Весна... Революція... чи її імітація?
Два дні тому молодий хлопець, який лежить зараз у відділенні нейрохірургії лікарні швидкої допомоги Кишинева, не міг перевернутися на спину. І не тільки тому, що його добряче відлупцювали. Найголовніша причина — його прикували до ліжка наручниками, які не давали йому можливості повертатися. Учасник акцій протесту 19-річний студент першого курсу Технічного університету Молдови Денис Роскот, на своє нещастя, мав зустріч з поліцією. Через день після відомих подій, коли натовп розгромив парламент республіки і резиденцію Президента, до Дениса під час перерви між лекціями в університеті підійшов чоловік у цивільному. За словами Дениса, це був поліцейський Роман Топчіу. Кілька тижнів тому хлопець звертався до нього у дільницю номер чотири міського сектору (сектор у Молдові — як в Україні район. — Ю.Л.) Ришкань у зв’язку із крадіжкою в нього телефону. Поліцейський повідомив, що телефон знайдено, і запросив студента із собою. Машиною його відвезли до дільниці. Про телефон мова не йшла. Роман Топчіу та інші поліцейські били Дениса, як він каже, і вимагали, аби він зізнався в тому, що кидав камені у вікна парламенту. А також наполягали, щоб він назвав організаторів акції. Незабаром його відвезли до поліцейського комісаріату і там продовжили побиття. Коли до нього допустили адвоката, той наполіг на лікуванні. У поліцейській лікарні не було належних можливостей, і Дениса під охороною поклали до лікарні швидкої допомоги. В нього виявили струс мозку, перебитий ніс і травмовані ребра. У коридорі поставили двох поліцейських у цивільному, які чергують там цілодобово. Правда, наручники згодом зняли.
Денис лежить у палаті, де стоїть сім ліжок. Двоє з пацієнтів грають на ноутбуці в якусь гру. До інших прийшли відвідувачі, і їхні балачки зливаються з нашою розмовою у тихе гудіння. «Вони питали мене, скільки мені заплатили, — розповідає Денис, — а коли я сказав, що це було добровільно, — продовжували бити. Коли пішла кров, то примусили мене витерти її з килима та стільця». У нього під очима ще залишаються сліди синців. Він кволим голосом пояснює мені, що про акцію дізнався від однокурсників, а вони довідалися чи то з інтернету, чи то отримали повідомлення на мобільний. Із власної волі пішли на площу, ніхто їм не платив і ніхто не наказував. Денис каже, що поліція показала йому знімки, де він начебто кидав каміння у вікна парламенту. «Насправді на тих фото, — каже він, — нічого подібного немає».
Біля кабінету завідувача відділення неврології, в якому лежить Денис, я виявляю двох здоровезних чоловіків у цивільному. Таких називають амбалами.
— Ви поліцейські? — запитую.
— А що таке? — відповідає запитанням на запитанням старший за віком і, певне, званням.
— Ви охороняєте Дениса Роскота? Від чого?
— Я не розумію російською, — відповідає мені той чистісінькою російською мовою.
Вони заходять до кабінету. До мене підходить жінка із загіпсованою рукою. Вона представляється членом парламенту Республіки Молдова попереднього скликання Валентиною Кушнір. Розповідає, що той старший чоловік є нібито начальником кримінальної поліції сектору Ришкань. За її словами, коли Дениса поклали до лікарні, то медперсонал замкнув двері на ніч і цей чоловік так грюкав уночі, що перебудив тут півлікарні.
Колишня член фракції Християнсько-демократичної народної партії Валентина Кушнір вийшла з неї, коли її фракція проголосувала свого часу за обрання комуніста Владіміра Вороніна президентом — у Молдові глава держави вибирається парламентом. Колишній винороб, літня жінка лежить у лікарні, бо і її відлупцювала поліція. Вона після заворушень уночі намагалася захистити молодих людей, яких била поліція. Поліцейські скрутили їй руки і тягли по землі. Тепер у неї тріщина на кістці лівої руки. Потім вона втратила свідомість і опритомніла, лежачи на асфальті. Вона заводить мене до палати, де лежить ще одна жінка після реанімації, піднімає футболку і показує синці на спині. Хоча вони вже трохи зійшли, але все одно вражають уяву.
