Університет, народжений Гетьманатом

Дніпровський національний університет ім. Олеся Гончара відзначає своє 100-річчя. До «золотого» ювілею університетські вчені підготували низку видань, які висвітлюють історію цього наукового та навчального закладу. Адже довгі роки замовчувався той факт, що університет був заснований у період Гетьманату Павла Скоропадського. Саме гетьманський уряд за короткий період свого існування прийняв доленосне рішення, якого багато років добивалися від російського царату місцеве самоврядування та культурна громадськість тогочасного Катеринослава.

Дослідженням історії альма матер майже тридцять років займається професор кафедри теоретичної фізики ДНУ Варфоломій Савчук. У сферу його різнобічних наукових інтересів входить не тільки фізика, а й біологія, а також історія науки. За результатами своїх історичних досліджень вчений навіть захистив докторську дисертацію. Про складну долю ДНУ ім. О.Гончара — вишу, в якому навчалися майбутні вчені з світовими іменами, відомі письменники, ракетники та політики, які визначали долю України, — професор В. Савчук розповів кореспонденту «Дня». 

«МІСЬКА ДУМА УХВАЛИЛА РІШЕННЯ, ЯКЕ ЗАСУДЖУВАЛО ПОЗИЦІЮ РОСІЙСЬКОГО УРЯДУ»

— «Біограф» нашого міста український історик Дмитро Яворницький писав, що ідея створення університету з’явилася ще під час заснування Катеринослава.

— Дмитро Іванович був правий. Ще у 1784 році вийшов наказ імператриці Катерини ІІ, де вона «повелевает учредить» у губернському місті Катеринославі університет. У нас зазвичай не звертають уваги ще на один дуже цікавий момент. Там було сказано, що університет призначався не тільки для тих, хто живе у Російській імперії, а й для православних, які живуть поза її межами. Тобто планувався такий університет, у якому могли би навчатися студенти з Балкан. Цю ідею в подальшому реалізували в Новоросійському університеті в Одесі, де навчалися болгари, серби та інші. У Катеринослав запросили відомих професорів із Росії та європейських країн. Але все це трималося на одній людині — на князі Потьомкіні, і коли він помер, а незабаром і сама Катерина, то новий імператор Павло І поставив на цьому хрест. Навіть місто перейменував на Новоросійськ. Але від тих часів у нашій бібліотеці залишилися справжні раритети — книги, які підготували для майбутнього університету. Невідомо, чи це похідна бібліотека Потьомкіна, чи ні — є різні версії, але стародруки залишилися. Вони написані кількома мовами, є описи, зроблені Є.М. Саминським. У радянські часи до нас навіть приїздила комісія з АН СРСР. Хотіли забрати ці книжки, але не знайшли, бо в бібліотеці тоді були погані умови, і вони десь лежали, завалені стосами інших книжок.

— Таким чином, ідею створення університету було покладено під сукно на довгі роки?

— Хоч як би там було, коли святкували сторіччя міста Катеринослава у 1887 році, в місцевих газетах писали: «Ми не повинні забувати, що князь Потьомкін збирався заснувати університет. Якби це здійснилося, то наше місто розвивалося б по-іншому». Тобто ця думка взагалі-то не покидала катеринославців. Були й неодноразові спроби створити різні виші. Але конкретні риси університетський проект набув, починаючи з 1913 року. Тут слід відзначити, що наприкінці XIX століття розпочався бурхливий розвиток промисловості — на Катеринославщині знайшли залізну руду та вугілля. І закуткове містечко, де побудували залізничний міст через Дніпро, що з’єднав Донбас і Кривбас, почало швидко зростати. На початку XX століття у місті вже проживало орієнтовно 200 тисяч людей — це дуже багато, як на той час. І ось у цьому промисловому краї спочатку з’явилося Гірниче училище у 1899 році, а згодом і Гірничий інститут. Сюди приїхали професори університетського рівня. Вони ініціювали організацію у 1901 році Катеринославського наукового товариства, завдяки якому виник природничо-історичний музей ім. О. Поля, художній музей — це все його заслуга. У 1913 році професори Гірничого інституту разом із представниками місцевого самоврядування вирішили порушити клопотання про відкриття Вищих жіночих курсів, які працювали би за університетською програмою. Під це клопотання було зроблено проект статуту, навчальні плани і програми. Все це відіслали до Петербурга, але клопотання загубилося в бюрократичній «машині», бо розпочалася Перша світова війна. З іншого боку, коли в зону воєнних дій потрапив Варшавський університет, то відразу з’явилася думка перевести його в Катеринослав. 3 серпня 1915 року було прийнято рішення міської думи, щоб клопотатися про переведення хоча б одного факультету — фізико-математичного. Але за день, 4 серпня, вирішили клопотатися про переведення усього Варшавського університету. Одночасно не полишали й думку про створення власного університету.

