У Пітер — повій, у Москву — будівельників

Останнім часом полтавські правоохоронці розкрили цілий ряд злочинів, котрі підпадають під 149 статтю українського Кримінального кодексу: «Торгівля людьми або інша угода передачі людини». Одна зі справ уже передана до суду і вірогідно невдовзі на лаву за гратами сядуть двоє полтавців, котрим пред’явлено звинувачення в сутенерстві: в 2001 — 2002 роках вони торгували полтавськими красунями. Щоправда, доведено лише три епізоди, по яким злочинці одержали трохи більше тисячі «зеленими». Проте їхні «протеже», котрі потрапили до рук уже московських сутенерів, приносили своїм господарям по 100 доларів за ніч — кожна дівчина, причому сама повія з цієї суми одержувала незначну частку. Наскільки вигідний цей вид «бізнесу», показав подальший розвиток подій: у 2003 му році полтавські оперативники викрили цілу банду торговців живим товаром, котрі вивезли до Москви 30 повій, віком від 14 до 30 років. А вже цього року виявлено 19 фактів торгівлі людьми і порушено за ними кілька кримінальних справ. Полтавські сутенери, як з’ясувалося, почали освоювати «дальні горизонти». Приміром, дві меткі дамочки (таких раніше називали бандуршами) з райцентру Лубни продавали секс-рабинь аж до Санкт-Петербурга. Усього 14 дівчат, як доведено слідством, потрапили до міста на Неві. Там їх зустрічала місцева бандурша і передавала вже безпосередньо клієнтам. За місяць праці лубенська путана одержувала в «стольному граді Пітері» до $500 — це при максимальній експлуатації та «столичних розцінках» (звісно, левову долю одержували сутенери і бандурши). Переважна більшість заробітчанок благополучно верталися додому, деякі потім поверталися до нелегкого «бізнесу». До речі, десь половина волонтерок наперед знала, для чого вони їдуть у Санкт-Петербург. Решту — дурили.

А все ж дії торговців і торговок жінками виглядають шляхетними, у порівнянні з тими, до яких удавалися деякі полтавські шахраї від «будівельного бізнесу». Вербували, звісно, чоловіків. Обіцяли хоч й не золоті гори, але пристойні заробітки (в межах тих, які одержували лубенські повії в Пітері). Охочих попрацювати на новобудовах Білокам’яної негідники вишукували по об’явах у газетах. Укладали начебто контракт по працевлаштуванню, хоча ніхто з работорговців не мав ні відповідної ліцензії для укладання трудових угод, ні інших законних документів, пов’язаних із посередницькою діяльністю. А умови праці та побуту, в які потрапили легковажні полтавці в Москві справді виявилися рабськими. У грудні, в розпал зимових морозів, їх змусили жити прямо на новобудові: спали вони на бетонній підлозі, не маючи ні ковдр, ні теплої одежі. Харчувалися у їдальні для будівельників по талонах, що їм видав місцевий прораб, але мали таким чином тільки обід — і фактично це було напівголодне існування...