У Вінниці представили «Історії несепаратисток»

«…По-справжньому страшно на Донецькому Майдані стане потім, коли побачиш на головній площі міста-мільйонника величезний натовп тих, кого ти в своєму Донецьку до цього не бачив чи не помічав – замість обличчя у цього натовпу роззявлений рот, з якого тхне ненавистю, люттю, смертю. І хвилі безжально страшного скандування, що котяться над площею: «ВОНЗДА!.. ВОНЗДА!.. ВОН С ДОНБАССА!.. ВОН С ДОНБАССА!». Це вони мені. Нам. І вони не сумніваються в тому, що мають на це право, що нашого українського Донбасу тут не має бути, а залишитися тут мають тільки вони… Вони вже тоді знали, що «ВОН С ДОНБАССА!» – це не їм, це нам». 

Саме цими рядками-спогадами в.о. завідувача кафедри журналістики Донецького національного університету Олена Тараненко відкрила презентацію збірки «Історії несепаратисток» авторського колективу ДонНУ. У невеликій книжечці зібрані тридцять жіночих історій, тридцять болючих спогадів, тридцять одкровень. Вони відкривають завісу тих подій, про які багато хто навіть не знав, не чув, не підозрював. Вони показують інший Донецьк, який стояв з українськими прапорами за єдину Україну. 

«Ті страшні часи нагадали нам про велику рятівну силу слова, бо те, що може бути описане, може бути пережите і подолане, а відтак – і переможене, –розповідає Олена Тараненко. – Саме тому дехто з авторок відмовився від публікації – взялися писати і не змогли, ще не відболіло, не відлягло. Багато хто хотів і починав писати про одне, а вийшло зовсім про інше. У результаті теми різні, але всі вони пронизані болем за втраченим: домом, спокоєм, щастям, містом».

Ідея створити «Історію несепаратисток» – колективна. Належить вона як вінничанам, так і донеччанам. А втілити її у життя вдалося завдяки проекту «Діалоги порозуміння» від Українського жіночого фонду. Його у Вінниці реалізують громадська організація «Інформаційно-просвітницький центр «ВІСЬ» та Донецький національний університет.

«Не секрет, що після переїзду до Вінниці ДонНУ перед викладачами та студентами поряд з побутовими проблеми постали певні комутаційні бар’єри, – каже голова ГО «ВІСЬ» Світлана Дубина. – Перше, чого ми прагнули досягти, це зняти напругу і ворожість у суспільстві, нівелювати стереотипи про донецьких як сепаратистів. І коли почали шукати ці «діалоги порозуміння», то зрозуміли, що маємо розказати вінничанам, українцям, всьому світу про те, що довелося пережити несепаратисткам».

«Можливо, назва збірки видасться вам невдалою, яка містить у собі заперечення – «Історія несепаратисток». Проте це сьогодні є однією з наших найболючіших проблем – ми, донецькі українці, розпорошені по всій Україні поза рідними містами та селищами Донбасу. Маємо весь час доводити свою патріотичність, аж до абсурдного – «ми нєданєцкі данєцькі», – підхоплює розмову Олена Тараненко. – Ми хочемо стати частиною того справжнього голосу Донбасу, який має почути Україна. Нам є що розповісти з власного гіркого досвіду, якого не має, на щастя, більша частина українців. Досвіду війни, горя, втрат, ментальних розколів, непорозуміння, цькування, вигнання…». 

«Історії несепаратисток» – це тексти своєрідних філософських роздумів, публіцистичних есе, життєвих історій та міркувань, які написали студентки, викладачки та випускниці кафедри журналістики Донецького національного університету. Окрім текстів, збірка містить дитячі малюнки у вкладці «Донецькі діти малюють мир». Їх важко назвати дитячими, бо відображають вони зовсім недитячий досвід смутку та болю. На одному з таких малюнків трирічний хлопчик зобразив вантажівку, на кузові якої було багато яскраво-червоних шматків невідомо чого. То спершу було невідомо. А коли мати запитала в сина, що він намалював, хлопчик спокійно відповів: «Це трупи вивозять з Донецького аеропорту»… 

Насправді таких різких і жахливих викриттів у цій книзі чимало. Кожна розповідь містить багато риторичних запитань, які нашаровуються одне на одного і, здається, зараз вибухнуть. Кожен рядок приховує роздираючий душу крик, огортає смутком, ностальгією за пораненим Донбасом. Не дивно, що коли коректори видавництва вичитували тексти, то настільки захоплювалися читанням, що не помічали помилок. Вони зізнаються, що перечитували кожне есе по кілька разів, але щоразу сльози котилися по щоках.

«…Видели бы вы, как мы рыдали над старыми куртками и брюками, которые приехали в скомканных посылах. В прошлой жизни мы, задрав нос, говорили, что больше одного сезона куртки не носим, а в нашей новой жизни мы распаковываем их трясущимися руками и вдруг зарываемся в складки лицами. Наши вещи пахнут домом. Вы себе не представляете, что это значит – слышать аромат прошлого, которого больше нет. Нас вырвали с корнем из старой земли, а пересадить забыли…», – цитує сама себе Анна Хрипункова. 

Книга дійсно нелегка, але іншою вона й не могла бути. Втішає те, що більшість розповідей закінчуються з надією на світле майбутнє, сильну країну, український Донецьк. А він – сильний, і обов’язково виживе, щоб перемогти. У це світло вірить одна з авторок збірки Дар’я Куренна:

«Мой Донецк остался рубиться в одиночку с врагом. И пусть в него мало верят, он не сдается. Они вешают на него свои тряпки, бьют из «Градов», рвут танками, забирают его любимых, окружают и пытаются убить. А он стоит, и он выстоит! Он оставил мне свой флаг, я ему оставила 90-й псалом, написанный трясущимися от страха руками во время обстрела. Побеждай, мой родной! Ты же учил меня быть сильной, и я, кажется, смогла».