Хоча цар дуже обережно до цього ставився. Наприкінці XIX — на початку XX століття у  Російській імперії було усього 11 університетів, і за цей період було відкрито лише один університет у Саратові. Правда, відкрили ще відділення Петроградського університету в Пермі — все, більше нічого!  Є свідчення, що Микола ІІ якось сказав: університети Російській імперії не потрібні, а потрібні середні технічні й сільськогосподарські  школи. І це стало дороговказом. Тому депутація, яку відправили до Петрограда з міської Думи, повернулася ні з чим. Їй сказали, що університет Варшавський переведуть до Ростова. Це навіть призвело до звинувачень від членів делегації міського самоуправління, але всі розуміли, що треба щось робити. 13 жовтня 1915 року міська Дума прийняла дуже цікаве рішення, яке засуджувало позицію російського уряду, що суперечить розвитку міста. Відзначалося, що така позиція урядовців шкодить не тільки Катеринославу, але й державі в цілому.

«ЦЕ ЛИСТУВАННЯ ЗА РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ ТРИМАЛИ У СПЕЦХРАНІ»

— Чому міська влада Катеринослава проявляла таку наполегливість?

— Бо була гостра потреба в різних спеціалістах. Потрібні були, зокрема, медики, адже йшла війна. Потрібні були спеціалісти з математики, фізики, біології, геології, хімії. Тому в поле зору катеринославців незабаром потрапив Юр’ївський (Дерптський) університет — до нього теж наближався фронт. Перше, що зробили, — запросили делегацію з Юр’ївського університету: приїдьте, подивіться на умови. Приїхали два професори — їх водила міська адміністрація, показувала ті будинки, де можна розташуватися. Обіцяли виділити гроші — до речі, доволі великі суми — на спорудження нових будинків і на фінансування потреб. Оцінка з боку гостей була дана дуже висока. Майбутній академік Тарановський, який згодом став першим деканом юридичного факультету, виступив із великою промовою на раді Юр’ївського університету: «Катеринослав пропонує нам прекрасні, можна сказати, блискучі умови. Не підлягає сумніву, що з погляду створення нового осередку освіти на місці евакуйованого є всі переваги. Катеринославу належить блискуче майбутнє. Це місто може і буде мати свій університет». Ось так відгукувався Ф.В. Тарановський.

Але, на жаль, катеринославській депутації знову було відмовлено, і досить жорстко. Було сказано, що навіть не планується відкривати у Катеринославі університет. Тепер, після другої відмови, основним стає план створення свого університету, але як? 18 березня 1916 року міською думою було прийнято рішення клопотатися про відкриття політехнічного інституту, медичного й природничого факультетів. На це вирішили асигнувати півтора мільйона карбованців із місцевого бюджету кожного року. Одночасно виділили гроші на побудову нових корпусів.

У цей час міністром народної просвіти був граф Ігнатьєв, більш ліберальна і передова людина, до якої був прихильний Володимир Вернадський. Несподівано в Катеринослав надійшло повідомлення про відкриття Вищих жіночих курсів із двома факультетами — медичним і фізико-математичним. Відкриття ВЖК було пов’язано з потребами фронту, необхідністю підготовки лікарів та медсестер. Тут є ще один цікавий момент — у Катеринослав 1915 року приїхав цар Микола ІІ і йому подарували... флакон йоду, який був вироблений вперше у Російській імперії на експериментальному заводі за реакціями, які винайшли катеринославські вчені — професор Писаржевський и його учень Аверкієв. Це справило враження на царя, бо з початком війни Німеччина перестала постачати у Росію такий необхідний антисептик, як йод. Тепер на Чорному морі добували водорості філофори, спалювали, і заводик у Катеринославі виробляв розчин йоду, потрібний госпіталям. Це все окриляло місцеву владу, яка знов почала клопотатися про відкриття університету. І хоча держава посилалася на нестачу грошей, місто відповідало: гроші у нас є, знайдемо! Давайте дозвіл!

