Уроки Петра Григоренка

Петро Григоренко, один із найбільш широко відомих українців другої половини ХХ століття, народився в сім’ї селянина. Батько Петра, Георгій (Григорій) Григоренко, ніколи не належав до комуністичної партії, але був ентузіастом сільської кооперації. Його ж три сини і дочка були членами комуністичної партії. Большевицькі репресії не оминули родину. Як і більшість українських селян, Григоренки пережили і криваву колективізацію, і Голодомор. Старший брат Петра був репресований, незважаючи на заслуги червоного партизана і ветерана як Громадянської, так і Другої світової воєн.

Юний Петро стає одним з організаторів комсомольського осередку в рідному селі. Пізніше він переслідує кар’єру індустріального робітника й освіту в прагненні стати інженером-мостобудівником. Однак його цивільна кар’єра була перервана мобілізацією студентів університету у військово-інженерну академію. Так Петро став кадровим армійським офіцером, ветераном Другої світової війни і орденоносцем. Під час Другої світової війни був двічі серйозно поранений і тяжко контужений. Роздроблений унаслідок поранення гомілковостопний суглоб залишив слід на все його життя.

Повоєнний період життя приніс фронтовому офіцерові новий життєвий поворот — Петро Григоренко стає викладачем, а пізніше професором і завідувачем кафедри у військовій академії.

Здавалося б, що успішна наукова кар’єра, висока заробітна плата, десятки опублікованих наукових робіт мали б повністю задовольнити генерала, але... За стінами наукових кабінетів і комфортабельного життя було життя ординарних людей і це життя ні-ні, а й вривалася в безхмарний світ Петра Григоренка.

Наприклад. Генерал хоче взяти на очолювану ним кафедру талановитого офіцера, а йому у відділі кадрів говорять: не можна. «Чому?» — дивується Петро, і у відповідь чує: «Так він же єврей». Так несподівано для себе Григоренко відкриває, що нібито інтернаціональна держава практикує державний антисемітизм. Подружжя Григоренків ніколи не ділили людей за етнічною або релігійною ознакою, але держава «робітників і селян» не тільки ділила, а й піддавала меншини дискримінації, а деколи і відкритому геноциду, як у випадку кримськотатарського і тринадцяти інших малих народів імперії.

Зрозуміло, випадок з офіцером був не єдиним фактом беззаконня і цинізму. Пам’ять повертала Петра Григоренка до інших випадків несправедливості і, можливо, душа його дійшла до критичної точки, коли 7 вересня 1961 року генерал виступив на партійній конференції з промовою, що стала віхою до суспільного пробудження радянського суспільства і сполошила комуністичний естаблішмент.

Роками пізніше з’явилася спекуляція, що якби влада спустила весь інцидент на гальмах, а не обрушила нa сміливця весь апарат придушення, то Григоренко продовжував би спокійно наукову кар’єру і не перетворився б на лідера Правозахисного руху в СРСР. Автору цих рядків такий розвиток подій видається сумнівним. Дозволю собі навести розлогу цитату з виступу Леоніда Плюща на Григоренківських слуханнях в Науковому товаристві імені Тараса Шевченка в Нью-Йорку:

«У своїх «Спогадах» Григоренко часто згадує, як зі своїм другом, сином священика, мріяв стати мостобудівником. Не довелося.

Друг вибрав мученицьку професію священика, адже настав час рятувати душі. Григоренко теж пішов іншим шляхом, точніше — шляхами, які врешті-решт привели його до шляху, обраного другом. Рятуючи власну душу, Григоренко увійшов у рух, який відроджував у тоталітарних умовах відповідальну моральну особистість.

Логічно, що на цьому шляху він врешті повернувся до християнства. Але в іншій, символічній, площині Григоренко здійснив і мрію про будівництво мостів. Мостом стала не тільки правозахисна боротьба, а й шлях до самостійної України. І ця праця почалася тоді, коли Григоренко поєднав рух кримських татар з правозахисним, що збільшило сили як правозахисту, так і кримськотатарського національного руху. Правозахист вивів національну проблему кримських татар спочатку на всесоюзну, а потім і світову арену. Для самого Григоренка цей зв’язок став мостом до українського національного руху».

Мені здається, що Леонід, який знав генерала не з чуток, влучно підмітив рису генерала додумувати все до кінця і не зупинятися на півдорозі.

Виступ Григоренка 1961 року був першим кроком його відкритого виклику комуністичному тоталітаризму. Двома роками пізніше Петро очолив підпільну організацію «Союз боротьби за відродження ленінізму». Організація незабаром була розгромлена секретною службою КДБ, а самого генерала оголосили божевільним і всупереч закону й елементарній логіці розжалували в рядові.

