У своєму домі своя правда. І закон

ЩО НАЗИВАЄТЬСЯ СІМ’ЄЮ

— Зореславо Василівно, ви — заслужений юрист України, президент Асоціації українських правників, чому ви поринули саме в цю, дуже складну царину людських стосунків — сімейну?

— Тридцять років викладання сімейного права у Львівському університеті, захист докторської дисертації саме з цієї тематики та статус народного депутата України надали мені змогу і, думаю, право запропонувати Верховній Раді України якісно нову модель регулювання сімейних відносин. Цей документ став результатом великої любові до предмета, який я викладала, до своїх дітей, до студентів, до тих людей, які просили у мене порад на складній життєвій дорозі.

— У нового Сімейного кодексу є чимало гарячих прибічників, що трактують його як документ європейського зразка. Однак не будемо лукавити, є й чимало противників. Особливу хвилю протесту викликало запропоноване вами поняття сім’ї та визнання батьківства...

— Варто наголосити, що в нас була можливість проаналізувати і зібрати все передове, що є в європейському законодавстві. Адже проект Сімейного кодексу був поданий до Верховної Ради лише в липні 1999-го. Головна ідея кодексу полягає в тому, що він має допомогти людям ставати щасливими, надаючи їм право утверджувати в своїй хаті свою правду. В той же час він не містить заборон задля заборон. І в цьому — одна з його основних рис. Новий Сімейний кодекс відрізняється перш за все тим, що підставою для створення сім’ї в ньому названо не лише шлюб, кровне споріднення та усиновлення, а й інші форми спільного проживання, якщо це не заборонено законом або не суперечить моральним засадам суспільства. Отже, спільне проживання жінки та чоловіка без шлюбу, але за відсутності перешкод до нього, одержало законодавче визнання — сім’я. Дехто відразу ж почав обурюватися, не знаючи про існування відповідних рішень Конституційного Суду України, Європейського суду й Верховного Суду України. Але що заважає називати сім’єю жінку та чоловіка, які живуть разом і люблять одне одного, — те, що дехто бачить у цьому загрозу моральності? Я думаю, загроза моральності в іншому — в алкоголізмі, наркоманії, нехтуванні батьківськими обов’язками…

Щодо визнання батьківства, то цю новелу в кодексі я би назвала найважливішою. За Кодексом 1969 р. (1 січня 2004 р. він припинив свою чинність) визнання батьківства відбувалося при доведенні спільного проживання матері, дитини та відповідача, участі його у вихованні чи утриманні дитини. Однак в абсолютній більшості випадків цих обставин не було, а тому визнання батьківства судом ставало нереальним. У всіх державах Західної та Центральної Європи віддавна існує інша законодавча норма: для визнання батьківства судом має значення лише біологічне походження.

В Україні зараз кожну шосту дитину народжує жінка, яка не перебувала у шлюбі. Навіщо їм чіпляти ярликів. Треба навпаки — подякувати їм за збереження життя, за те, що не піддалися спокусі звільнитися від докорів та проблем. Без таких жінок демографічна криза була б ще відчутнішою.

Чоловіки ж досі, в більшості випадків, діяли, як у приповідці, «підперезався та забрався». Однак настав інший час, він вимагає відповідальності за результати свого статевого життя. Відповідно змінилося і законодавство: тепер суд визнає батьківство за результатами біологічної (генетичної) експертизи.

КІЛЬКІСТЬ АБОРТІВ МОЖНА ЗМЕНШИТИ

— Я би сказала, що закон заганяє чоловіка в глухий кут…

— Ні, треба просто бути справжнім чоловіком і дивитися правді в очі: якщо ти дійсно був в інтимних стосунках із жінкою, яка народила дитину, визнай своє батьківство добровільно, інакше це зробить суд, стягнувши вартість послуг адвоката та вартість експертизи. За допомогою цієї законодавчої норми буде збережено не одне життя. Адже значна кількість абортів, в тому числі перших, робиться саме через неможливість визнання батьківства. Сімейний кодекс запровадив нову систему відносин між жінкою та чоловіком, звільнену від сексуальної експлуатації, затвердив взаємні обов’язки перед новим життям. У разі народження дитини жінкою, яка не перебуває у шлюбі, закон насамперед захищає інтереси дитини. (Підкреслюю, жодні привілеї жінці не надаються.) Жінка захищається тут опосередковано, бо вона, так би мовити, прив’язана до дитини. У свідоцтві про народження має бути записано прізвище реального, а не вигаданого батька. Отримувати аліменти, як не дивно це звучить, справа другорядна. Я переконалася, що для великої кількості жінок це не так важливо. Найважливіше в цій ситуації — документальне засвідчення справжнього походження дитини, і це право надається їй Конвенцією про права дитини.