Але слідом грянули революційні події, цар зрікся престолу і до влади прийшов Тимчасовий уряд. Володимир Вернадський, який був товаришем  міністра освіти, підтримав ідею розвитку Вищих жіночих курсів, на яких, до речі, навчалися й чоловіки. Він допоміг вирішити питання про перехід Вищих жіночих курсів у підпорядкування Товариства сприяння жіночій освіти, що підвищувало його статус. Наприкінці 1917 року Катеринослав захопили більшовики. У цей же час місто визнає за доцільне створення Катеринославського університету на базі ВЖК. Більшовики перебували у місті недовго — на початку квітня 1918 року в місто вступили німці й австрійці. Незабаром в Україні було встановлено Гетьманат. За часів П. Скоропадського у Києві було створено комісію з учених установ та вищої школи під керівництвом В.І.   Вернадського. Міська влада Катеринослава починає активне листування з цією комісією про перетворення Вищих жіночих курсів на університет. Цікаво, що цю переписку за часів радянської влади тримали у спецхрані. Ось, подивіться мій зошит із виписками, які я зробив з архівних матеріалів. В зошиті навіть закреслено номери сторінок архівної справи. Це не я зробив. Мені надіслали ці матеріали з Києва, і я міг працювати з ними тільки у першому відділі. Зошит не можна було брати додому. Така утаємниченість була пов’язана, мабуть, із тим, що це стосувалося самостійної України, гетьмана П. Скоропадського та його уряду. Мені повернули цей зошит, коли була вже незалежність.

У листі від 20 травня 1918 року, який місцева влада відправила до гетьманського уряду, йдеться про те, що раніше, за часів Російської імперії, неможливо було добитися створення університету. А зараз, при незалежній Україні, з’явилася така можливість. Тому губернська земська управа звертається до міністерства освіти з відповідним проханням. Уже 28 травня було створено опікунську раду університету, а 14 червня Товариство сприяння вищій освіті й директор Вищих жіночих курсів професор Лебедєв просять підтримати створення університету. 28 червня Дума підтримує це клопотання, затверджує проект статуту, і 4 липня проект надходить до комісії Вернадського, яка в Києві займалася питаннями вищої освіти та наукових установ. До Києва знов їде делегація з Катеринослава. Засідають 9 липня і виносять рішення про підтримку, якщо місто підтвердить свої фінансові зобов’язання. В той же день (!) місто телеграфом підтверджує свої зобов’язання. 11 липня збирається комісія і затверджує рішення про створення Катеринославського університету, але не державного, а приватного.

Той факт, що наш університет був заснований під час Гетьманату П. Скоропадського, тривалий час замовчувався. Останніми роками вже написана правдива історія ДНУ

Університет з’являється не тільки як приватний, а й з російською мовою викладання. Це пояснюється тим, що основні викладацькі кадри були російськомовними, але була одна умова — відкриття українських кафедр. Усього за статутом мало бути 75    кафедр, серед них і українознавчі кафедри з викладанням українською мовою. Згоду викладати  історію України дав відомий історик Дмитро Яворницький.

Утім, голова «Просвіти» Іван Труба надсилає листа у міністерство народної освіти, в якому він заперечує створення російського університету і просить створити український. На це була дуже цікава відповідь. Йому пояснюють, що створити український державний університет немає можливості, оскільки немає фінансування, немає грошей. І тому українських університетів створюється лише два — у Кам’янці-Подільському та Києві. На державні кошти утримується лише Київський український університет.  Після затвердження статуту комісією В.І. Вернадський пише листа міністрові освіти М.П.  Василенку, де повідомляє, що комісія затвердила статут і дуже просить ухвалити його в міністерстві, оскільки вже час відкривати прийом студентів. На статуті стоїть дата 20 серпня, але очевидно, що рішення було прийнято раніше, бо газета «Придніпровський край» надрукувала повідомлення ще у липні. Весь цей час ректором Катеринославського університету був професор Лебедєв, однак 1 вересня відбулися університетські збори, на яких було обрано іншого ректора — Володимира Карпова. 10 (23) вересня відкрився юридичний факультет, потім інші. 3 листопада в Потьомкінському палаці провели перший університетський бал, на якому виступала відома кінозірка того часу Віра Холодна. Від того часу це стало нашою «корпоративною» традицією  — і тепер щороку саме у листопаді проводять університетські бали.

«УПРОДОВЖ 1930-х РОКІВ У НАС БУЛО РОЗСТРІЛЯНО СІМ (!) РЕКТОРІВ»

— Де проходили заняття студентів Катеринославського університету?

