли мені було лише п’ять місяців, я його, звичайно, не пам’ятаю. Мама вдруге вийшла заміж, і все моє свідоме життя пройшло з вітчимом, якого я дуже любила і поважала. Формування мого ставлення до людей, до своїх обов’язків відбувалося саме під його впливом. Рік тому він помер, а я весь час його бачу у полі з колоском у руках, коли він куштує зерно, визначаючи строки жнив. Пригадую, що навіть коли він вийшов на пенсію, то завжди весною виходив в поле, брав у руки землю, розминав її і точно визначав день, коли потрібно починати сівбу. Йшов у колгоспну контору і починав доводити, що не можна баритися, бо через кілька днів земля пересохне і не дасть потім гарного врожаю. Люди казали, що міг би дбати про своє господарство, про свою корову, а не про колгоспний врожай. Я цих премудростей не навчилася. Я ж навіть на своєму городі починаю щось саджати тільки тоді, коли це починають робити сусіди, хоч усе життя живу в сільській місцевості і, як усі сільські діти, багато допомагала батькам по господарству. У батьків не вистачало часу, щоб приділяти якусь особливу увагу дітям, але мама мені весь час нагадувала: «Ти думай про те, що про тебе люди скажуть. Люди все бачать».

...Якось я працювала у санаторії «Пролісок», це у нас, в Драбові. Там відпочивали як сільські діти, так і діти з Києва. Сільських дітей не можна було за інтелектом порівнювати з міськими, бо у міських вміння спілкуватись краще, але почуття відповідальності за свої вчинки у діточок із села розвинене більше. Міська дитина належить тільки собі, її контролюють хіба що батьки та вчителі. У селі ж дитина росте на виду, і про кожний негативний вчинок вже наступного дня знає все село, тому дитина змалечку звикає контролювати себе.

Школа, в якій я працюю, дуже велика — в ній у дві зміни навчається 1300 учнів. Всіх дітей своїх родичів, знайомих брала на навчання у свій клас, якщо вони підходили за віком, свого ж сина принципово віддала до іншої вчительки, бо свої емоції стримувати відносно чужих дітей, звичайно, легше, ніж відносно рідних, — я не хотіла нашкодити іншим дітям. Взагалі я не можу себе уявити ані біля ліжка хворого, ані бухгалтером, ані кимсь іншим, я бачу себе лише вчителем. Мій син Олексій навчається зараз у 11-му класі і мріє також стати вчителем. Він із задоволенням спілкується з моїми шестирічними учнями, і дітлахи завжди раді цьому спілкуванню. Не перший рік Олексій цікавиться суто професійними питаннями педагогіки, має власне бачення шляхів розвитку дитини, допомагає мені виготовляти наочність для уроків.

— Ми багато говоримо про вдосконалення методик освіти. Які цінності ви намагаєтесь прищеплювати своїм учням?

