Україна на Арбаті

Закінчення. Початок у № 87

У «Спогадах минулого» М.С.Грушевський свідчив: «Присутність у Москві великого числа освічених і навіть учених українців піддавала гадку про можливість зав’язання тут наукового товариства чи наукового гуртка українського, який міг би підтримувати в сих людях інтереси до української дисципліни і звертати її увагу на українські теми. Москва дуже багата різними матеріалами до історії України, її культури, мистецтва й письменництва, навпаки, Україну в значній мірі обчищено з усяких матеріалів, що при кожній нагоді вивозились відси до російських столиць».

Саме з цією метою Михайло Грушевський особисто обходив тих московських українців, передусім учених і літераторів, які активно не співпрацювали ні з «Украинской жизнью», ні з журналом «Промінь», ні з Товариством українських поступовців, не горнулися до жодного українського осередку чи групи. Але Михайло Сергійович їх цінував, бо знав, скільки зробив для української справи завідувач етнографічного відділу Румянцевського музею Микола Янчук. Саме в Румянцевському музеї зберігалася багата україністика, там були автографи поезій Тараса Шевченка «Н.Маркевичу», «Утоплена», «Нащо мені чорні брови», а Михайло Грушевський любив там працювати над важливим історичним періодом — Національно-визвольна війна Богдана Хмельницького 1648—1654 рр.

Бував неодноразово Михайло Сергійович у бібліотеці Московського університету, директором якої був українець Антон Калішевський; зустрічався із викладачем Московського комерційного інституту Ігорем Кістяківським, який фінансував видання журналу «Украинская жизнь», а в травні 1918 року був призначений державним секретарем Української Народної Республіки. Довго М.С.Грушевський умовляв прийти на установчі збори наукового товариства брата дружини Симона Петлюри, відомого спеціаліста з книгознавства й бібліотекознавства, педагога Степана Сірополка, який в 1917 році також повернувся в Україну, де став радником з питань освіти при Генеральному секретаріаті УЦР-УНР, займав посаду товариша міністра народної освіти УНР.

Хіба ці відомі свого часу українці не заслуговують на гідне вшанування їхньої пам’яті в Москві, як і видатний учений-сходознавець Агатангел Кримський, який на той час викладав у Москві арабську, перську, турецьку мови та історію країн мусульманського Сходу в Лазаревському інституті східних мов? Михайло Грушевський долучив його — одного з майбутніх організаторів Української академії наук — до справ наукового товариства, й закономірно, що Агатангел Кримський став незмінним секретарем організованої з ініціативи гетьмана Павла Скоропадського Всеукраїнської академії наук, очолив Інститут сходознавства в Києві.

Далеко не випадково членами Української Центральної Ради були обрані діячі Української партії соціалістів-революціонерів Микола Шраг, Іван Маєвський, Михайло Полозов — їх Михайло Грушевський глибше пізнав у Москві, а Миколу Шрага рекомендував своїм як голови Центральної Ради заступником, і той під час відсутності Михайла Грушевського головував на її загальних зборах і засіданнях Малої Ради.

Драматичні парадокси долі Михайла Грушевського нуртуються навколо Москви й після повернення його з еміграції в березні 1924 року, коли більшовицькі спецслужби взяли його на тотальний контроль. Згодом чекісти «підготують» за допомогою погроз і знущань Михайла Сергійовича на керівника підпільної організації «Український національний центр» («УНЦ»), і саме в Москві 23 березня 1931 р. академіка й заарештують. Далі допити в Харкові, вибите зізнання в приналежності до «контрреволюційної організації», відправлення до Москви, де знову допити й зустрічі із найвищими керівниками ОГПУ, постійне інформування самого Сталіна про підготовку Грушевського до чергового політичного процесу… Але М.Грушевський сплутав карти доблесним чекістам тим, що на зустрічі 15 квітня 1931 р. із начальником секретно-політичного відділу ОГПУ Яковом Аграновим категорично відмовився від своїх «зізнань», заперечив версію про існування «УНЦ» і свою керівну роль у цій «організації». Оскільки стало очевидним, що Михайло Грушевський не зіграє на відкритому політичному процесі тієї ролі, яку харківські чекісти йому «запропонували», було прийнято на найвищому рівні рішення про його звільнення.

