Венера... з гітарою в руках

Ольга Куровець — історик мистецтва за фахом. Випускниця Університету міста Невшатель, Швейцарія (музеєзнавство), Луврської Школи, Париж (історія мистецтва) та Національного університету «Києво-Могилянська академія» (культурологія). Два роки працювала провідним науковим співробітником відділу західноєвропейського мистецтва Національного музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків. Зокрема, разом з колегами розробляла екскурсії для дітей та підлітків. Побувала у багатьох європейських музеях і дізналася, завдяки чому вони є дружніми для дітей просторами та який досвід без труднощів можна перейняти Україні. Про це ми і говорили з Ольгою Куровець напередодні Міжнародного дня музеїв, який у світі відзначають 18 травня.

ПЛЯШКА РОМУ ВСЕРЕДИНІ ТИГРА

— Які є практики дитячого дозвілля в європейських музеях?

— Насправді ці практики мають стільки різних форм, що їх складно перерахувати. Зараз мені на думку спадає приклад із Лозаннського кантонального музею зоології, де я півроку проходила практику. Зрозуміло, що зоологічний музей — це, переважно, опудала тварин. І вони у своїй більшості старі — ще з ХІХ століття. Це основна експозиція. Але також вони роблять різні виставки — суперсучасні, з залученням новітніх технологій, сценографії... Ці модерні тимчасові експозиції — направду фантастичні.

І ось працівники музею зоології у Лозанні вирішили якось оживити найстаріший відділ музею і запровадили екскурсії для школярів 10—12 років про те, як роблять опудала. Їх водили до таксидерміста, де показували сов у холодильнику, гіпсові моделі тварин. Розповідали, що таксидерміст півроку спостерігає за своїм котом, перш ніж зробити опудало тигра. І діти були в дикому захваті, що їх привели «за лаштунки». Дітям все показував і розказував абсолютно захоплений своєю справою таксидерміст, який займається цим останні 20 років. Хіт експозиції — здоровенна акула. Дітям показують фотографію ХІХ століття, як цю акулу затягували у музей через вікно, бо вона не пролазила у двері, як робили опудало... Малі — у захваті!

Потім дітей ведуть у відділ, де стоять опудала різних ведмедів, кабанів, носорогів та інших ссавців. Там діти сідають на підлогу   — а це одна з основоположних практик у європейських музеях: дитина не стоїть на ногах більше п’яти хвилин. Вона має право сидіти, не втомлюється сама і не втомлює своїх екскурсоводів. І от у цьому відділі екскурсовод дістає із своєї сумки велику коробку, а в коробці — різні види соломи та наповнювачів, якими напихають опудала. Дітям дають їх роздивлятися. А найцікавіша частина коробки — це скляні очі. Є один-єдиний завод у Європі, який робить правильні очі для опудал, і вони — як справжні. Відкриваєш коробку — а там повно очей. Діти, ясна річ, шалено захоплені.

Екскурсія закінчувалася тигром — це найсвіжіше опудало, йому років десять всього. У таксидермістів є традиція класти всередину опудала що-небудь для наступних поколінь фахівців, які будуть реставрувати чи відновлювати експонат років через 50. І всередині цього тигра лежить пляшка рому... Про опудала можна розказувати сухо й понуро, а можна ось так, як у цьому Лозаннському музеї.

«ДІТЕЙ РОЗПУСКАЮТЬ ПО ЗАЛАХ ЗІ СМАРТФОНАМИ...»

— Але це природничий музей, він сам по собі є цікавим для дітей. Щодо художніх музеїв, мистецтва загалом — які тут є підходи?

— Так, художній музей — це завжди своєрідний виклик для співробітників. Тут треба більше думати і більше вигадувати. Переважно у музеях, зокрема сучасного мистецтва, змішують сприйняття візуальної інформації і творчі активності. Наприклад, діти малюють, клеять, роблять колажі у залах і тут же оглядають твори мистецтва.

Цим завжди займається так званий освітній відділ, який існує окремо від дорослих екскурсоводів. Його працівники розробляють програми, спрямовані на різні вікові групи. У Луврі, наприклад, малеча дуже любить теми Середньовіччя, з лицарями і дамами. Дітей можуть в процесі перевдягати. Є окремі тематичні екскурсії про емоції та їх зображення, наприклад, в античності. Тут роздають малим античні маски — усміхнену й засмучену — і вони носять ці маски і показують у певні моменти, які саме емоції вони бачать на творах мистецтва.

Художній музей — це завжди своєрідний виклик для співробітників. Тут треба більше думати і більше вигадувати. Переважно у музеях, зокрема сучасного мистецтва, змішують сприйняття візуальної інформації і творчі активності. Наприклад, діти малюють, клеять, роблять колажі у залах і тут же оглядають твори мистецтва. З дітьми спілкуються більше, ніж їм щось розповідають. Тут важливо почути, що каже дитина, важливо, щоб дитина навчилася сама думати і аналізувати. І тому дітям, передусім, дають вибирати. На деяких екскурсіях дітям дозволяють обрати самостійно, про що саме вони хочуть почути

Важливий момент — з дітьми спілкуються більше, ніж їм щось розповідають. Тут важливо почути, що каже дитина, важливо, щоб дитина навчилася сама думати і аналізувати. І тому дітям, передусім, дають вибирати. На деяких екскурсіях дітям дозволяють обрати самостійно, про що саме вони хочуть почути.