— Студенти навчалися в різних місцях, бо не було єдиного навчального корпусу. Охочих отримати вищу освіту було дуже багато, гуртожитків не було взагалі, й тому студенти інколи спали на підлозі в аудиторіях або навіть на вокзалі. На початку 1919 р. на медичному факультеті навчалося 1700 студентів, на фізико-математичному — 770, на юридичному — 900. Усього було 4100 студентів. Треба відзначити, що Катеринослав на той час був переповнений біженцями. Громадянська війна вже розпочалася у Росії. Петроград і Москва голодували, там лютував «червоний терор». І тому звідти починає тікати інтелігенція. Куди їм утікати? На ситий південь! Є спогади Ігренева, який приїхав викладати в Катеринославському університеті. Він згадує, що Катеринослав, як і вся гетьманська Україна, відрізнялися від Росії разюче. На ринках було багато продовольства, і воно було дешеве. Є цікавий момент: до Катеринослава приїхав навіть брат більшовика Фелікса Дзержинського — професор Владислав Дзержинський, видатний психіатр, який відкрив тут кафедру психіатрії.

Поступово в Катеринославі утворюється визначний контингент професури. Заняття медичного факультету проходили у шпиталі на території сучасної Медичної академії та лікарні ім. Мечникова. Природничі спеціальності викладалися у приміщеннях Гірничого університету. Заняття відбувалися і в Потьомкінському палаці. Тобто використовували будь-яке приміщення. Про цей час є цікаві спогади професора Томашевича, які мені подарували поляки.

Але справжні труднощі розпочалися після відставки гетьмана П. Скоропадського, яка відбулася 14 грудня 1918 року. Місто знову захопили більшовики, потім Директорія, потім махновці, потім білі — упродовж 1919 року влада в Катеринославі мінялась, як у калейдоскопі. Відповідно для університету розпочалися жахливі часи. Спочатку гроші були, але вже на початку 1919 року стало настільки погано, що університет ледь не припинив своє існування. Ректор В.П. Карпов 22 травня 1919 писав до Києва, що внаслідок відсутності грошей стан Катеринославського університету катастрофічний, викладачі голодують, господарське життя зупинилося. Він повідомляє, що кошти обіцяла міська дума, але її розігнали. Немає й приватних спонсорів, бо настав крах промисловості. Місто взагалі не може жити. Було дуже важко, навчальний процес підтримували героїчними зусиллями. Замість семестрів зробили триместри. Студенти біологічного факультету навчалися на квартирах у викладачів. Дуже багато людей помирало.

Коли владу остаточно захопили більшовики, почалися перетворенння. По-перше, радянська влада зробила всі університети державними, але юридичні факультети стали непотрібними, їх закрили взагалі. Лише потім відкрили правознавчий напрям в Інститутах народного господарства. Медичний факультет університету в 1920 році був перетворений на Медичну академію, а потім на Медичний інститут, який існує й досі. На початку 1920 року історико-філологічний факультет переводять у Катеринославський інститут народної освіти, а фізико-математичний факультет перетворюють на Інститут теоретичних наук. Кінцевим результатом цих змін стало створення Катеринославського (Дніпропетровського) інституту народної освіти. У такому вигляді ситуація зберігалася до 1933 року, коли університет поновили злиттям інститутів, на які переформатували у 1930 р. Дніпропетровський інститут народної освіти. Цю подію  мали відсвяткувати урочисто. Я знайшов документи, де було заплановано урочисте засідання і навіть банкет.

А потім почались арешти, які суттєво вплинули на викладацький склад. Спочатку викладачів не розстрілювали, а тільки звільняли — когось на пенсію, когось переводили, а декого викидали з «вовчим квитком». Так вигнали професора М.Ф. Злотнікова на початку 1930-х. Намагалися вигнати професора Циммермана. Далі ще гірше — почали арештовувати і розстрілювати. Упродовж 1930-х років у нас було розстріляно сім (!) ректорів. Вони фактично більше року не працювали на посаді. Ось дивіться — ректор М.Г. Куїс (1933—1934). Звільнили і вигнали з партії за «потурання націоналістам». У 1937-му розстріляли. Потім прийшов М.Б. Комаровський. Теж розстріляли. Ректор П.С. Палько, який був уповноваженим із відновлення університету, посварився з обкомом партії. Спочатку повернули в Київ, а через півроку заарештували. Відсидів п’ять років у Саратові. У 1939 році мав вийти на волю, але сфабрикували справу українських націоналістів, у яку, крім дружини Ол. Шумського та інших, включили і П.С. Палька й розстріляли. Ректора у 1920-х рр. Н.Л. Олександрова «пішли» з посади. Жив і працював у Харкові. Заарештували і розстріляли. Був такий ректор В.М. Фідровський, який випустив дві збірки про революційний рух, де згадував про Троцького. Окрім того, він «неправильно трактував» німецьку педагогіку, а вона буржуазна. Ще був Єфімов, професор, директор НДІ геології, працював ректором рік — розстріляли. Під репресії потрапило багато «старих» спеціалістів.