Звільнився генерал навесні 1965 року. За час ув’язнення він багато чого переосмислив і почав шукати соратників, готових до відкритої конфронтації з режимом. Популярності Петра Григоренка значною мірою посприяла його брошура про початковий період радянсько-німецького зіткнення у Другій світовій війні, де генерал доказово показав неспроможність радянського міфу про цей період війни.

1965 рік став також роком серйозної зміни в суспільному житті комуністичної диктатури. Кінець же року, а точніше 5 грудня, стало днем народження Правозахисного руху в СРСР. У цей день невелика група людей вийшла на мирну демонстрацію на площі Пушкіна в Москві і зажадала виконання існуючих законів. Гасло демонстрації, що стало лейтмотивом цього руху, належало Олександру Єсеніну-Вольпіну. Демонстрантів, серед яких Петро та Андрій Григоренки, було зовсім небагато, але вони змінили психологічну обстановку в країні і вперше в історії Російської імперії поставили правові, конституційні принципи на чільне місце.

Як уже зазначалося вище, викриття генералом комуністичного міфу про історію Другої світової війни і ролі СРСР у її підготовці мало і продовжує мати революційне значення для усвідомлення минулого, так само як і значення цього минулого на сьогодення і майбутнє.

Кілька громадських виступів Петра Григоренка є ключовими подіями в еволюції боротьби за людську гідність і громадянську свободу. До таких виступів слід віднести виступ на партконференції 1961 року, участь у демонстрації 5 грудня 1965, спеціальна роль у русі кримських татар, промову на похороні письменника Олексія Костеріна, виступ перед представниками кримськотатарського народу на вшануванні того ж Костеріна з викладом програми ненасильницьких дій, протест проти вторгнення СРСР із сателітами в Чехословаччину, збурення проблеми дискримінації етнічних та релігійних меншин, активну участь у створенні і роботі Московської та Української Гельсінських груп, а також комісії з розслідування зловживань психіатрією.

Вигнання із СРСР і позбавлення громадянства не заглушили голос Григоренка. Йому, як, мабуть, більш нікому з радянських емігрантів, вдавалося отримувати доступ до високих кабінетів світових урядів. Його публіцистика широко видавалася органами міжнародної та емігрантської преси, його інтерв’ю транслювали радіо і телебачення. Бі-Бі-Cі створило два повнометражні фільми про долю Петра Григоренка. Ще за життя було опубліковано різними мовами кілька книжок, а книжка спогадів «У підпіллі можна зустріти тільки щурів» стала бестселером у багатьох західних країнах.

Опинившись в еміграції, Петро Григоренко заснував Закордонне представництво Української Гельсінської Групи. Слід зауважити, що поява Петра Григоренка на Заході і його тверда українська патріотична позиція зіграли неоціненну роль у руйнуванні антиукраїнського міфу, культивованого російською і радянською пропагандою протягом багатьох десятиліть. Представництво Української Гельсінської Групи стало свого роду посольством незалежної України задовго до фактичної незалежності його батьківщини.

Не забував Григоренко і про долю кримськотатарського народу. Зокрема на одній з конференцій з прав людини представнику кримських татар не відвели час на виступ і тоді генерал відмовився від наданого йому часу на користь кримськотатарського представника.

Слід зауважити, що Петро Григоренко і в еміграції продовжував виступати за законні права всіх етнічних і релігійних меншин, що часом призводило до конфлікту з ультрапатріотичною частиною української діаспори. Проте генерал до кінця своїх днів дотримувався твердої позиції, що істинний український патріот повинен пам’ятати не лише про долю етнічних українців, а й ніколи не забувати про страждання сусіда. Він твердо знав, якщо сьогодні прийшли за євреями або кримськими татарами, то завтра прийдуть і за українцями. Можливо, що в умовах російської агресії проти України, анексії Криму і спроби відторгнути від України частину східних областей, Григоренківська громадянська позиція могла б служити чудовим прикладом усім українським громадянам.

Петро Григоренко не дожив до того дня, коли його Батьківщина стала нарешті незалежною. Не дожив він і до моменту демократичного відродження своєї країни. Не довелося йому дожити і до сьогоднішньої боротьби українського народу проти російської агресії та відстоювання своєї незалежності зі зброєю в руках. Не довелося йому переживати другу російську анексію Криму і повторення кримськотатарської трагедії і нової спроби окупаційних властей стерти цей народ з лиця Землі. Але покійний генерал був невиправним оптимістом, і настане той день, коли останнього агресора виженуть з України, а в Севастополі більше не буде бази військово-морського флоту Росії.

¹ В Україні готується до виходу з друку збірка спогадів сучасників Петра Григоренка під назвою «Людина, яка не могла мовчати. Упорядник і редактор збірника — Андрій Григоренко.