— Моє особисте життя так склалося, що чоловік помер від раку, коли сину було два з половиною роки. І мені довелося самій виховувати дитину. Син бачив, як я весь час була зайнята. Після смерті чоловіка в мене з’явився потяг до малювання, я всі стіни в школі розмалювала — спочатку картинками на дитячу тематику, потім створила на інших стінах композицію з державної символіки та панно, що символізує час навчання дитини у школі з написом «Твоя школа неповторна, як і ти». До речі, у мене в класі 150 вазонів квітів. Нема жодної рослини, яка б повторилась. Діти в класі, як «у джунглях». Вони не поспішають після уроків додому, залишаються поспілкуватися один з одним, підготувати якусь добру справу. Учні мого попереднього класу минулого року запросили до себе у школу всіх своїх бабусь, незалежно від того, де ті зараз живуть. Потім виявилося, що деякі родичі лише вдруге у своєму житті зустрілися. Для мене важливо, щоб мої діти навчилися жити серед людей, щоб були чуйними один до одного. Люблю возити дітей на екскурсії — і в Черкаси, і в Переяслав-Хмельницький, і в Яготин у музей Катерини Білокур, і в Чигирин. Під час цих екскурсій діти не тільки знайомляться з сучасним життям в Україні, її історичним минулим, а й відкриваються один одному як люди, демонструючи свої позитивні й негативні риси характеру, вчаться підтримувати одне одного, між ними зароджується справжня міцна дружба. Колись після довгої хвороби я повернулась до школи, і діти після уроків вирішили зробити мені концерт — виступали цілих дві години. Сьогодні над вихованням високих моральних якостей доводиться багато працювати, бо діти майже в усьому шукають економічну вигоду. Можна почути навіть у дусі кота Матроскіна: навіщо тримати у хаті кота чи собаку, бо від них нема ніякої користі; краще мати корову. Сьогодні дітям притаманні більш прагматичні погляди на життя. Зараз спостерігаю, що деякі діти, навіть зовсім маленькі, намагаються дружити з тим, у кого є щось смачненьке, якісь цікаві іграшки; з тими, від кого є якась практична користь. Я двадцять п’ять років працюю в школі, раніше такого не було. Важко на це впливати.

— А для вас що в професії є найбільш принциповим?

— Взагалі, мені не шкода грошей, не шкода здоров’я — мені найбільше шкода часу, якого завжди не вистачає. Я веду Школу передового досвіду для молодих вчителів, по суботах читаю лекції в Черкаському інституті післядипломної освіти педагогічних працівників (я — доцент цього інституту), також працюю в редколегії методичного журналу «Початкова школа», готую до захисту дисертацію з новітньої методики навчання. У своїй школі я створила науково- творчу лабораторію «Пошук». Минулого року вона отримала статус обласної, а зараз вирішується питання про надання їй статусу експериментального майданчика науково-дослідного інституту педагогіки Академії наук України. Розпочалося все з того, що наше шкільне методичне об’єднання вчителів початкових класів стало опрацьовувати проблему інтегрованого навчання. Це новітня технологія, за якою на одному уроці органічно поєднуються знання з різних предметів, і це дає можливість звільняти учням час для надання додаткових знань. Я вважаю, що саме інтеграція стане провідною тенденцією в педагогіці. Мета ж інтеграції полягає в тому, щоб дитина могла переносити знання з однієї життєвої ситуації на інші, щоб у неї формувалося цілісне сприйняття світу. Я особисто вважаю, що будь-які знання повинні подаватись в комплексі, а диференціація повинна бути пізніше — з класу дев’ятого-десятого. У 1996 році я отримала другий грант на міжнародному конкурсі за свій інтегрований посібник «Стежинка», розрахований на учнів 2-го класу, зараз працюю над «Стежинкою» для третьокласників.

— Другий грант за посібник — це не єдина ваша нагорода. Ви стали першою і поки що єдиною із вчителів, якій присвоєно найпочесніше звання у нашій державі — звання Героя України. Як це сприйняли колеги?

— Звичайно, талановитих вчителів багато, і те, що мені присвоїли таке звання, — це оцінка не тільки моїх особистих трудових заслуг, а й усього вчительства України. Можливо, це й авансова нагорода, але я не вважаю, що стосовно вчителя вона випадкова. Я не маю на увазі себе. А колеги?.. Можливо, ми не вміємо ділити радість... Це притаманне не лише дорослим, а й дітям. Коли у однієї дівчинки померла бабуся, діти дуже їй співчували, а коли ця ж Іринка зайняла друге місце на Міжнародному конкурсі знавців української мови, деякі діти навіть не схотіли подивитися на подарунки, які вона привезла. Не хочеться думати, що у нас такий менталітет. Знаєте, коли різні люди дивляться в калюжу після дощу, то одні бачать лише воду, інші — бруд, а хтось бачить зорі, що в ній відображені.

— Чому ви, людина, яка успішно реалізує себе в професійній діяльності, вирішили піти в політику?