«ІСТОРІЄЮ ДНУ ЗАЙМАЮСЯ МАЙЖЕ ТРИДЦЯТЬ РОКІВ»

— Які наукові школи з’явилися в університеті?

— Школи були цікаві. Наприклад, школа фізичного металознавства.  Її було закладено у 1930-ті роки працями Георгія Курдюмова. Він створив теорію мартенситних перетворень у металах та сплавах. Його внесок у науку визнаний в усьому світі. Курдюмов створив у нашому університеті першу рентгенографічну лабораторію, заснував кафедру металофізики, у нього було дуже багато учнів. Під час війни він працював у Магнітогорську над виробництвом танкової броні. Школа Віталія Івановича Данилова з фізики рідких металів. У 1939 році його кандидатуру висунули на Нобелівську премію. Він навіть отримав офіційне запрошення Шведської академії номінуватися на нобелівську премію... 1 вересня 1939 року, якраз у день початку Другої світової війни.  Чотири роки премію поспіль не присвоювали. Дуже сильна школа професора Л.В.   Писаржевського, але він належить і Гірничому інституту. Майже всі його учні працювали в нашому університеті. Він створив наукову школу, яка фактично продовжує діяти на хімічному факультеті ДНУ. Професор А.Е. Малиновський, він теж і у нас, і в Гірничому інституті працював. Це школа горіння та вибухів. Але його розстріляли, і науковий колектив фактично розпався. Потім  механіко-математична школа професор О.М. Динника. Сильна біологічна школа професора Д.О. Свиренка. Він був одним із перших, хто підняв питання замулення Дніпра внаслідок створення водосховищ та заростання його водоростями. Наукова школа професора О.Л. Бельгардта, яку продовжив професор А.П. Травлеєв. Треба згадати і першого ректора В.П. Карпова. Він був не тільки відомим медиком, а й видатним філософом, переклав праці Аристотеля. Не можна не згадати й видатних ракетників, які пізніше працювали на фізико-технічному та механіко-математичному факультетах. Зокрема, В’ячеслава Ковтуненка, Василя Будника, Юрія Сметаніна — одного з творців проекту «Морський старт».

— Чому ви зайнялися дослідженням історії Дніпровського національного університету?

— Взагалі-то я займався історією науки. І мене зацікавила доля репресованих професорів і ректорів ДНУ. Зокрема, доля Андрія Малиновського. Не була відома навіть дата смерті цього вченого. Першу статтю про нього я написав ще у 1989 році. Відтоді історією ДНУ займаюся майже тридцять років. За цей час вийшло дуже багато статей і десь вісім — дев’ять книжок з історії ДНУ. Є у мене книжка з історії університетського містечка, написана разом із краєзнавцем Валентином Старостіним. Книжки про університет виходять у нас фактично під кожен ювілей. Першим історію ДНУ почав досліджувати нині вже покійний професор Дмитро Пойда — дуже відомий дніпровський історик. Незважаючи на те, що працював він переважно у радянські часи, в його працях уже були паростки нового підходу. Бо той факт, що наш університет був заснований під час Гетьманату П. Скоропадського, тривалий час замовчувався. Останніми роками вже написана правдива історія ДНУ. Займалися цією темою, окрім мене, професор Валентин Іваненко, декан історичного факультету Сергій Світленко та інші історики. До нинішнього ювілею теж виходить багато робіт. Буде видано і три книжки з моєю участю. Перша книжка — історія ДНУ ім. Гончара. Над нею працював авторський колектив під редакцією ректора ДНУ М. Полякова, де у мене три з половиною розділи. Друга книжка власна — «Ректори Дніпровського університету імені Олеся Гончара за сто років існування». У ній 26 нарисів із фото, з архівними матеріалами. Третя — «Професори ДНУ за сто років», біобібліографічний довідник, на який ми витратили дуже багато сил. У цьому — великий внесок і заслуга редактора, декана історичного факультету Сергія Світленка. Ось так поступово історія нашого університету втрачає «білі плями».