Михайло Грушевський залишається жити в Москві, мешкає по вулиці Погодинській, 3/2, квартира 102, працює активно в московських архівах та бібліотеках, готуючи до друку, зокрема, й черговий том «Історії України-Руси».

Взятий на оперативний облік як «український контрреволюціонер», учений перебуває під тотальним наглядом ОГПУ. Його листування підлягає перлюстрації, за його донькою Катериною встановлено стеження, за кожною зустріччю здійснюється контроль і готується детальний звіт. Академік «потрапляє» завдяки ОГПУ до складу нової контрреволюційної організації «Російська національна партія». Якби не передчасна смерть М.С.Грушевського 24 листопада 1934 р. у Кисловодську, куди вчений виїхав із Москви на лікування, невідомо, чи не чекав би на нього новий арешт.

Трагічний парадокс долі Михайла Грушевського полягає в тому, що й російський самодержавний режим, і режим більшовицький переслідували видатного вченого за його національний патріотизм; що й у Москві царській, і в Москві комуністичній він змушений був з’являтися на явку до репресивних органів, за ним встановлювалося гласне й негласне стеження; що вчений не мав ні належних умов для наукової роботи, ні морально-психологічного спокою. Взагалі, цей — другий — період життя Михайла Грушевського ще вповні не висвітлений, але приємно бодай те, що 22 серпня 2003 р. була відкрита меморіальна дошка на будинку 3/2 по вулиці Погодинській, в якому мешкав учений разом з дружиною та донькою. Було б несправедливим не згадати вдячним словом посла України в Російській Федерації Миколи Білоблоцького, який домагався разом із керівництвом Культурного центру України в Москві дозволу на це вшанування пам’яті славетного українського вченого.

Складніше із визначенням місць проживання Володимира Винниченка в Москві та під Москвою, оскільки він перебував у Росії нелегально, під чужим прізвищем 1 . Відомий письменник, драматург, не лише редагував журнал «Промінь», а отже — бував на Арбаті в редакції журналу, яка розташовувалася, нагадую, на вулиці Поварській, 7, але й займався в Москві виданням у російському перекладі своїх творів, яке розпочало ще в 1911 році московське видавництво товариства письменників «Земля». На час проживання Володимира Винниченка під Москвою у березні 1915 року вийшло шість томів його творів. Десь у серпні того ж 1915 року В.К.Винниченко закінчив драму «Розп’яті», що пізніше одержала ще одну назву «Пригвождені». Її прочитали й обговорювали можливість постановки в Московському художньому театрі його керівники В.Немирович-Данченко та К.Станіславський. Щоправда, в цьому театрі драма «Розп’яті» не була поставлена, зате швидко потрапила на сцену театрів Нєзлобіна в Москві та Петербурзі, в Саратові, Харкові, Києві, Одесі, Самарі, Тбілісі…

Уже легально проживав у Москві Володимир Винниченко з дружиною Розалією Яківною в травні-вересні 1920 року, коли його захопила ідея добитися незалежного статусу для Радянської України. У Москві Володимир Кирилович зустрічається з Камєнєвим, Троцьким, Зінов’євим, Радеком, Чичеріним, двічі виїздить до тодішньої столиці України Харкова, пише листа до Леніна, в якому намагається переконати в необхідності задіяти «національний елемент», бо доти не відновиться мир в Україні, «поки ж большевизм є з Москви, поки ним керують руські». Наприкінці Винниченко заявляє про свій від’їзд за кордон, бо він не бажає «іти з руськими більшовиками — душити своїми руками свою націю, самого себе». Саме в Москві Володимир Винниченко занотує в щоденнику 20 липня 1920 р.: «Совєтської влади, влади совєтів по суті немає. Є влада бюрократів, комісарів, окремих одиниць, які спираються переважно на фізичну силу військових і адміністративних апаратів. З’їзди, зібрання, засідання рад — мають характер декорацій і не мають ніякого значення у вирішенні тих питань, які на них немов розглядаються. Резолюції заготовлено зарані і приймаються без дебатів.