Після розмови з депутатом я зайшов до завідувача відділення Іона Маріну, який виглядав вельми схвильованим. Переді мною до нього заходили поліцейські й вимагали, аби лікарі дали згоду на переведення Дениса до тюремної лікарні, оскільки той отримав тридцять діб за участь у масових заворушеннях. Лікар сказав, що він не вирішує таке питання одноосібно — потрібен консиліум.
Увечері телеканали показали батьків заарештованих студентів. Вони твердили, що з їхніх дітей вибивають свідчення. Одна мати стала на коліна перед камерою і крізь сльози звернулася до президента Владіміра Вороніна з проханням відпустити її дитину.
Директор молдавської філії міжнародної правозахисної організації «Міжнародна амністія» Євген Голощапов твердить, що поліція, замість виявляти реальних погромників, пішла шляхом затримання і вибивання свідчень з тих, хто гіпотетично міг би брати в цьому участь. «Ми зверталися до влади із вимогою, аби вона робила різницю між тими, хто мирно протестував, і тими, хто громив парламент і резиденцію президента Молдови. Влада нас не почула», — резюмував Євген.
Загалом використання тортур для вибивання свідчень траплялися у країні й раніше. В доповіді тутешньої «Міжнародної амністії» за 2007 рік наводиться ряд прикладів брутальної поведінки правоохоронних органів. Одначе лише сьогодні така практика набула масового характеру.
Кишинівські засоби масової інформації процитували представника ООН у Молдові Едвіна Беррі, який побував у в’язницях і розмовляв із сорока заарештованими, на тілах яких помітні сильні побої.
Тим часом президент Владімір Воронін висловився за амністію для тих, хто брав участь у розгромі його офісу та парламенту.
У Кишиневі мені тричі розповідали один і той же анекдот. Їде президент Воронін машиною і каже: «Ой, який красивий ресторан. Кому належить?» «Вашому синові Олегу», — відповідають. Далі: «Ой, банк як розкішно виглядає! Кому належить?» Відповідають: «Олегові Вороніну». «Готель який класний! — каже Воронін. — Кому належить?» «Вашому синові», — відповідають. «Ти диви! — каже Воронін, — схоже, у цій країні сам лише Олежка і працює».
Цей анекдот передає народні уявлення про те, що за час правління Владіміра Вороніна і очолюваної ним Партії комуністів Республіки Молдова економіку країни почав контролювати один-єдиний близький до президента клан. Під час виборів посилено звучала історія того, як підконтрольна Вороніну-молодшому фірма нібито відібрала мережу піцерій «Енді-піца» у її законного власника. Людина, яку вважають сірим кардиналом при главі держави, Марк Ткачук назвав це міфами і сказав, що міфологію він не коментує. Аналогічно висловився і його однопартієць 29-річний депутат парламенту Григорій Петренко.
Автору цих рядків вдалося знайти людину, яка вважає, що її підприємство узурпували, і вона пов’язує це саме з комуністами. Тетяна Куртасова працює зараз у Кишиневі начальником цеху на шкіргалантерейній фабриці «Артіма». Свого часу вона була директором швейної фабрики «Дана» у містечку Сороки. Після приватизації колектив підприємства мав 47 % акцій, а сама директорка — 12 %. Фірма успішно розвивалася. Після приходу до влади комуністів до них на підприємство заявився представник недержавного інвестиційного фонду. Він і його команда шляхом тиску й залякувань викупила акції у працівників підприємства за копійки. У часи керування Тетяни Куртасової колектив нараховував 1200—1600 працівників. Тепер лишилося близько трьохсот, переважно людей пенсійного і передпенсійного віку, котрим нікуди діватися. На думку Тетяни Куртасової, сьогодні підприємство фактично не існує. Власники отримують прибутки не стільки від виробництва, скільки від надання приміщень в оренду. Колишня директор пояснює таку поведінку представника інвестиційного фонду його близькістю до влади, якою на той час стали комуністи.