«КОЛИ ТИ У МУЗЕЇ НЕ СТОЇШ МОВЧКИ, ВСЕ СПРИЙМАЄТЬСЯ ІНАКШЕ»

— З якого віку в європейських країнах дітей беруть у музеї?

— У Європі їх туди взагалі приносять у «кенгурушках». Або постійно бачу дітей, які їдуть у тата чи мами на плечах, і ті їм показують картинку і запитують: а що це? Починають вони з таких простих питань, але це вже знайомство з музеями як із дружнім простором.

— А в українських музеях як?

— Там я інколи бачу зовсім маленьких дітей, але рідше. Якщо говорити про Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків, де я працювала кілька років, то там дітей батьки ведуть у зали зі східним мистецтвом, де більше дрібних хитро зроблених предметів.

— Наскільки українські музеї сьогодні є дружнім для малечі простором?

— Треба віддати їм належне, процес пішов. У Музеї Ханенків свого часу відбувся серйозний злам у цьому плані. Тут є уже з десяток різноманітних тематичних екскурсій для різного віку, формат «День народження в музеї» з театралізованими елементами, квести тощо... Нарешті у нас перейняли практику, що діти можуть сидіти, валятися і робити, що хочуть, головне, щоб не кричали, не билися і не торкалися творів мистецтва. Була запроваджена підліткова екскурсія, передусім спрямована на те, щоб діти говорили. Це формат дискусії. Дітям «закидається» якесь спірне питання, наприклад, чому ось ця жінка у Рубенса вважається страшенно красивою, хоча нині в нас зовсім інші критерії краси? І діти активно і голосно діляться думками... Коли ти у музеї не змушений стояти стовпчиком і мовчати, ти інакше сприймаєш все.

«УСІ ПОЧИНАЮТЬ РЕГОТАТИ. АТМОСФЕРА РІЗКО ПОЛІПШУЄТЬСЯ»

— У наших музеїв є якісь успішні традиції спілкування з дітьми, чи нині всі починають з нуля?

— Крім якогось фактажу, який напрацьовується науковцями, нічого не використовується. Тому що змінюється підхід з дидактичного, вчительського, коли музей — це те ж саме, що школа, тільки в інших стінах, — до комунікативного, діалогічного, творчого, із залученням зокрема мультимедійних якихось штук. Тому що нинішні 13—15-річні живуть у соцмережах, і не використовувати нові технології — помилка. Йти до цих людей без айпада — не виходить.

Тому під час підліткових екскурсій у Музеї Ханенків ведучий чи ведуча постійно з планшетом у руках. Планшет допомагає. Наприклад, ми довго стояли й дискутували, красива чи некрасива Венера Мілоська, чому досі реставратори їй не прироблять руки, вона з самого початку такою була, чи пізніше втратила руки тощо. Тут є багато думок, але немає однозначної відповіді навіть серед науковців. І от на планшеті ведучий показує різні варіанти того, як можна Венері приробити руки. Більшість — це наукові реконструкції, але є й варіант, де Венера стоїть з гітарою в руках. Усі починають реготати. І атмосфера різко поліпшується.

Або в музеї є частина італійської спальєри ХV століття. Це — частина оздоблення кімнати, їх було три всього — на трьох стінах. Одна у нас, одна в Нідерландах, ще одна — в Кракові. І вони всі розповідають одну історію про Орфея — це такий наче комікс. Ясно, що дітям цікаво побачити і дві інші спальєри, і тут на допомогу приходить планшет.

«ОСЬ ЛЕЖАТЬ ТРИ ГОЛІ ЖІНКИ ЙОРДАНСА. А ЧОГО ВОНИ ГОЛІ?»

— А що взагалі найбільше цікавить підлітків у музеях?

— Це теми, актуальні для 13—14-річних. Питання взаємин, любові та дружби, геройства, оголеності тощо.

— І як говорити з дітьми про любов і оголеність?

— Дуже просто. Діти й підлітки на ці теми заморочуються значно менше, ніж дорослі. Коли ми «обкатували» в Музеї Ханенків одну екскурсію на дорослих, то показували: ось лежать три голі жінки Йорданса. А чого вони голі? І дорослі реагують так: «Ай-яй-яй». А діти — «ну, тоді так малювали» або «їм було спекотно». Якихось незручних питань нашим екскурсоводам ще не ставили.

У підлітків добра візуальна пам’ять. І дуже чіпка увага до деталей. А з молодшенькими переважно обговорюють речі, які вони знають і в житті зустрічають — тваринок, людей, кольори. Діти чомусь страшно люблять фламандський натюрморт XVII століття з убитим зайцем. Там вбиті заєць і куріпки. І діти завжди вигукують: «О, мертвий заєць! Мертвий заєць! Круто!». Маленькі дуже люблять картину, на якій кіт б’є лапою песика. Старшим дітям цей сюжет нецікавий, вони на нього не звертають увагу, а малі одразу це бачать.

Завжди дуже неочікувано, на що звертають увагу зовсім малі діти. Люблять переважно прикладне мистецтво, щось дрібніше, щось до них близьке. А в живописі звертають увагу на тварин та на дивних людей. Картини Брейгеля дуже подобаються, де багато дрібних фігур зображено.