Всім керує й завідує партія (Р.К.П.). Вона має 600 000 членів. Це величезний апарат урядовців і бюрократів. Дисципліна — казенна, урядова, заснована на карі, а не на моральному впливові.

Партією керує невеличка група — Політбюро Ц.К.Р.К.П. і Оргбюро. Вона призначає уряд, урядовців, командуючих, комісарів, вона дає директиви, декрети, накази: вона видає закони, постанови, розпорядження; вона, словом, порядкує всім економічним, політичним, міжнародним, державним і всяким іншим життям величезної Росії. Централізовано в цій купці все. Ніякої критики, обмірковування не допускається. Ніяких течій у партії, ніякої опозиції поза партією, ніякої участи не те що мас, а ширших партійних кіл у творчості. Всі тільки мусять виконувати постанови й накази невеличкої купки».

Такого чіткого, об’єктивного аналізу політичної, соціально-економічної, морально-психологічної та ідеологічної ситуації в Росії 1920 року, який подає Винниченко у своїх щоденникових записах, гадаю, ніхто на той час не робив. А він побачив, узагальнив і 17 квітня 1926 року занотує: «З більшовицького червоного яйця на очах вилуплюється фашизм».

Ясна річ, Володимир Винниченко часто бував на Арбаті, достеменно відомо, що відвідував він Михайла Сергійовича в його квартирі в будинку № 55. Треба пам’ятати, що їхні стосунки були далеко не ідилічними, як і, до речі, взаємини Винниченка з Петлюрою. Проте Юрій Хорунжий у романі «Вірую» детально описує зустріч Людмили Старицької-Черняхівської, яка дорогою з Сибіру відвідала вдома Михайла Грушевського, з Володимиром Винниченком і його дружиною Розалією в квартирі вченого. Сам Михайло Сергійович у спогадах про це пише так: «Потім у нас було зроблене їй побачення з Винниченком — вона інтересувалась його планами історичного роману (Винниченко пропонував мені щось кілька разів писати на спілку, і, мабуть, списувавсь і з нею в сій справі). Дискутувалось над тим, чи краще взяти тему з Хмельниччини, як хотів Винниченко, чи з мазепинщини, як радила пані Черняхівська. Але кінець кінцем враження зосталось тяжке».

Михайло Грушевський згадує і про те, як дружина Розалія Яківна лікувала його доньку Кулюню (Катерину), що деякий час дружина вченого з донькою жила у Винниченків (на жаль, адреса невідома), оскільки на квартирі Грушевських робили дезінфекцію після скарлатини.

Згадує Михайло Сергійович і про часті телефонні розмови з Володимиром Винниченком, насамперед про організацію журналу «Промінь» і його видання. Достеменно відомо, що Михайла Грушевського відвідав на Арбаті Володимир Винниченко разом із Євгеном Чикаленком. Отже, і Михайло Грушевський, і багато тих українців, які крокували Арбатом на квартиру вченого, звертали увагу на два будинки, що виходили на Арбат, але були об’єднані одним фасадом, щоправда, доволі еклектичним з архітектурного боку, але цікавим своїм пишним декоративним оздобленням.

Після серйозної перебудови нинішній Культурний центр України приємно захоплює своїм святковим фасадом, великою залою на першому поверсі, де розгортаються художні виставки, проходять урочисті зустрічі, прийоми; концертною залою десь на чоловік чотириста, в якій і відбулося урочисте вшанування пам’яті Тараса Шевченка з нагоди 190-ї річниці від дня народження. Чесно кажучи, я не сподівався, що ця велика зала буде вщерть заповнена і що це свято було чи не урочистішим, ніж ювілейний вечір в Національній опері в Києві.

