У «Золотій підкові» мирно співіснують гуцульські коні та в’єтнамські свині

Регіональний представник Ради з туризму Карпатського регіону Валерій Шевченко запропонував поїхати до Андріївського озера за Середнім на Ужгородщині. Дісталися в «Золоту підкову» — фермерське господарство біля озера. Спочатку стояла на території мала, але жива, кузня. Далі — сарай для сіна. Потім — фермер Василь Гарат. Сумний, бо діставали його матеріальні нестатки. 70 гектарів має, попробуй їх заповни корисними спорудами. На них треба гроші й велика праця. Одна приземкувата будівля, бачимо, є. В долинці. До неї вервечками тягнуться більші й менші темні свині.

— В’єтнамські, — каже Шевченко.

Ми застигаємо від усвідомлення, що свині не тільки українське, але й інтернаціональне явище.

Свиноматки ходять із малими своїми, як депутати з електоратом. Лірична така картина. Місцеві поети вірші могли б писати, якби за них платили.

— Де вони крутяться весь день? — питаю.

— У вільному полі, — посміхається Василь Гарат. — А ввечері всі приходять спати. Як учні в інтернаті.

— А не шкодить це ні свиням, ні тобі? — питає Валерій Шевченко. — Ще виловлять.

— Не вийде! — відрізає Гарат. — Наші свині невловимі. Такі проворні, що тільки ми можемо вловити. І то випадково. Дикі та й усе тут!.. Вони бачать, що вийшли за межi господарства, бо на них кидаються різні голодні селяни. Тоді вони втікають назад.

Головні персонажі «Золотої підкови» — гуцульські коні. Їх тут за два десятки. Відродили навіть дикого лісового коня — тарпана, що немовби виринув із небуття після схрещення жеребця з чеською кобилою. Такі лісові коні після стихійних кохань iз монгольськими «окупантами», й утворили гуцульську породу коней.

Двом реліктовим тарпанам дивувалися гості-знавці із Словаччини, Польщі. В них таких не було. Отже, Василь Гарат здобув міжнародну відомість.

Ще й в’єтнамські свині! Хтось хотів їх контрабандою за кордон у чемодані провезти — заверещали, кляті. Не вдалося. Потрапили «нелегали» в руки великоберезнянцеві. Та там було їм захолодно — продав у Андріївку В. Гарату.

Розмноження вже пішло за другим колом. Усі раді, споглядаючи стихійний м’ясний урожай. На жаль, вийшла з ладу паяльна лампа. На другу — нема грошей. Не розуміють ще у владі сповна важливості розвитку елементів сільського туризму серед дітей, чим і заповзявся займатися Василь Гарат із усією родиною — батьком Василем Олексійовичем, матір’ю Софією Василівною, сестрою, сином, котрий учиться на ветлікаря в Мукачівському технікумі.

До цього фермер працював офіціантом знаменитого в радянські часи ресторану «Едельвейс». Ще тоді не так підноси любив тягати, як малювати в куточку гуцульських коней, стайні. Мрію таку мав. До благородних цих тварин тягнувся, бо сам із Верховини натурою. Киблярський радгосп «Червона зірка» виділив йому непотрібні землі. Тепер через гору Маковицю (десь 15 кілометрів звідси) збирається зробити маршрут на Перечинщину.

— Он вона Маковиця, — показує, — де хмарами найбільше прикрито. Це — хребет, який ділить два райони. Проліси дивні на ньому. Є такі урвиська, що кінь, як зірветься, то вб’ється. Грубе каміння! Вулканічні викиди поросли липами. В потоках форель підстрибує. В спеку добре. І в негоду — не біда.

Хтось заїкнувся, що не завадило б поїсти, але потім усі пожалкували про це. Василь Гарат дійшов, дійсно, до великої бідності — останню хлібину приніс, на бідній грядці зірвав такі- сякі помідори, викопав цибулину. Від печеної картоплі ми стоїчно відмовилися, щоб він мав, чим повечеряти.

Тож не жарт — на річне утримання одного гуцульського коня потрібно 1200 гривень. Заради них доводиться відмовляти собі в усьому.

Проте в «Золотій підкові» час від часу показують гостям і кузню в дії, і організовують троїстих музик, і молотять снопи вручну... Мало емоцій — Гарат бере саморобну круглу «гітару» й співає про гуцульських коней, які мужньо деруться в гори, зриваються зі скель, гинуть, але не здаються.

Тому й підкова з таких коней, мабуть, золота!