— Я пішла в політику, щоб підтримувати інтереси освіти, вчителя, дитини; для того, щоб щось змінити на краще в нашому житті. Я йду в складі сильної команди, і сподіваюсь, що до мого голосу, як освітянина, прислухаються і Віктор Медведчук, і міністр Василь Кремень. Мене притягують яскраві особистості, як Леонід Кравчук, Олександр Зінченко. І хоч я зараз зовсім юна як політик, але зріла людина і маю певний життєвий досвід. Я ніколи не була ні в якій політичній партії, але мій вступ до СДПУ(о) — це свідомий вибір. Я хочу, щоб у нашій державі пріоритетне значення надавалося саме освіті. Я вважаю, що дитина сільської школи повинна отримувати освіту такої якості, щоб вона могла конкурувати з випускниками міських, столичних шкіл.

Я завжди маю свою точку зору на те, що відбувається навколо. Наприклад, виступала на захист Президента під час «касетного скандалу», і це була моя особиста громадянська позиція. Вважаю, що всім партіям потрібно консолідувати свої зусилля і створити парламент, який міг би створювати нові закони, нові стратегії, які б відповідали запитам громадян України.

— В більшості українських сімей батьки завжди прагнули дати своїм дітям добру освіту. Як ви вважаєте, ця традиція продовжується зараз? І взагалі, як ви можете оцінити сучасний стан освіти в нашій державі?

— За останні роки відбулися суттєві позитивні зміни в освіті, і гріх їх не помічати. Із введенням 12-бальної системи було скасовано негативне оцінювання знань, оцінка перестала виконувати каральну функцію, а також вчитель отримав можливість вибору альтернативних програм та підручників, що допомагає відповідати навчальним можливостям учнів та особистим уподобанням вчителя. Але не кожен вчитель навчився користуватися можливістю наданого вибору. Ще сім років тому знайти якусь методичну розробку було проблемою для вчителя, а сьогодні так багато цікавої педагогічної преси. Але ж вчитель сільської школи, на превеликий жаль, не має можливості почитати ці книжки й журнали, бо він мусить працювати на городі, розводити корів, свиней та їздити їх продавати, щоб вижити. Йому навіть нема коли й телевізор подивитись. І, можливо, як наслідок — авторитет учителя на селі вже не той, що був раніше. Правда, у людей старшого віку повага до вчителя ще, так би мовити, в крові залишилась, вони знімають капелюха, вітаючись при зустрічі, повністю довіряють учителеві. На жаль, цього не скажеш про молодь, бо вона часто набагато більше поінформована, ніж сільські педагоги.

У нашому невеличкому районному центрі 6 років тому народилося 113 малят. Минулого року — лише 26. Наш лікар пологового будинку каже, що народження другої дитини в сім’ї — це рідкість, а народження третьої стало взагалі унікальним явищем. Просто демографічна катастрофа. Це надзвичайно болюче питання. Сьогодні в селі народження дитини — подія. Це жахливо.

Частина батьків розуміє необхідність якісної освіти для своїх дітей, щоб ті згодом стали добрими, конкурентоспроможними фахівцями. Але є й такі батьки — на жаль, на селі їх більшість, — які вважають що сьогодні нема сенсу отримувати знання. Бо якщо і вчителькою станеш, то будеш отримувати 150 гривень, то краще тримай 5—6 корів — і тоді хоч житимеш. А щоб глядіти корів та поросят, дуже великих знань не потрібно. Часто можна спостерігати таке явище. Поряд живуть дві сім’ї приблизно з однаковими статками. В одній дитині кажуть, щоб не книжку читала, а йшла косити, годувати корову та інше. А в іншій — створюють умови для навчання, турбуються про те, щоб усі уроки були вивчені, щоб дитина мала необхідні їй книжки.

Сьогодні нам необхідно виховувати людину незакомплексовану, яка могла б розібратися в будь-якій життєвій ситуації, реалізувати свій потенціал і свої творчі здібності.

