«У мене великий борг перед Україною»

Про волонтерку-українку, що родом з Абхазії, дізналися випадково — у соціальній мережі був допис про Олену Мібчуані, яка збирає речі для військових, коли є час та можливість, допомагає і переселенцям зі сходу. До тих, хто жінку підтримує, волонтерка звертається «Мої бусінки та укропчики». За жартами — щира, відверта душа українки-грузинки, якій однаково болить за обидві свої батьківщини. Одна з них війну вже пережила, і наслідки Олена бачить, коли буває в гостях у мами, що лишилася жити у Сухумі, бо так і не змогла полишити домівку. Тепер серце болить за Україну, яка війну переживає зараз.

Зустрілися з Оленою в офісі рекламного агентства, де жінка працює і водночас залучає до волонтерства своїх колег. У коридорі офісу стояли коробки з речами. «Це «Народний тил» попросив, щоб тут побули», — каже Олена. Часто у волонтерів квартири та робочі приміщення перетворюються на склади.

АБХАЗЬКА ІСТОРІЯ

Мама Олени — українка за походженням, а тато — грузин. Батька вже давно немає. «Бабуся, яка жила в Україні на Черкащині, забрала нас на літо. На один місяць. У цей час у нас почалася війна (1992 — 1993 роки). Ми лишилися тут, з літнім одягом, починався навчальний рік, нас із меншим братом пожаліли, взяли у школу навіть без документів. Тоді мені було 13 років, а брату — сім. Сусіди, родичі, знайомі зносили все, що нам було потрібно. Коли у нас було перемир’я (схема та сама, що й зараз в Україні), мама приїхала нас забрати. За певний час знову почалася війна, то був останній наступ, коли грузини відступили, а Абхазія стала умовно незалежною. Із моїм грузинським прізвищем навчатися було складно, роботи не знайшли б. Тому повернулись в Україну, у ту саму школу, потім вступила в КПІ, і так лишилась, брат теж тут, але не в Києві».

Раніше мама бачилася з донькою раз на рік, їздили одна до одної в гості. Але від літа 2013 року зустрітись не виходить. Тепер війна в Україні.

«І в Абхазію так просто не потрапиш: лише із закордонним паспортом. Раніше я їздила поїздом до Адлера, потім пішки переходила кордон, там є пропускний пункт, де треба вистояти в черзі години чотири. Раніше було багато потягів, працював і аеропорт, і морський порт. Зараз є лише сполучення з Росією. Місцеві їздять туди на лікування, за продуктами, дехто на заробітки. Бо у країні роботи майже немає: або курорти, або продають на ринку, що мають. Немає жодних зовнішніх торгових зв’язків. І дуже багато населення за межею бідності», — описує стан справ в Абхазії волонтерка.

Далі з усмішкою на обличчі розповідає про красиву природу Абхазії, про неймовірний клімат. Але, на жаль, там практично немає інфраструктури для туристів. За останній час з’явилася лише дорога від російського кордону до Сухумі, збудували її з нагоди підготовки до Сочинської олімпіади. І трішки «підрихтували» набережну міста. «Усе в такому занедбаному стані, що коли хочеться якогось екстриму, бути поближче до природи — то вам туди. Бо природа класна, люди дуже гостинні, добрі та відкриті», — додає Олена.

ВІД ЗНЕВІРИ —  ДО ВОЛОНТЕРСТВА

Зі слів Олени волонтеркою стала випадково. Коли почалися події на Майдані, не вірила у його перемогу, бо була активною учасницею помаранчевої революції, і минуле розчарування не давало вже тієї віри та впевненості. «Мені було страшно, бо я пам’ятала війну нашу, досі у мене жах від зброї. Настав і для мене той час, коли треба щось робити: привозили ліки, одяг, їжу на Майдан. Потім усе плавно та швидко переросло у війну, зрозуміла, що просто сидіти не зможу. Я завжди була патріоткою, у мене великий борг перед цією країною, я її дуже люблю, тому що Україна дала мені все хороше, що в мене є: гарну освіту, класну роботу, друзів шикарних, і люди тут хороші», — ці слова Олена могли б стати девізом для кожного з нас.