Маю надію, позитивний ефект цього нововведення суспільство оцінить швидко. Першим його підтвердженням буде зниження кількості абортів, а отже збільшення кількості народжень. До речі, чоловіки Європи давно живуть за цією системою, звикли і, здається, не скаржаться.

— Духом фемінізму повіяло від цього закону...

— Не люблю слова «фемінізм». Через те, що прагнення жінок довести свою рівноправність на Заході іноді самі ж жінки-феміністки доводять до абсурду. Ми щодо цього значно тверезіші. Хоча проявом фемінізму дехто, можливо, вважатиме те, що у Сімейному кодексі замість словосполучення «чоловік та жінка», вживається «жінка і чоловік». Це не лише узгоджено з Конституцією, а й відображає той тягар сімейних, і не лише сімейних обов’язків, які несе жінка як дружина і мати. Сподіваюся, що цю новелу чоловіки сприймуть спокійно.

— Але ви обстоюєте для жінки паритетні стосунки із чоловіком. А це не є поки що повсюдним і усталеним правилом нашого буття. Нещодавно Дуглас Гарднер у доповіді щодо висновків експертів програми розвитку ООН відверто сказав, що Україні доведеться будувати нову модель розвитку суспільства. Адже поки що це є суспільство, яке позбавляє жінку багатьох прав…

— У Сімейному кодексі є стаття, яка утверджує право дружини і чоловіка на повагу. Коли йдеться про право кожного з подружжя на фізичний та духовний розвиток, навряд чи хтось може щось сказати проти цього. Це звичайна норма, спрямована на визнання гідності обох з подружжя. Однак в житті ми до цього будемо ще довго йти. Після роботи дорогенький йде в сауну, після сауни повертається додому і дивиться телевізор. А жінка не має такої можливості. В законі, звичайно, про це не йдеться, але реальної рівності у нас поки що дійсно немає. І в цій мірі можемо сказати: спрямовуючи дію правової норми на урівнення становища жінки та чоловіка, де жінка скривджена, в певній мірі присутній, напевно, якийсь жіночий протекціонізм. Але на цій стадії розвитку суспільства він просто необхідний.

ШЛЮБНІ УГОДИ ДИСЦИПЛІНУВАТИМУТЬ

— Наскільки я зрозуміла, в Сімейному кодексі ви втілили всі свої задуми. Але щось все ж таки, мабуть, не вдалося?

Не те що не вдалося, а те, за що я забула. Обов’язково треба ввести через якийсь час норму, за якою аліменти з батьків на дитину можуть бути стягнені за будь-який час, що минув, а не лише за три роки. Жінка могла не пред’являти позову з гордості чи з якогось іншого мотиву. Така постановка питання дисциплінуватиме батьків, стимулюватиме їх до розуміння обов’язку: це моя дитина і я зобов’язаний її утримувати.

— Певним чином, мабуть, будуть дисциплінувати і шлюбні угоди, що передбачені в Сімейному кодексі України…

— Щоправда, я спочатку гадала, що використовуватися ці угоди будуть рідко, однак прикладів уже є чимало. Тому, якщо в кодексі 1993 року шлюбний контракт був включений в одну з глав окремою статтею і укладати його могли тільки наречені, то зараз це вже окрема глава про шлюбні угоди і укладати їх також можуть люди, які перебувають у шлюбі. Шлюбний договір — це ціла глава, яка допускає можливість його зміни, розірвання, визнання недійсним…

За десять років, що минуло з часу запровадження права на укладання шлюбного договору, суспільство змінило своє ставлення до нього. Зараз багато науковців звертають увагу саме на його виховний характер. Так, якщо у ньому буде записано, що в разі зловживання алкоголем чи розірвання шлюбу чоловік має виселитися з квартири, то ця сумна перспектива змусить декого коректувати свою поведінку.