Володимир Мельниченко детально виповів історію цього будинку № 9, а точніше, — земельної ділянки та численних будівель, які на ній поставали. Пізніше, вже в Києві, я уважно вичитав із книжки «Прапор України на Арбаті» химерну долю цього будинку, його мешканців та відвідувачів і подивувався, з якою настирністю автор цієї книжки повідкопував у різноманітних архівах всі ці плани земельної ділянки, дозволи й доручення на будівництва та реконструкції, послідовно наближаючись до повного історичного життєпису вже легендарного будинку № 9 на Арбаті, в якому свого часу бували Лев Толстой і Антон Чехов, Сергій Єсенін і Володимир Маяковський, Андрій Бєлий і Борис Пастернак… Чому мене так хвилює все, що пов’язане з цією будівлею? Та хоча б тому, що в 1992 році я був на посаді Державного радника України з гуманітарної політики, й тоді народилася ідея створити Український культурний центр у Москві. Привід був чудовий: із радянських часів в будинку № 9 працював магазин «Українська книга». Кабінет Міністрів України звернувся до уряду Москви з клопотанням передати будівлю № 1 по вул. Арбат, 9, для реконструкції під Культурний центр України в Москві. Таку ухвалу уряд Москви приймає, згідно з якою постійне представництво України в Російській Федерації одержує в оренду будинок по вул. Арбат, 9, будівля 1, для розміщення Культурного центру з магазином «Українська книга».

Та це не вирішувало остаточно проблеми Українського культурного центру — осередку такого культурно-інформаційного наповнення та престижу, який би відповідав ролі й значенню незалежної України. Тодішній прем’єр-міністр України Леонід Кучма підтримав ідею будівництва Центру, а саме — реконструкції будинку № 9.

І ось 14 травня 1993 р. Кабінет Міністрів України приймає постанову «Про створення Культурного центру України у м. Москві», закладає відповідно кошти в бюджет на наступний рік, і з 1994 року розпочинається будівництво (реконструкція) будинку № 9 на Арбаті. Це був тривалий і важкий процес, пов’язаний зі складними обставинами у фінансуванні, із судами та іншими марудними проблемами, проте 27 листопада 1998 року Культурний центр України в Москві було відкрито, і в цьому ж році цей будинок шляхом викупу переходить у власність України.

Чому я так багато уваги приділяю Культурному центру України в Москві? Не лише тому, що це своєрідний «пілотний проект», який би відкрив вкрай необхідну для України перспективу створення українських культурно-інформаційних центрів у столицях Європи й світу. Не лише тому, що історія його постання важка й повчальна, але подає надію — все можна зробити, якщо захотіти, якщо працювати. Але ще й тому, що Український культурний центр у центрі Москви, на історичному Арбаті, є духовним ядром, навколо якого, історично так склалося, «зосередилися» величні українські культурні «зірки» — видатні історики, політики, літератори, вчені, театральні діячі. Серед них багато знакових, таких, які відкрилися своїм духовним світлом після набуття нами незалежності, й уже тому заслуговують на особливу увагу й шану. Про Тараса Шевченка годі й говорити, хоча слід нагадати, що в лютому 1844 року він у Москві зустрічався з М.С.Щепкіним і О.М.Бодянським, там він написав вірш «Чигрине, Чигрине…», в якому з гіркою скорботою запитує:

За що ж боролись ми з ляхами?
За що ж ми різались з ордами?
За що скородили списами
Московські ребра??
Засівали, І рудою поливали…
І шаблями скородили.
Що ж на ниві уродилось??!
Уродила рута… рута…
Волі нашої отрута.

Шевченко наприкінці березня — на початку квітня 1845 року, прямуючи в Україну, «з тиждень чи й більш блукав» по тій Москві, розглядав «як чоловік іностранний» «то церкви, то собори» й випадково зустрів чорноморського козака. Спинив він його й почав розпитувати:

«А що там поробляє наш кошовий Кухаренко? — Який, каже, К[ухаренко]? — Та Яцько, кажу! — Еге! каже, його на Зелених святках поховали. — От тобі й на! — подумав собі, — чи давно чоловік мені радив, щоб я бив лихом об землю, як той швець мокрою халявою об лаву. А його вже й поховали! — Попрощавшися з чорноморцем, зайшов у якусь стару-престару церков, одправив по твоїй душі панахиду та й пішов собі знову блукать по закарлючистих улицях московських аж до самого вечора».