Тетяна недовго ходила без роботи. Її запросила директор «Артіми» Олександра Кан. Якщо вірити численним аналітикам, то пані Олександри Кан мало б не існувати у Молдові. Не як фізичної особи, а як представника певного соціального прошарку — середнього класу. Неодноразово доводилося чути, що його в країні фактично немає. Тим не менше, Олександра Кан вписується у критерії, якими характеризується цей клас, і продовжує успішно розвивати бізнес. І вона дуже не задоволена політикою комуністичних верховодів Молдови.
Директор великого, як для легкої промисловості, підприємства з гордістю розповідає, що почала на ньому трудову кар’єру швачкою. Уродженка села Сирець, що неподалік від столиці, вона одночасно працювала і вчилася у виші, але не на заочному відділенні, а на стаціонарі. Вона енергійно твердить, що ніколи не брала хабарів і не давала їх. А фабрику підняла тільки за рахунок власної тяжкої роботи і праці колективу. Вона очолила підприємство в кінці минулого століття. Фірма існувала у напівживому стані й в боргах була, як у шовках. Після неймовірної напруги і тяжкої роботи фірма підвелася на ноги, розплатилася з боргами і експортує свою продукцію — дорожні сумки і валізи — до кількох країн світу. Тим не менше, зараз цехи підприємства ущільнюються, приміщення консервуються, аби мінімізувати виробничі витрати — інакше збанкрутують. Олександра Кан пов’язує це не стільки з кризою, скільки з політикою Вороніна і його партії.
«Нещодавно було ухвалено амністію боргів, — каже директор, — тобто всі підприємства-боржники держави отримували «прощення». Але ж ми протягом десяти років по-чесному розплатилися з боргами. Виходить, що у цій ситуації програло підприємство, яке не шахраювало, а чесно виконувало свої зобов’язання. А якби ми не платили мільйонні борги, а пустили їх на закупівлю обладнання — у нас би зараз найсучасніші, найекономніші машини стояли. Отож, рішення про амністію було ухвалене за наш рахунок».
Олександра Кан також критикує подорожчання національної валюти щодо євро. Пані Кан каже, що її фірма продає свою продукцію на європейських ринках, а всередині країни здійснює розрахунки в леях. Отож, підйом лея призвів до значних фінансових утрат для її фірми. «Хоча нашу фабрику влада і не узурпувала, — каже Олександра Кан, — але підприємство виживає не завдяки, а всупереч державній політиці». На її думку, влада давно перестала слухати бізнес і враховувати його інтереси.
Економічний аналітик Віктор Парліков з Інституту соціальних ініціатив «Віїторул» каже, що лей ріс завдяки тим грошам, які переказували молдавські гастарбайтери з-за кордону, а не за рахунок розвитку виробництва в державі. «За різними підрахунками, — каже він, — за кордонами країни працює від 300 тисяч до одного мільйона громадян Молдови. Саме вони наситили країну заробленими євро і доларами. Таким чином у Молдові виявився надмір іноземної валюти і вона впала по відношенню до лея. Та як тільки почалася криза, — продовжує Віктор, — заробітки за кордоном зменшилися, і правляча партія, особливо в період виборів, витрачала значні резерви на підтримання нинішнього курсу лея. Але така підтримка не може тривати вічно. Лей незабаром відчутно впаде».
Він також твердить, що відбирання успішних підприємств не є міфом. Наводить приклад рішень Європейського суду з прав людини, які зобов’язували державу повернути підприємства їхнім власникам. Одна з найгучніших справ пов’язана з готелем «Дачіа», що у центрі Кишинева. Держава скасувала результати приватизації 1997 року і відібрала успішний готель у власників. Європейський суд скасував таке рішення і зобов’язав виплатити компенсацію — 890 625 євро. У випадку неповернення готелю держава мала заплатити 7 237 700 євро компенсації. Такий випадок був далеко не єдиним у минулому році. Віктор Парліков вважає, що це не випадковість, а цілеспрямована політика.
