Український туберкульоз сьогоднi невиліковний

У Луцьку діє тубдиспансер, в області — ще шість відділень при районних лікарнях. Це 380 ліжок у центрі, плюс 31— на периферії. Ліжка постійно зайняті, медики роблять усе, що тільки можуть. А що вони можуть? На день 13 копійок на харчування і три копійки на ліки. Отож ліків немає, харчів немає, пересувного флюорографа немає, бензину, щоб доставляти хворих до лікарень, немає. Гуляй, паличко Коха, розмножуйся! Відтак в області, де заледве нараховується один мільйон населення, вже 14 тисяч хворих i таких, що перехворіли на туберкульоз, — що майже одне й те ж саме, адже для повного вилікування одного туберкульозника потрібно не менше нiж три тисячi гривень. Таких коштів не має ні держава, ні сам туберкульозник.

Між тим в області створюється територіальне медичне протитуберкульозне об'єднання. До нього входять обласний диспансер і більшість периферійних тубвідділень. Коли про це стало відомо, кореспондент «Дня» поспішив до генерального директора згаданого ТМО, кандидата медичних наук Василя Загорулька, щоб поставити йому декілька запитань:

— Що дало таке об'єднання?

— Передусім, цільове використання фінансів. Раніше гроші надходили на райлікарні, а там розподілялися: спочатку на материнство, дитинство, невідкладну хірургію, травматологію... Туберкульозним залишалися буквально самi копійки. Тепер об'єднання має щоденно дві гривні на харчування і 1,8 гривні — на лікування однiєї людини. Загальний кошторис — 2,4 млн. гривень. Крім того, ще 600 тисяч виділено з обласного бюджету на препарати для амбулаторного лікування. Незабаром планується придбати пересувний флюорограф. Але, скажу вам, щоб реально побороти туберкульоз, на таку область, як наша, потрібно мільярдів п'ять гривень — включаючи соціальний захист. Суто на медичні цілі вистачило б п'ять мільйонів. Ми ж маємо лише третину цього.

— Отже, можна вважати, що туберкульоз в українській економічній реальності — хвороба невиліковна?

— Ні, він виліковний. За умови, щоб хворого пролікувати не менше нiж три місяці стаціонарно у тубдиспансері, далі ще стільки ж — амбулаторно, після чого відправити до санаторію. От тільки одна упаковка, скажімо, тубоцину коштує близько 80 гривень. Це доза на п'ять днів. Прикинемо бодай на три місяці — фантастична сума. А хворих із задавненими формами туберкульозу треба активно лікувати близько двох років. Чим і де? Курорти для них практично закриті. В Криму санаторії цього профілю одні стали платними, інші — взагалі перепрофілювалися і туберкульозників не приймають. Хіба що в Яремчi та Ворохтi маємо 5-6 путівок на місяць. Крапля в морі! Щоправда, в області є два свої санаторії: для дітей — на 300 і для дорослих — на 100 місць. Дітей, хворих на туберкульоз, небагато, а санаторій для дорослих у селищі Колки напихаємо, як рукавичку. Принаймні хворі, перебуваючи там, не поширюватимуть інфекцію на здорових. Ту ж саму роль — ізолювати та підлікувати — виконують периферійні тубвідділення. Частина хворих просто не може дістатися до Луцька через повну відсутність грошей. Таких також концентруємо в периферійних відділеннях, а тоді партіями привозимо сюди в диспансер.

— Як же все-таки вирішується проблема медикаментів? Адже чи є гроші в людини, котра захворіла, чи ні — її все одно треба лікувати. Вона ж заразить все своє оточення...

— Всесвітня організація охорони здоров'я рекомендує лікувати туберкульоз одночасно 4—6 препаратами. Ми ж у кращому випадку лікуємо трьома: нових хворих — стрептоміцином та рифампіцином, хронічних — канаміцином і рифампіцином. Інші препарати хворі повинні докуповувати самі. Тим часом мікобактерії туберкульозу призвичаюються до препаратів, спрямованих на них. Як наслідок, відбуваються рецидиви захворювання, серед туберкульозників зросла інвалідність і смертність, хворі не виліковуються, а стають хронічними, епідемія набирає все більшого поширення. Потрібне розуміння — якщо ми сьогодні економитимемо на протитуберкульозних засобах, завтра нам доведеться заплатити за них на порядок дорожче.

— За яких обставин можна захворіти на туберкульоз?

— Сприяють авітаміноз, недоїдання, постійна перевтома, переохолодження, тобто зниження імунітету. Я не кажу про те, що необхідний контакт із носієм вірусу. Наша практика свідчить, що на сьогодні все доросле населення України, за невеликим винятком, інфіковане мікробактеріями туберкульозу. І чим старший вік, тим вищий ступінь інфікації. А далі залежить від організму кожного. Практично ж — від соціально-економічних умов, у яких ми нині опинилися.

Невтішність слів Василя Загорулька знайшла нещодавно повне підтвердження на нараді-семінарі фтизіатрів та пульмонологів України, що відбулася в Луцьку. Її учасники у своєму зверненні до Кабінету Міністрів та Міністерства охорони здоров'я зазначили: за останнє десятиріччя захворюваність на всі форми туберкульозу зросла в Україні на 72,5%, смертність збільшилася на 92,6% (вмирає кожен четвертий хворий). З року в рік погіршується ефективність лікування цієї хвороби, українська фтизіатрична служба руйнується, не маючи належного устаткування, ліків, реактивів, живильних середовищ. Досі в Україні не налагоджений випуск вакцини БЦЖ, бракує флюорографів, шприців для щеплень, а відтак справа профілактики та ранньої діагностики туберкульозу занедбана. Кабінет Міністрів після тривалого зволікання начебто виник у становище і прийняв «Комплексні заходи боротьби з туберкульозом». Та цей документ схожий на паперовий редут, у якому уряд зібрався пересидіти пошесть: на реалізацію «заходів» не виділено ні копійки...

А проте, влада мала б розуміти, що ця небезпечна хвороба перестала бути проблемою суто медичною і переросла в політичну. При нехтуванні нею світ сприйматиме нас не як на потенційну державу, а як скопище туберкульозників, дні яких пораховані...