ДУМКА КОЛЕГ

Алла ЛУК’ЯНЕЦЬ , головний редактор журналу «Початкова школа»:

— Я познайомилась з Тамарою Прошкуратовою на початку 90-х років у Міністерстві освіти під час проведення рецензування підручників. Виступаючих було багато, але мою увагу привернув саме виступ молодої жінки, яка дуже логічно висловлювала свої думки, що йшли від самої душі. До речі, на з’їзді освітян вона теж залишилась вірною собі — пішла на трибуну зі своїми нотатками, накиданими від руки, а надрукований заготовлений виступ лишила на столі. Вона давала мені порівняти обидва тексти — заготовка, якою вона не скористалася, була просто мертвим словом. Коли я вперше почула її в Міністерстві освіти, то подумала, що вона — викладач вузу. Яким же було моє здивування, коли Тамара Сергіївна сказала, що вона — вчитель початкових класів невеличкого районного центру. Вона вже в той час виступала на семінарах в Черкаському обласному інституті. Методисти цього інституту помітили її, і на базі її класу в Драбові проводились районні обласні семінари для вчителів початкових класів. Потім вона почала писати в наш журнал, і я їй порадила розпочати роботу над дисертацією. Попрацювати в цьому напрямі їй видалося цікавим, і я познайомила її з доктором педагогічних наук Олександрою Савченко, яка і стала її науковим керівником. Олександра Яківна назвала Тамару Прошкуратову «драбівським самородком», відзначаючи її величезний внутрішній потенціал. Тамара Сергіївна рецензує матеріали, що надходять до нашого журналу, їй доводиться спілкуватися з різними авторами. Вона вміє розмовляти з людьми, ніколи не поспішає робити висновки, завжди все зважує, обдумує, бо дуже відповідально ставиться до свого слова.

Олександра САВЧЕНКО , віце-президент Академії педагогічних наук України:

— Я знаю Тамару Прошкуратову, мабуть, вже років десять, з того самого часу, коли вона подала на конкурс фонду «Відродження» свій посібник «Стежинка». На той час це була перша ластівка робіт такого плану, в якій реально була представлена ідея інтеграції для початкової школи. Запримітила її ще тоді, коли вона почала друкувати у журналі «Початкова школа» статті з досвіду своєї роботи. Наша лабораторія з академії виїжджала до неї в школу, вивчала її досвід. Мені імпонує те, що Тамара Сергіївна дуже працьовита й самокритична людина, завжди прагне вдосконалити те, що вже зробила. У своєму класі вона створила таке розвивальне і виховне середовище, в якому дітки весь час можуть бути справжніми дослідниками. Недарма її книжка називається «Стежинка», бо вона кожній дитині дарує її особисту стежинку в житті, розкриваючи і розвиваючи здібності маленької людини. Як творчий вчитель, вона завжди прагне осмислити свою роботу й поділитися цим з колегами. Вона вміє долати різні життєві перешкоди, вона справжній лідер за своєю вдачею, а її життя сповнено героїзмом щоденної самовідданої праці.

Ольга КРАВЧЕНКО , директор Драбівської школи:

— Тамара Сергіївна творчо зростала прямо на наших очах. То вона зробила тридцять саморобних розбірних буквариків, потім створювала свою «Стежинку», куди включила й оповідки нашого краю. В колективі її сприймають, як животворне джерельце ініціативи і працездатності. Незважаючи на те, що вона вчитель початкових класів, мобілізувала під час практики старшокласників і з ними дуже мило, не вкладаючи великих коштів, оформила в нашій школі актовий зал. Вона простежує долі своїх учнів. У нас існує традиція — на випускному вечорі мами дарують своїм дітям на щасливу дорогу в житті рушники. Тамара Сергіївна вийшла дарувати рушника своєму колишньому учневі, бо не забула про його горе — про те, що мати в хлопця померла, а бабуся не в змозі була вийти з хати. Колеги завжди звертаються до неї за порадою з різних життєвих питань, і взагалі ми її всі дуже любимо.