Тим часом на офіційному сайті Партії комуністів Республіки Молдова міститься цифра, що обсяг іноземних інвестицій виріс за час керування комуністів у шість разів.
Вибух невдоволення у Кишиневі стався, дуже несподівано. Адже вибори відбувалися тихо й мирно. Заробив на них російський гуморист Геннадій Хазанов — він, загримований під молдавського господаря Штефана чел Маре, прославляв Владіміра Вороніна і висміював його конкурентів. Екзит-поли показували приблизно такі результати, які врешті й отримали. Європейські спостерігачі стомлено повідомили, що вибори пройшли демократично. І раптом зібрався натовп — і горів парламент, і було пошкоджено резиденцію президента. І ніхто нічого не розуміє. Навіть телевізійний кілер російського телебачення Міхаїл Леонтьєв нікого ні в чому не звинуватив. Він провів аналогію між кольоровими революціями у Сербії, Грузії, Україні та Молдові. Але врешті визнав, що в Кишиневі зовсім не те. США тут руку не доклали, Румунії не вистачило б сил таке організувати, а Росії це точно ні до чого.
Член парламенту комуніст Григорій Петренко каже, що ці заворушення були його партії і уряду ні до чого, адже вони перемогли на виборах з результатом, який дає можливість формувати стійку більшість і ухвалювати рішення. «Опозиція пустила на передову підлітків, студентів і провокатори там були, — каже пан Петренко. — Але вони розраховували, що проллється кров, щоб і звинуватити нас, ніби ми кривавий режим, і вивести інший мітинг. Але плани їхні зірвалися».
Голова опозиційної Ліберально-демократичної партії Молдови Влад Філат твердить, що це все організували комуністи. «Щоб змінити акценти — змінити з фальсифікацій на пожежу і погроми, — каже він. — Я був на мітингах і, вибачайте за нескромність, грудьми захищав резиденцію президента. Але поліція була бездіяльна. Там використали стихійне невдоволення і конкретну мету було досягнуто».
Опозиція наголошує, що поліцейські без жодного опору дали можливість пройти людям з натовпу і вивісити прапори Європейського Союзу над парламентом і прапор ЄС вкупі з румунським прапором над президентським офісом. Опозиціонери кажуть, що це було зроблено свідомо, аби спровокувати маси на подальші дії.
Влада каже, що вона домовилася з представниками учасників протестів про те, що після встановлення прапорів вони припинять свою агресію, але її владу, обдурили.
Владімір Воронін казав, що тут видно руку Румунії, а потім виявив ще й сербський слід. Колишній віце-спікер парламенту християнський демократ Юрій Рошка закинув організацію заворушень Росії. Ще хтось казав про придністровський слід. Україну начебто не чіпали.
Тим часом після оголошення попередніх результатів виборів журналістка Наталя Морарь разом з друзями провела флеш-моб, у якому повідомила про мітинг, присвячений похорону демократії. Про це її друзі кажуть відкрито. Міська влада була інформована про це, як того вимагає закон. Організатори флеш-мобу самі не думали, що на їхній заклик з’явиться стільки народу. Спершу все було мирно. А наступного дня перетворилося на погроми. Голова молдавської філії «Міжнародної амністії» Євген Голощапов каже: «Ніхто з політиків навіть словом не обмовився, що це могла бути стихійна самооорганізація мас. Їм таке в голову прийти не може, що люди можуть діяти з власної ініціативи, а не за командою». Євген вважає, що хтось із політиків прагнув використати молодіжну стихію для власних корисливих інтересів.
Організаторку флеш-мобу Наталю Морарь заарештовано. Її колега Олена Агрич сказала, що жінці інкримінують організацію масових безпорядків, що тягне на 12—15 років, а також узурпацію влади, за що можна отримати від 15 років і до довічного терміну. Опозиція тим часом звинувачує владу в порушеннях прав людини. Влада огризається.
Чи стане краще у Молдові, якщо до влади прийдуть інші люди? На це запитання з певністю ніхто не міг відповісти. Отож, чи не вийде так, що недавні протести оцінять врешті-решт як імітацію революції?