Так згадує Тарас Шевченко у листі з Новопетровського укріплення 10/16 квітня 1854 року до наказного отамана Чорноморського війська Якова Герасимовича Кухаренка. Навряд чи вдасться відшукати цю «стару-престару церков», в якій Шевченко замовив панахиду по своєму вірному другові, з яким познайомився далекого 1840 року в Петербурзі й який, на щастя, виявився живим. Більше того, після десяти років ув’язнення в безлюдних степах до Шевченка долинув лист від щедрого на матеріальну допомогу та на дружнє слово чорноморця.

Судячи з цього листа до Якова Кухаренка, Шевченко добре знав Москву, бо згадує й Новинський монастир, і Трубу (нині Трубна площа), й Козиху — район провулків Великого й Малого Козихинських, нині вул. О. Остужева.

Повертаючись у березні 1858 р. із заслання, разом із своїм другом, славетним М.С.Щепкіним «несмотря на воду и грязь под ногами, обходили по крайней мере четверть Москвы», оглянули храм Христа Спасителя, зайшли в книгарню М.М.Щепкіна… Шевченко захворів у Москві, але багато знайомих і друзів його відвідували, й він, як тільки краще себе почував, наносив візити. Проводив вечори в Михайла Максимовича, де із великою насолодою слухав українські пісні у виконанні його дружини Марії Василівни, подружився із С.Т.Аксаковим та його «симпатическим семейством», втішався чудовим голосом молодшої доньки Сергія Тимофійовича Надії Аксакової, яка виконувала українські пісні. У книгарні М.М.Щепкіна був званий обід з нагоди новосілля магазину. Там Шевченко зустрівся з представниками «московской учено-литературной знаменитости» професором Московського університету, відомим економістом і публіцистом І.К.Бабстом, письменником, перекладачем В.Шекспіра М.Х.Кетчером, письменником, біографом і видавцем О.В.Станкевичем, журналістом і перекладачем Є.Ф.Коршем, публіцистом М.Ф.Крузе…

Бував Шевченко на музичних вечорах, де познайомився з відомими художниками та музикантами, а на квартирі М.О.Максимовича «на Благовещенке» — на обіді на честь Шевченка — спілкувався з істориком, журналістом, видавцем журналу «Москвитянин» М.П.Погодіним; поетом, істориком літератури, професором Московського університету С.П.Шевирьовим; українським поміщиком, діячем громадівського руху в Україні Г.П.Галаганом… У щоденнику Шевченко так виповість свої враження від перебування в Москві: «В Москве более всего радовало меня то, что я встретил в просвещенных москвичах самое теплое радушие лично ко мне и непритворное сочувствие к моей поэзии. Особенно в семействе С.Т.Аксакова».

Шевченко мав за що поважати відомого слов’янофіла, який гідно оцінював його творчість. Тарасові Григоровичу було відомо, що Сергій Аксаков, який працював цензором, згодом очолював Московський цензурний комітет, активно долучився до видання в Москві творів Г.Квітки-Основ’яненка, Пантелеймона Куліша.

Тоді ж, повертаючись із заслання, Шевченко відвідав у Москві свого земляка, приятеля по майстерні К.Брюллова, академіка малярства А.Мокрицького. Слід згадати також історика та археолога І.Забеліна — працівника Оружейної палати й головного редактора «Московских губернских ведомостей». Цікаво, де Шевченко зустрічався з ним у Москві? Як і з відомим декабристом князем С.Волконським?

Пройде неповних два роки, й труна з тілом Т.Г.Шевченка в супроводі Г.М.Честахівського та О.М.Лазаревського прибуде до Москви. Перевезуть її на Арбат і поставлять у церкві Тихона (Амафунського). Там вона перебуде ніч, там відбудеться панахида, хоча не так і багато москвичів прийшло попрощатися з покійним. Невідомо, чи були на панахиді найближчі друзі поета М.Щепкін, княжна В.Рєпніна…

Збудована була ця церква в стилі ампір, освячена в присутності царівни Софії в 1769 році, на початку ХХ століття перебудована. У 1933 році була знесена — урядова траса, якою їздив Сталін на Волинську дачу, мала бути прямою, а тут якась церква…

Та хіба тільки ця церква була зруйнована? А церква Миколая на Пісках у Великому Миколопєсковському провулку, Покрови Пресвятої Богородиці біля Пречистенських воріт, Різдва Христового, Бориса і Гліба та Ржевської ікони Божої Матері на Поварській вулиці, вже згадувані храми Миколая Явленого, Миколая в Плотніках, Живоначальної Трійці… У районі Старого Арбату на кінець 30-х років ХХ століття залишилася діючою тільки церква Святого Сімеона Столпніка.