Спочатку жінка перераховувала кошти волонтерським організаціям, коли гроші скінчилися, почала думати — чим ще допомогти. «Сходила в госпіталь, написала пост на ФБ, почалися дзвінки, бо насправді дуже складно дивитись на цих хлопців 19 років, які без рук та ніг. Потім побачила заклик від «Євромайдану-СОС», треба було зібрати допомогу для танкістів під Маріуполем, у полі стояли голі, босі і простоволосі. Написала ще раз пост, пройшло кілька днів, але нічого не відбувається, — розповідає Олена. — Потім мені вдалось поговорити з цими танкістами, на тлі розмови чутно «Гради», вибухи. Вони такі сумні, ні в що не вірять, то був початок осені, потрібні були флісові кофти, гумові чоботи. Я почала тормошити колег, хтось купив термобілизну, гумові чоботи, зібрали з миру по нитці. І думала, що на цьому все скінчиться. Але військові почали дзвонити і дякувати, чим мене емоційно порвали на шматки, а потім почали телефонувати інші, усім щось треба. На початку тільки речі, коли мені казали про тепловізори чи біноклі, я думала, де ж я такі гроші візьму. Але потрошку-потрошку почало збиратись».

Зараз в Олени є постійні групи підтримки — крім колег по рекламному бізнесу та друзів, активно допомагають українці з Лондона, об’єднані в організацію «Лондон-Євромайдан». Приходять посилки з Італії, був випадок, коли одна волонтерка отримала посилку з Монголії, поділилась з Оленою кількома спальниками, зробленими з натурального хутра. Потім бійці жартували, що в чергу стають, щоб у них поспати. Крім речей, купувала і рації, дальноміри, біноклі, прилади нічного бачення. Останнім часом бійці просять саме оптику, а не речі.

ПОДАРУНОК ПІД  ЯЛИНКУ —  ПОВЕРНЕННЯ  З ПОЛОНУ

Олена Мібчуані збирає допомогу для усіх, хто просить. Якщо спочатку це були здебільшого бійці, що стояли під Маріуполем, то тепер серед підопічних 90-й батальйон, який з’єднали з 81-ю бригадою, 128-ма бригада, 34-й кіровоградський батальйон територіальної оборони, 17-та танкова бригада, морські піхотинці... Коли є нагода, до переліку додаються і переселенці.

Список можна продовжувати, бо за всіма закупівлями та посилками є ще сила-силенна розмов із самими бійцями та їхніми родинами. Олена каже, що обов’язково зустрічається з тими, кому допомагає. Передзвонюється з родичами військових, які вже стали і їй ріднею. Так з доброї волі волонтерка стала таким собі психологом.

«Є знайомий медик із 25-батальйону, він був у полоні, я передзвонювалась увесь той час із його дружиною. Перед Новим роком вона зателефонувала і сказала, що його відпустили, що вже їде додому. То був найкращий новорічний подарунок за все життя. Коли згадую, аж мурашки по шкірі. Зараз він півтора місяця побув тут, і знову їде в зону АТО. Мені здається, це почуття обов’язку, бо твої хлопці там, а ти тут», — пояснює волонтерка. Каже, що під час ротацій чи відпусток хлопці намагаються розповідати більше жартів. Один з них жінка нам процитувала: «Град — не сніг, най ся падає». Так, за жартами, військові намагаються оминати складні теми, бо все ще надто свіже в пам’яті і надто болить.

А тим, хто ще досі намагається перечекати війну, Олена пропонує свій рецепт — бери щось і роби: «Це війна народна. Тільки люди можуть щось змінити, і тут, і зараз. Війна — це не іграшки, вона за кілька місяців може бути тут, якби хлопці там не стояли, то Росія була б уже під Польщею».

21 комплект термобілизни та плащі для 25-го батальйону тероборони, спальники, тактичні ремені, рюкзаки, аптечки, оптика, приціли — це новий список потреб від бійців. Олена сміється і каже, що вже частину замовила. Для тих, хто хоче підтримати волонтерку, ось реквізити її рахунку: картка Приватбанку — 4149 6258 0032 7866, на ім’я Олени МІБЧУАНІ.