«Титанік» дитинства

Може й правильно, коли думають, що після мене — хоч потоп. Але до того, що «після мене», ще дожити треба, а то, може, й старість переживати доведеться. А як же в старості без сьогоднішніх дітлахів? Без них, ріднесеньких, не проживеш. Ось і доводиться турбуватися про них сьогодні хоча б для того, щоб і вони колись про тебе потурбувалися. Якщо захочуть, звісно. А чи захочуть? З надією подивись на школу. А якщо дуже хочеться надії, то заглянь у неї. Саме в школу. Не бійся, сміливіше!

Діточок там багато, всіляких і різних. Зберігають їх там щодня, окрім вихідних, приблизно з восьмої ранку і годин так до двох- трьох дня. Для малюків години роботи «камери зберігання» продовжуються і до вечора. Зберіганням займаються досвідчені викладачі, які й молоком напоять, і на перерві голову розбити не дадуть. Дітей утримують у чистих кабінетах, вчительськими руками прибраних, оформлених, відремонтованих... Якщо цим найгіднішим рукам було не до брудно-чорнової роботи, то за них попрацювало красномовство або ще щось (самі здогадайтеся, не скажу) — і робота була зроблена руками батьків, грошима — як вже у кого вийшло. Словом, хоч як крути, а попрацював брат-учитель на славу і, звісно ж, своїх копієчок не пожалів для справи. Святої справи навчання і виховання підростаючого покоління.

Постійно пам'ятаючи про крихкість матеріалу, що зберігається, той, хто покликаний сіяти розумне, добре, вічне — приступає до своїх прямих обов'язків. Для початку: що сіяти? Про це написано в програмі з предмету. Затративши енну кількість зусиль, оскільки ніхто тобі персональну програмку на блюдці з блакитною облямівочкою не принесе, ти отримаєш вказівки щодо посівного матеріалу. Потім дістаєш сам посівний матеріал: різні книжки, ілюстрації, таблиці тощо. Озброївшись новітніми методиками щодо того, як сіяти (для цього заняття у твоєму розпорядженні весь нічний час, оскільки удень — то з дітей очей спускати не можна, то наради відвідувати треба, то звіти пачками до вищих органів відправляти), починаєш сіяти. Але не так сталося, як гадалося!

— І без твого посіву проживу, і за день більше, аніж ти, дорогий учителю, за місяць, заробляти буду. Так що твоя наука мені тільки життя зіпсувати може…

Практичні дітки. Високі ідеали у них — не в ціні. Але бува, з інтересу посіяти дозволяють. Роти повідкривають і чекають, поки їм знання в рот покладуть. Але ж ситий не той, кого нагодували рибою, а той, кого навчили її ловити. А охочих ловити — замало. Але вони-то і є сіль землі. Цінити, плекати, оберігати таких треба! Та хіба встигнеш? Виховним процесом час займатися. Ось графік. Так, що там сьогодні за графіком виховувати будемо? Особистість? Чудово, переходимо до виховання особистості. Хто знає, що це таке? А ви, мій мовчазний співрозмовнику, знаєте? А мені розкажете? Вчитель наш, скривджений, принижений, забув таке слово. Що воно означає, пригадати намагається. Благаю: до-по-мо-жі-ть! Він чекатиме терпляче. Терплячим він у нас значиться. Ой, та ви вже й позіхати почали: стомила я вас викладацькою роллю, стомила. Виправляюся й оголошую перерву! Ура! Навіть музика зазвучала. Чуєте?

«Главней всего — погода в доме, все остальное — суета…»

Посміхнися швидше, щоб погода хороша була, будь ласка. Не виходить… А скільки уроків у тебе сьогодні було? А замін скільки? А претензій скільки висловили? Не біда. Давай- но, брате, «Ноїв ковчег» ладнати, такий собі човник для порятунку від кінця світу. Зберемося з духом, себе заповажаємо, боятися перестанемо і злитися не будемо. Йде? Тепер будівництво розпочнемо. Приєднуйтеся всі, кому на «Титаніках» кататися набридло. Діточок врятуємо і самі живі залишимося. Доладна думка кожного для будівництва згодиться. Ви її тільки на папірці запишіть, у конвертик покладіть і міцно заклейте, щоб не вкрали. А на конвертику адресу редакції газети «День» якомога чіткіше надряпайте. Можна і на комп'ютері відстукати, і по електронній пошті скинути. Ми вас за це на наш «Ковчег» на кращі місця взяти зобов'язуємося. По руках?