Коли я дивлюся на відновлену церкву Різдва Христового на Подолі, яка також була знищена в 1935 році комуністичним режимом, хоча кому було невідомо, що в ній останню ніч перед похованням у Каневі перебувала домовина з тілом Шевченка, то вірю, що Україна спроможеться на відбудову церкви Тихона-чудотворця на Арбаті. Щоправда, це зробити буде вкрай складно, бо на тому місці, де стояла церква Тихона Амафунського, тепер вестибюль станції метро «Арбатська» (старий), хоча чому б не розглянути пропозицію про відбудову цієї церкви поряд із тим місцем, де вона колись стояла. Адже її називали «Церковь Тихона Чудотворца у Арбатских ворот».

До речі, на перетині вулиці Поварської та Нового Арбату стоїть оригінальна за архітектурним розв’язанням діюча церква Святого Сімеона Столпніка, священик якої в лютому 1852 року причащав перед смертю Миколу Гоголя. Письменник жив тоді неподалік — у графа Олександра Петровича Толстого, який зняв двоповерховий будинок на Нікітському бульварі, поряд із Арбатом. Микола Васильович, безперечно, не раз проходив Арбатом, мабуть, бував і в церкві Миколи Явленого, й у церкві Сімеона Столпніка, хоча в будинку графа Толстого, де панувала фанатично релігійна атмосфера з постами, молитвами, напливом священиків і монахів, відбувалося й домашнє богослужіння.

Микола Гоголь у цьому домі займав дві кімнати на першому поверсі, праворуч від входу. І хоча там не лишилося майже нічого з речей, які оточували за життя Миколу Васильовича, інтер’єр цих двох кімнат, одна з яких була спальнею, а друга — робочим кабінетом, відповідає стилеві гоголівських часів.

…Я шукав очима піч, облицьовану фаянсом, в якій вночі з 11 на 12 лютого 1852 року Микола Гоголь спалив рукопис другого тому «Мертвих душ», кілька глав третього тому та, можливо, ще інші рукописи, які він так дбайливо беріг у своєму славнозвісному портфелі. Великий екран із зеленої тафти приховував цю піч, яка набула вже трагічного символу і нагадувала про далекий вже Петербург і спалення ним примірників поеми «Ганц Кюхельгартен».

У цьому домі 21 лютого 1852 р. Микола Гоголь помер. Було йому лише сорок три роки.

Великий українець Микола Гоголь увічнений у Москві двома пам’ятниками. Найкращий — у дворі будинку графа Олександра Толстого роботи Н.Андреєва, який спочатку, в 1909 році, постав на Пречистенському бульварі до 100-річчя від дня народження письменника. Але в 1959 році цей пам’ятник перенесли на подвір’я будинку, де Гоголь провів останні роки свого життя, а на його місці на Пречистенському бульварі вивищився інший — радянського стилю — Гоголь: стрункий, бадьорий, з натхненним поглядом у майбутнє. А там, у дворі, причаївся трагічний Гоголь, загорнутий у шинелю, яка набула вже символічного значення і якою він, очужілий і загублений, відгородився від світу чичикових і хлєстакових…

Культурний центр України в Москві готувався і до відзначення 195-річчя від дня народження М.В.Гоголя. Передбачено розгорнути книжкову виставку до ювілею, організувати відеопоказ містичної фантазії за однойменною повістю «Майська ніч, або Утоплена», здійснити презентацію монографії лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка 2004 року, доктора філологічних наук, професора Юрія Барабаша «Коли забуду тебе, Єрусалиме…», присвяченої порівняльно-типологічному аналізові творчості Гоголя та Шевченка.

