Українське православ ’я. Картина без прикрас

80 років тому, 5 травня 1920 року почався процес творення Української автокефальної православної церкви (УАПЦ), який закінчився через рік обранням предстоятеля та прийняттям статуту церкви. Своїми роздумами про роль, проблеми та завдання української церкви ділиться з читачами п. Ярема, син покійного патріарха Димитрія, відомий львівський митець.

Кінець атеїстичного пресу спричинив масове навернення до церкви без усвідомлення суті християнства, з поблажливим і безкритичним прийманням або й освяченням усього, що прийнято вважати церквою, разом з випадковими і сумнівними нашаруваннями та болячками. Ентузіазм, з яким сьогодні політики та чиновники різних рангів беруться приймати участь у вирішенні долі церкви, свідчить не лише про поверхневе, легковажне сприймання ними релігії, але й про їхнiй матеріалістичний світогляд. У найкращі часи українська церква гармонійно поєднувала в собі Схід та Захід, а її внутрішній устрій був соборноправним, єпископи були виборними (на противагу синодальному, коли все у церкві вирішує каста єпископів). З підпорядкуванням Київської митрополії Москві українське православ’я поступово розчинялось у російському, де цезаропапізм набрав потворних форм, а православ’я — всіх ознак церковного феодалізму. Дійшло аж до «всешутейшего синода» Петра I, а закінчилося сталінською «канонічністю».

Хвороби суспільства не оминули церкву. Заторкнула її і кон’юнктура. Бути священиком не лише вигідно, а й почесно. І стати ним — при бажанні — може кожен, навіть з мінімальним акторським талантом (який, на жаль, поки що є тут вирішальним). Від вступників до семінарій не вимагається особливих знань чи якостей, та й вік кандидатів у пастирі викликає сумнів щодо свідомого вибору. Бо — «за великим рахунком» — священик — це не професія, а покликання... Звичним явищем стала в церкві корупція — при вступі до семінарій, висвяті, наданні парафій, священичих нагород і титулів. Пияцтво та аморальність, що трапляються серед священиків (і навіть єпископів) майже не засуджуються і не караються — існує «кругова порука». Середній інтелектуальний рівень священиків відстає від рівня інтелігенції та освіченої молоді; зрозуміло, що це аж ніяк не приваблює цю категорію християн, натомість, розвиває байдужість до стану справ у церкві, що призводить до подальшої її деградації. Традиційна церква обмежила свою діяльність формальним відправлянням обрядів, перевантажених повторами, монотонними читаннями, а тому надто тривалим (між тим, найстарші православні церкви, зокрема грецька, давно провели обрядові реформи). Торгівля обрядами стала безсоромною — аж до виставляння «твердих» цін за послуги. Все у церкві наскрізь пронизано матеріальним інтересом, і найстрашніше те, що в середовищі священиків це вважається абсолютно нормальним і не викликає сумнівів. Все це складається на зростаюче відставання православ’я від інших конфесій та від сект. На що тоді сподіватися, де шукати орієнтирів українському християнству? На ці запитання є відповідь, і досить переконлива. Її дав нам свого часу український церковний рух, що вилився у створення Української автокефальної православної церкви, найяскравішою постаттю якої був митрополит Василь Липківський.

УАПЦ 20—30-х рр. — це український феномен, яким можна — і слід — пишатися. УАПЦ було проголошено Всеукраїнською центральною православною радою (ВЦПР) 80 років тому, 5 травня 1920 року, а остаточно визначено Першим всеукраїнським православним церковним собором (14—30 жовтня 1921 р., Київ). На Соборі були відсутні єпископи — РПЦ цього не допустила. Для створення єпископату вирішили скористатися традицією Александрійської церкви, за якою допускалася висвята єпископів через групове рукопокладання священиків. Кандидати на владик були ретельно визначені собором та проголосовані — до єпископату увійшли найвидатніші священики. Це стало можливим, зокрема, тому, що собор, повернувшись до апостольських настанов, відмінив сумнівну традицію обов’язкового целібату єпископів.

На Соборі було сміливо заявлено, що переважна більшість юридичних канонів є продуктом світогляду VIII—IX століть, а тому вони не можуть задовольнити XX ст... Саме через це церква відстає від суспільства — а за покликанням вона має бути творчою і навіть випереджати життя. Було зроблено сміливу спробу наблизити церкву до вимог часу, намагаючись водночас ні в чому не розійтися з Христовими постулатами.