Поки вчителі старанно виконують домашнє завдання (пишуть у газету листи), проведемо невеликі батьківські збори. Ну от, як завжди, майже самі мами. Більшість присутніх на наших зборах тат опинилися тут випадково, бо читали газету і, сподіваюся, поки її не відклали. Скористаємося моментом їхньої присутності — і подивимося на їхні долоні. Серед них декілька таких, що треба. У них затишно зможе розміститися «задок дитини». Це і є справжні тата. Але жарти вбік! Скажіть, де, коли і як хлопчика готували бути (а не стати) справжнім татом? Такого не проходили, і вчити не задавали. Той, хто міг би стати великим чарівником, виявляється магом- невдахою. Всім хочеться, як краще. А маємо — що маємо. Причому з покоління в покоління. Десь на допомогу приходить традиція. Не сперечаюся, мудрості традиціям не позичати. Але життя не топчеться на місці, і як не можна двічі вступити в один і той же потік, так і жити виключно за традиціями неможливо. Та й діти не можуть бути точною копією своїх батьків (світ не може дивитися весь час один і той же фільм — час зупиниться).

Пиріг майбутнього печеться в сім'ї, я це точно знаю. З думок і вчинків тих, хто її складає. Покоління живуть не по черзі, а одночасно, частково накладаючись одне на одне. Приходить час, і доводиться збирати плоди свого ж виховання. Пожалійте себе авансом. Процвітаюче майбутнє створять нам наші діти, якщо ми створимо їх здатними для цього. Думайте, вирішуйте — мати чи не мати, а головне — що мати (це я все про майбутнє). Сама не помітила, як моралі читати стала. Повчаю і повчаю, замість того, щоб вас послухати. Очі опустили? Злякалися, що зараз викличу? Не бійтеся, а подумайте і напишіть:

— Як вам доводиться бути татами і мамами сьогодні?

— Якими татами і мамами зможуть бути ваші діти?

Ось сьогодні у дворі в нас гуляла молода мама із дворічною дочкою і малятко спитало, для чого на ній шуба і чобітки (одяг заважав рухатися). Думаєте, мама пояснила, що вже холодно? Ні, вона сказала, що всі так ходять! А якщо всі мами так відповідатимуть? Втім, вирішувати вам. Діти до школи із сім'ї ранками приходять, в сім'ю і повертаються. Чуєте, вже повернулися. Зустрічайте, любіть, ростіть. І ще, напишіть:

— Які вони у вас?

— Коли вам з ними добре, а коли — погано?

Якщо треба, то і допомогти постараємося. Чим тільки зможемо.

Ледь не забула! Адже ще хотіла вам свій дивний сон розказати. Я дитиною себе бачила, на уроці. Учителька така гарна, добра, спокійна (відразу видно, що життям своїм задоволена) і мені так добре з нею, аж вчитися хочеться і хочеться. Підручників у мене — повна сумка. Книжки всi простенькі, але без печаток бібліотечних — мої значить. Я так зраділа, що мої, відразу перегортати сторiнки почала. Все так зрозуміло написано, що й без учительки розібратися можна. А то захворієш, то без дорослих у підручнику нічого не зрозуміти, та коли забудеш щось — сам повторити зможеш.

Тут за однією дівчинкою бабуся прийшла, щоб її на концерт у музичну школу вести. Я за вчительку злякалася і закричала: «Нехай бабуся записку вам залишить, що внучку забрала. Якщо навіть машина правила дорожнього руху порушить і трапиться, не дай Боже, біда, вас і всю школу перевірками замучать». А вчителька посміхнулася: «Без провини винними не бувають». Дивно мені стало, і тут я прокинулася. Пригадалося, як сусідка-вчителька ледь під суд не потрапила. Була вона вже перед уроком у потрібному класі, а тут дитина з класу, де вона класним керівником призначена, повідомила їй, що однокласник знепритомнів, а медсестра невідомо де. У цей час лунає дзвоник — значить піти з класу вже не можна. Не думаючи про наслідки, вчителька побігла надавати допомогу. А в залишеному класі пустун пожартував: підставив іншому ніжку. Той впав і поламав руку. Батьки потерпілого в суд не подали, вчителя пожаліли.

Здоровими і щасливими хочемо бачити наших дітей. Але чомусь вони нас дуже часто не розуміють і засмучують. Не завжди їх розуміємо і ми. Забули, як дітьми були? Давайте пригадаємо, побачимо очима старшокласниці, яка писала у своєму «Щоденнику»:

«Я стою на килимку біля вхідних дверей і, не роздягаючись, повідомляю про свої гріхи за день. Мені 7 років, я щойно прийшла зі школи, і я точно виконую заведене батьками правило.