У програмі заходів Центру до 190-річчя від дня народження Тараса Шевченка є спеціально розроблений проект «Тарас Шевченко», який передбачив проведення конкурсу серед школярів та студентів Москви на краще читання поетичних творів Тараса Шевченка. Фіналістка цього конкурсу, учениця першого класу Московської середньої школи № 124 Анастасія Карасьова прочитала вірш «Садок вишневий коло хати» на концерті з нагоди ювілею поета в Культурному центрі України, а наступним номером програми концерту було виконання пісні В.Вахнянина на слова цієї поезії Міжнародною хоровою капелою «Славутич» Культурного центру України. До речі, в хорі співає багато росіянок, їх залучив його художній керівник, заслужений артист України та заслужений артист Російської Федерації, натхненний подвижник Олександр Сьомака. Концерт вийшов на славу. Поєдналися в ньому й творчі колективи та окремі артисти з України, такі як «Пікардійська терція», народний артист України Анатолій Паламаренко, заслужена артистка України Ірина Семенова і московські ансамблі та митці. Емоційні враження від виступу ансамблю народної пісні «Горлиця» і хореографічного ансамблю освітнього центру при Московській середній школі № 124 підсилювалися ще й тим, що це аматорські колективи, а їхні учасники відчувають органічну потребу вживатися через пісню, через музику та українське слово в дивовижний світ української культури.

Очевидно, що гуртувати українців і тих, хто прагне пізнавати Україну, навколо Культурного центру непросто. І не лише тому, що фактор національної самоідентифікації далеко не завжди є в цьому домінуючим стимулом. Програма діяльності Центру має бути широка й повинна задовольняти культурні потреби не лише етнічних українців, але й всіх у Москві, хто хоче пізнавати сучасну Україну, її історію, культуру, мистецтво… Керівництво Культурного центру змушене реагувати на випади, як-то кажуть, і справа, і зліва, намагаючись охоплювати якнайширший спектр запитів, побажань, а головне — національних інтересів. Оскільки цей рік ювілейний — Шевченківський, то в заходах на березень переважав Шевченко. Це й виставка творів народних майстрів, серед них чудова колекція робіт Марії Приймаченко з фондів Національного музею Тараса Шевченка «Країна, повита красою», це і прем’єра кіносеріалу «Тарас Шевченко. Заповіт», це й літературна композиція «Мій Шевченко» у виконанні актриси театру і кіно Олени Чекан, це й презентація збірки творів лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка «Літопис» Дмитра Кременя, це й фільм-вистава «Назар Стодоля» за твором Т.Г.Шевченка… Але, як кажуть, на всі смаки не вгодиш, проте доводиться годити. Генеральний директор Центру Володимир Мельниченко неохоче виповідає свої проблеми, але вони на видноті. Фінансування державного нема — працюй на самоокупності, бажано ще й давати прибуток державі. Що ж, бажано, але за рахунок чого? Прибуток від оренди йде на забезпечення діяльності Центру, проте й це викликає нарікання. Мовляв, і книгарня маленька, й крамниці для продажу сувенірів нема, й кафе не національне, й ресторан не відповідає національним стандартам. Повторюю: проблеми є, їх треба розв’язувати, але не можна вимагати від Культурного центру того, що повинен робити бізнесовий центр. Дивне й підпорядкування Центру. Із самого початку він був у системі Міністерства культури та мистецтв України, однак чому він переведений під крило Державного управління справами Адміністрації Президента України — не зовсім ясно. Хоча можна вирахувати. Здає Центр в оренду приміщення під кафе і під ресторан, чому б не здати в оренду й приміщення, яке готувалося (замовлені були спеціальні стелажі, а тепер куди їх дівати?) для «Української книги» та сувенірної крамниці? Магазин «Українська книга» повинен мати просторе і затишне приміщення, бо, повторюю, з «Української книги» на Арбаті розпочався й Культурний центр України в Москві. Необхідно, на мою думку, переглянути статус Центру, а саме — підпорядкування. Ясна річ, не Державному управлінню справами, а Міністерству культури та мистецтв або Міністерству закордонних справ. Діяльність Культурного центру України — справа важливої державної ваги, його робота не може зосереджуватися лише на задоволенні потреб української діаспори, хоча це важлива сфера діяльності Центру, а передусім на гідній презентації України в столиці сусідньої держави. І тут, ясна річ, справа не в національному вбранні обслуговуючого персоналу Центру, навіть не в досконалому володінні українською мовою тих, хто ремонтує санвузли в Центрі, а в планомірному й професійно підготовленому представленні України в усіх сферах життєдіяльності. Не слід пориватися перетворювати Центр в комерційну установу. Адже так важливо, що вхід до Культурного центру безкоштовний, а зарплата його співробітників значно нижча, ніж у посольстві чи культурних центрах інших держав.