Згідно зі статутом УАПЦ, кандидати в священики повинні мати належну шкільну освіту і своєю попередньою діяльністю заслуговувати бути пастирями церкви. Єпископи також обираються. Походження і шлюбний стан не можуть бути перешкодою до набуття всіх ступенів духовного сану, якщо кандидати гідні того з моральної та освітньої сторін. Тепер стало можливим обирати ієрархів не з малого числа неодружених (ченців, вдівців чи таких, що з фізіологічних причин не одружені), а з-поміж найдостойніших духовних осіб. Собор не оминув жодної ланки церковного життя. Зокрема, утримання духівництва повинно здійснюватися таким чином, який би не принижував його духовного сану і не викликав би непорозумінь між ним та людністю. Головним здобутком УАПЦ 20—30-х років було відновлення християнської громади як живого та діяльного організму і як основи земної церкви.

УАПЦ митрополита Василя Липківського, палко підтримана всіма верствами віруючих, стрімко розвивалась. Однак разом з придушенням українізації та репресіями більшовицький режим поступово знищив автокефальну церкву, додавши до своїх жертв 3 тисячі її священиків та 30 єпископів. Синодальна РПЦ зробила все для того, щоб скомпрометувати ідею церковної соборності та стерти в пам’яті українців здобутки УАПЦ.

Відродження Української автокефалії, започатковане 1989 року у Львові парафією ап. Петра і Павла, не мало б свого розвитку, якби не опиралось на ентузіазм мирян. Бо ідея створення народоправної церкви не приймалась ні консервативним духівництвом, ні державними структурами. Задекларований УАПЦ намір запровадити соборноправність викликав особливо негативну реакцію єпископів, бо для них була зовсім небажаною поява в керівних органах церкви священиків та мирян. Раз за разом, зазнаючи ударів і втрат, переживши славнозвісне «об’єднання» з УПЦ КП, УАПЦ дотрималась до наших днів, зумівши навіть прийняти такий свій статус, у якому закладено засади соборноправності. На жаль, у цьому статусі пропущено дуже важливий елемент — пункт про обов’язкову реєстрацію членів церковної громади, що позбавляє всю систему соборноправності базової — низової — ланки, якою мала б стати юридично оформлена, легітимна громада. Демократизація церковного життя не приймалася духівництвом.

Враховуючи складність церковної ситуації в Україні, до об’єднання гілок українського православ’я слід ставитися дуже обережно. Дехто зі смертю патріарха Димитрія «потер руки», бо в його особі бачили головну перешкоду до формального об’єднання. Адже для більшості владик УАПЦ ідейні проблеми, що перешкодили б їм «влитись» в УПЦ КП, не існують. Єпископат УПЦ КП, у свою чергу, не зможе прийняти за основу об’єднання статут УАПЦ — через закладені в ньому елементи соборноправності. Щодо УПЦ МП, то сама її суть заперечує ідею української автокефалії. Тому для багатьох свідомих і послідовних християн-українців формальне об’єднання гілок українського православ’я несе з собою втрату надій на його оновлення та позбавляє можливості вибору. Зрештою, вибір є — піти на проголошення прямого спадкоємництва церкви митрополита Василя Липківського та взяти за основу її прогресивні канони.

Україна повинна мати свою помісну церкву, але не будь-яку, створену заради сумнівної мети, і не обов’язково вже завтра. Їй потрібна церква не формальна, а здатна служити духовним притулком, виховувати усвідомлену, творчу віру, і через таку віру та переконливий власний приклад впливати на загальний стан суспільства.

Від редакції. У статті п. Яреми йдеться про найважливіші проблеми релігійного життя України, про необхідність церковних реформ, що наблизили б православ’я до сьогодення, до життя сучасної людини. Здається, однак, що той шлях радикальних реформ, який пропонує автор, не враховує однієї гострої і дуже суттєвої проблеми. А саме — стосунки зі світовою православною спільнотою. Навіть незначні відхилення від канонів, не згадуючи вже про відкидання єпископського целібату, означають для церкви повний остракізм з боку світової православної спільноти. Це означатиме з’явлення на карті християнства нової протестантської гілки, яку інші православні автокефальні церкви ніколи не будуть вважати «своєю сестрою», не будуть спілкуватися з нею. Реформовану таким чином церкву не визнають — принаймні сьогодні — також Римсько- католицька церква, Всесвітня рада церков, деякі протестантські союзи, щоб не гнівити Московський патріархат. Чи готовий широкий православний загал до такого рішучого історичного кроку?