— Чиє сімейне законодавство можна порівнювати з сучасним українським?

— Він не є копією жодного з законів — ні за структурою, ні за способом викладення. Але це губка, в якій зібрано все гідне, зокрема норми кодексу, які витримали перевірку часом. Можу конкретно сказати, з якого кодексу переписані кілька норм. Наприклад, стаття про заручини — на 80% з кодексу канонів східних церков. Із загальноєвропейського права — норма, що стосується визнання батьківства. Із сімейного законодавства Румунії запозичена ідеологія так званого неповного усиновлення, яка потім була закріплена в міжнародних угодах.

— Чи можна казати, що новий Сімейний кодекс деякою мірою готує нас до вступу в європейське співтовариство?

— Безперечно. Однак це орієнтація не на європейське законодавство, а на систему загальнолюдських цінностей. В жодній державі немає норми законодавства, яка би встановлювала розмір аліментів. Це питання вирішується судами. І ми нарешті цього досягли. Закріпили ми ще й те, що заробітна плата є власністю того, хто її заробив, а не спільною власністю. Але все, що я, приміром, купую для сім’ї — це є власність подружжя.

КІНЬ, ЩО ТЯГНЕ ЗА СОБОЮ СУСПІЛЬСТВО

— А як у кодексі трактується майно, яке накопичили у так званому цивільному шлюбі?

— Насамперед скажу, що такого поняття закон не вживає. Шлюб — це правова категорія, яка стосується виключно тих союзів, які зареєстровані в державному органі реєстрації актів цивільного стану. Є ще церковний шлюб — результат вінчання. Усе інше — це щось інше, хоча атмосфера любові, підтримки може панувати в них з більшою силою.

Важливим стало інше — стаття Сімейного кодексу, за якою майно, набуте особами, які проживають без шлюбу, є їхньою спільною власністю. Ця стаття, а також стаття, яка встановила можливість виникнення права на аліменти, викликали занепокоєння: мовляв, завдано удару по шлюбу, заохочена аморальність! Проте падіння моральності полягало не в тому, що жінка та чоловік починали жити спільно без шлюбу, а в тому, що один із них дозволив собі у найтяжчий момент покинути іншого без будь-яких обов’язків та докорів сумління, залишити дітей без підтримки чи взагалі вигнати їх на вулицю.

Раніше чинне законодавство дискримінувало людей, які не зареєстрували свої відносини, тому для декого ця форма сімейного життя містила принади: майно, нажите за час сімейного проживання, не вважалося спільним. Наближення майнових прав подружжя і тих, хто живе у так званому цивільному шлюбі, призвело до припинення юридичної можливості економічної, психологічної експлуатації особи, яка живе без шлюбу. Цивільний шлюб витратив свою принаду, що полягала у безвідповідальності за долю того, хто поруч. І це неодмінно призведе до роздумів: якщо жодного виграшу немає, то чому б не жити спільно в зареєстрованому шлюбі, який завжди був і залишається для абсолютної більшості жінок та чоловіків явищем знаковим. Тобто не можна сказати, що цими нормами Сімейного кодексу дається поштовх до подальшого падіння моральності, це навпаки — спроба її зупинити.

— Напевно, можна стверджувати, що цей закон в багатьох аспектах випереджає наше суспільство.

— Закон — це майже завжди стимул до кращого, до досконалішого. Це часто той кінь, який дійсно тягне за собою суспільство. Але іноді опір суспільства може бути таким сильним, що навіть найкращий закон не може його зрушити із старого «насидженого» місця. Я переконана, що наше суспільство позитивно сприйме намагання того коня в образі Сімейного кодексу зробити його кращим, добрішим, відповідальнішим за долю сучасного та прийдешніх поколінь.

Я не бачу жодної норми, до якої можна було б застосувати терміни «несучасність» чи «безперспективність». Хоча мені доводилося читати думки окремих авторів про те, що договірне регулювання сімейних відносин наче суперечить нашій ментальності. Якраз навпаки! Українська жінка завжди була активним учасником усіх сімейних домовленостей. Тому ціла система нових договорів, які можуть бути укладені між чоловіком та жінкою, між батьком та матір’ю, не суперечить українській національній традиції. Порозуміння у всіх його формах (домовленість, угода, договір) було і залишиться основою сімейної філософії.