У ідеалі ця повсякчасна презентація України мала б фінансово забезпечуватися державою. Годилося б, щоб уряд України розглядав і затверджував програму діяльності Центру, а кожне міністерство та відомство намагалося б включатися (і фінансово підтримувати) в цей план дій.

Можливо, колись у Києві постане Міжнародний культурно-інформаційний центр «Шевченківський дім», як це передбачалося дорученням Президента України Леоніда Кучми від 8 червня 2000 року разом із створенням музейного комплексу «Мистецький арсенал» на базі частини приміщень заводу «Арсенал», що навпроти Києво-Печерської лаври. Передбачалося, що цей київський «Шевченківський дім» буде тим материковим культурно-інформаційним центром, від якого відгалужуватимуться подібні центри, «розбіжаться» по столицях найбільших країн світу. Та, мабуть, це справа далекого майбутнього, а поки що працює Культурний центр України в Москві, вже твориться літопис його життя, його діяльності і його генеральним директором, доктором історичних наук, членом Спілки театральних діячів України Володимиром Мельниченком — автором вже згаданої книжки «Прапор України на Арбаті», яка вийшла в Москві українською мовою. Знятий заслуженою артисткою України Любою Богдан документальний фільм про діяльність Культурного центру України, хоча відео- й фотоматеріалів про всіх, хто виступав у Центрі, про українське життя в Москві натхненна Любов Богдан накопичила не на один фільм чи фотоальбом.

Я не сумніваюся, що колись про українців, які жили, працювали, виступали в Москві вже в ХХI столітті, також будуть наполегливо вишукувати архівні свідчення такі ж одержимі дослідники, як Володимир Мельниченко.

Про того ж славного режисера Сергія Данченка і винятково талановитого Богдана Ступку, творчій співпраці яких Володимир Мельниченко присвятив книжку «Театральний тандем. (Феномен Данченка-Ступки)». До речі, його перу належить чи не перше наближення до створення творчого портрета Богдана Ступки — книжка «Богдан Ступка. Штрихи до портрета». Буде незабаром книжка, присвячена Михайлові Грушевському на Арбаті, колись з’явиться і дослідження про життя та діяльність у Москві Тараса Шевченка й Миколи Гоголя, Михайла Щепкіна й Михайла Максимовича, Симона Петлюри й Володимира Винниченка, Агатангела Кримського та багатьох українців, яких доля занесла в Москву. Далеко не всім, як спочатку Михайлові Грушевському після заслання, «московське показалося добром», але ці «московські сторінки» видатних українців для нас і цікаві, і важливі. Якщо ми розпочали стверджувати себе самостійною державною культурною політикою за кордоном, то це слід робити, і робити професійно, на високому культурному рівні, передусім у Росії, досягаючи цивілізованого, а отже, рівноправного діалогу культур — української та російської. Наша культурна присутність у Росії має глибоку історичну вкоріненість, хоча українські культурні ресурси в російській культурі далеко не виявлені й не працюють на увиразнення в сприйнятті росіян духовного й інтелектуального потенціалу українського народу. Цей культурний діалог потрібен нам і для того, щоб руйнувати імперські, великодержавницькі стереотипи у свідомості ще багатьох росіян, розгортати перед російським суспільством історичну панораму буття українського народу як окремої самобутньої частини людства та України як суверенної, соборної держави. Тому так важливо, щоб активно жила й діяла Україна на Арбаті, 9, в Москві.

1.У «Спогадах минулого» М.С.Грушевський писав про ці часи: «…В Москві тоді зібралося багато українських діячів. Потайки («нелегально») мешкав В.Винниченко. Наїздив зчаста до своєї роботи С.Петлюра, що служив перед тим у Москві, а тоді був приділений до армії».