Українська «хвиля» Маріуполя

На першому занятті курсів у Маріуполі, що відбулося наприкінці січня, людей зібралося так багато, що довелося перейти в інше приміщення. Після цього слухачів (а це 98 городян) розбили на кілька груп.

Проблеми з приміщенням у активістів є давно, і не завжди вони пов’язані з великою аудиторією. Класи для занять важко «вибивати» у міської влади, курсам доводиться переїжджати. Але запит суспільства на такі уроки є, тому вони тривають. Про інтерес городян до українського, перешкоди від чиновників і зміни у житті прифронтового міста «День» говорив з Ігорем Матюшиним, координатором «Безкоштовних курсів української мови» у Маріуполі.

«ЧУЛИ ОБСТРІЛИ, АЛЕ НІХТО НЕ ПІШОВ З УРОКУ»

— Майте на увазі, що я і сам навчаюся на цих курсах, — починає розмову Ігор Матюшин. Говорить українською, інколи уточнює, як перекладається з російської те чи інше слово. — Головне — не соромитися своїх русизмів, бо інакше ніколи не навчуся спілкуватися українською.

Такий у нас час — є потреба у цих курсах. Не можна сидіти склавши руки, бо, як каже мій друг з фронту, кого мова — того і влада. 

— Такі курси української  тривають у Маріуполі вперше?

— Раніше у місті вивчали українську мову силами товариства «Просвіта». Війна на сході зупинила ці заняття. Але ж у Маріуполі ледве існує (я взагалі вважаю, що знищене) україномовне середовище. А як воно може існувати, коли жодного друкованого видання, радіостанції українською мовою, по суті, немає, а три місцеві телеканали належать Рінату Ахметову?

Ще є чудовий театр, у якому вистави йдуть тільки російською, бо він називається «русский драматический». Також мене обурює, що за 25 років незалежності жодного засідання депутатів Маріупольської міськради не було українською. Так, папери пишуть українською, а між собою спілкуються виключно російською. Навіть сайт міськради працює російською. І всім це по цимбалах. 

— Втім, ажіотаж навколо курсів української показує: інтерес до державної мови у містян є...

— Вже відбулося два заняття: 30 січня і 6 лютого. На першій зустрічі місць справді не вистачило. У місцеву школу №65 людей прийшло стільки, що вони стояли у коридорі. За п’ять хвилин ми передислокувалися в актову залу. Потім розкидали людей по районах. Це комфортно і нескладно для викладачів.

До речі, минулого тижня був на заняттях курсів у дитячій бібліотеці імені Всеволода Нестайка. Ця бібліотека розташована у дев’ятиповерхівці неподалік від блокпосту. Під час занять чотири чи п’ять разів чули звуки обстрілів, і ніхто не пішов з уроку.

Втім, у місті не надто багато змінилося. Треба підтримувати українське, а розумної програми для цього немає. Наприклад, простіше на місцевому рівні доплачувати до 50% до окладу вчителю, який викладає свою дисципліну українською мовою. Але немає спрямованих дій владних структур. Власне, керівники Маріуполя не мінялися від початку незалежності, це — комуністичні лідери. Це коштувало нам дуже дорого. І я не хочу повторення.

КНИЖКИ НАДСИЛАЮТЬ КІЛОГРАМАМИ

— А хто викладає на ваших курсах?

— Дуже фахові спеціалісти. І, я б сказав, подвижники. Людмила Галбай — голова громадської організації «Український Дім. Культурно-просвітницький центр Приазов’я», у вільний час співає у народній хоровій капелі. Олена Дьоміна — вчитель української мови. Галина Кравчук — викладач Міжрегіональної академії управління персоналом, автор власної методики викладання української мови.

— Як часто відбуваються заняття?

— Раз на тиждень, по суботах. Краще робити це у вихідний день. Але якщо буде суспільна потреба — інтенсифікуємо заняття. Кожний урок триває півтори години. Загалом організатори проекту відводять на курс 36 годин.

До речі, координатор «Безкоштовних курсів української мови» Анастасія Розлуцька і викладач курсів Катерина Мельник привезли на відкриття проекту у Маріуполі десь 30 кілограмів української літератури. І взагалі нас активно підтримують по країні. Наприклад, чоловік зі Львова — ніколи його не бачив, тільки телефоном розмовляли — відправив нам десять кілограмів книжок. Я міряю на кілограми, як поштою отримую. Інший знайомий, який захищає нас у Широкиному, а зараз вдома, у Львівській області, на лікуванні, днями також обіцяв вислати книжок. 

«Є НАДІЯ, ЩО ВСЕ БУДЕ НОРМАЛЬНО»

— А які особливості викладання для дорослих?

— На наших курсах збираються представники різних прошарків населення. Дехто зовсім не вміє говорити українською, їм потрібні лише ази. Водночас хотів записатися один науковець — готує кандидатську роботу, а у нього багато русизмів, треба підтягнути мову. Є судді, нотаріуси, які хочуть вчити мову більш фахово. Можливо, будемо якось відділяти тих, кому треба вивчати мову глибше, і тих, кому потрібні тільки якісь основи.

Курси відвідує навіть етнічна німкеня, грузинка, естонка. Вік дуже різний. Одна жінка телефонувала і питала, які є обмеження за віком. Сказав, що жодних. Їй 73 роки. «Майте на увазі, що я консультую бухгалтерів. Не збираюся з бабками біля під’їзду лузати насіння», — говорить мені ця жінка. Чудова бойова позиція! Цей «розбіг» дає надію, що все буде нормально.

— Як ще громада міста просуває українську мову?

— У такий сакральний для українців день, як 9 листопада (День української писемності та мови. — Авт.), я був у начальника управління освіти Маріупольської міськради Зиновії Дмитрієвої. Записався на прийом, щоб поговорити щодо просування у місті безкоштовних курсів української мови. У назначений час вона мене прийняла у присутності двох заступників. Усі чиновники запевняли, що обожнюють українську мову, але дозволити безкоштовно викладати її у вихідні дні по школах не можуть. І нічого не змінилося. Ці люди керують маріупольською освітою.

Нам заважають: відмовляються надавати приміщення у навчальних закладах або створюють нестерпну обстановку. Вже доводиться переїжджати з місця, де проводили перші заняття.

Втім, суспільство нас підтримує. У наших планах — разом з активістами організації «Український Дім. Культурно-просвітницький центр Приазов’я» та взагалі усіма охочими сприяти створенню україномовних ЗМІ і вистав у Маріуполі. Я згадував приклади допомоги книжками — мені здається, що країна допоможе нам і у цьому.