Про погане говорити страшенно не хочеться, але у мене немає вибору — і я пересилюю себе. Намагаюся збити почуття провини повідомленням про якийсь успіх, нехай найдріб'язковіший, але мене поправляють:

— Хороше саме за себе колись скаже. Думай про те, як погане виправити...

І я думаю, думаю — і почуваюся нещасною.

Згодом я перестаю відмічати свої позитивні вчинки. Відчуття винуватості стає хронічним. У закутках пам'яті я ховаю спогади про найганебніші мої справи. Про те, як без дозволу взяла з кишені бабусиного пальта 15 копійок на морозиво. Коли про це дізналися, то винесли вирок: прощення немає! Ганьба палила мене зсередини і зовні, але бажання одержати морозиво чомусь не пропадало. Потрібні були гроші, дуже потрібні. І я придумала — здавати пляшки. Все йшло чудово. Зникнення з дому порожніх пляшок ніхто не помічав. Я заспокоїлася і втаємничила у свою «справу» однокласницю. Тепер ми разом здавали пляшки і разом їли морозиво. Однак мати напарниці виявила пропажу — справа розкрилася. Моїх батькiв обіцяли повідомити...

Врятував щасливий випадок: батька перевели по роботі в інше місто. Сім'я переїхала. Операція «Морозиво за пляшки», на щастя, так і залишилася моєю таємницею…

Батьки дарують нам життя. Спочатку просто життя тіла. Потім розвивають і зрощують наш дух: вчать відчувати, думати, діяти. Спочатку вчать. А потім?

А потім керують нами очікуванням покори, очікуванням вiд нас певних почуттів, думок, справ... або дозволяють нам самим відчувати, мислити і діяти. Дозволяють не завжди. Дуже довгий у людини період дитячої залежності від батьків.

Що слухняніший ти був у дитинстві, що більше зусиль докладав, щоб домагатися батьківської любові і схвалення, то важче тобі відстоювати своє право на самостійність. А якщо у тебе ще й вироблена звичка почуватися винним?

Гріх кривдити батьків! Великий гріх!

Але для чого ж ми прийшли в цей світ? Дати можливість нашим батькам прожити нашим тілом ще одне життя? Чи пройти свій життєвий шлях?

Наші старенькі і зовсім ще не старенькі батьки! Ми не хочемо вас кривдити. Але рідні, відпустіть дітей! Нехай вони самостійно думають, відчувають, живуть. Адже ви народили їх для життя. Не забирайте ж це життя!»

Немає правих і винних у конфлікті «батьків і дітей». Справа не в невмінні слухати — а в небажанні почути. Давайте прислухаємося, може щось вийде? Як ви гадаєте?

P.S. «День» пропонує своїм читачам висловити свою думку про проблеми взаємин між поколіннями, про життєві цінності кожного з них поколінь і про все інше, що безпосередньо стосується формування особистості.

А тим, кого «виховують», пропонується почати з відповідей на своєрідну анкету:

1. Чи визначили Ви власні життєві ідеали та цінності? Чи співпадають вони з цінностями дорослих?

2. Як ви гадаєте, коли краще жити — в епоху бурхливих соціально-політичних змін чи за часів «застою» (напевно, Вам розповідали, в якій державі і як ми жили раніше)?

3. Що Ви хотіли б змінити в сьогоднішній Україні?

Відповіді (найцікавіші з яких будуть опубліковані) надсилайте звичайною або електронною поштою (pravo@core.day.kiev.ua) з позначкою «Батьки та діти».

ДО РЕЧІ

Україна входить до першого десятка№ країн світу за результатами виступів своїх школярів на міжнародних олімпіадах. Про це позавчора заявив міністр освіти Микола Зайчук. За його словами, цього року українські школярі завоювали на міжнародних олімпіадах 26 медалей, у тому числі 5 золотих, 12 срібних і 6 бронзових. Усього, починаючи з 1993 року, 163 українські школярі на міжнародних олімпіадах завоювали 130 медалей, в тому числі 21 золоту, 49 срібних і 58 бронзових.

На урочистій зустрічі з нагоди нагородження переможців міжнародних учнівських олімпіад 1999 року іменними подарунками від українського Президента, повідомляє агентство Інтерфакс-Україна, «переможці олімпіад та їхні наставники нагадали віце-прем'єру Володимиру Семиноженку, главі адміністрації Президента Володимиру Литвину і начальнику управління гуманітарної політики адміністрації Президента Володимиру Рожку про свої проблеми, зокрема, про недостатнє фінансування шкіл і низькі тарифні ставки педагогів».