Віч-на-віч із відповідальністю власника,

Тепер Сергій Шаповалов та п’ятеро його однодумців виступили співзасновниками сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю (СТОВ) «Агрофірма «Копачівська» — оголосили, що братимуть від копачівців земельні паї та майно в оренду. Потрібно тепер копачівцям визначитися — стати членами СТОВу чи одноосібниками.

Більшість без особливих вагань стали членами товариства. «Три центнери зерна на кожен гектар земельного паю і один відсоток від вартості майнового паю мене влаштовує», — пояснила своє рішення щодо орендних стосунків із співзасновниками СТОВу Світлана Кравчук. Зрештою, були в неї й інші мотиви для цього рішення. Вона працює лаборантом на молочному заводі товариства. Звісно, собі не ворог, щоб добра добувши, іншого шукати. Де ще таку роботу знайде?

Однак чотирнадцять копачівців іще вагаються, чи не стати одноосібниками. Володимир Вітюк — середніх літ чоловік, один із них. Ні він сам, ні ті, які йдуть його шляхом, не приховують, чому саме вирішили так, а не інакше: вони не бажають гнути спини на будь-кого.

Сергій Шаповалов вважає: «Ніхто не пнувся б в одноосібники, якби ми не оголосили про створення СТОВу». Його опонент Володимир Вітюк так само вважає: «Не пнувся б...» Він волів би, аби «все було так само, як завжди було». Проте второпав, що вороття до «як завжди» вже не жди. Отож усе розрахував: «Мені гірше, аніж отим орендодавцям, не буде». Разом із Володимиром Вітюком заробили в колгоспі земельні й майнові паї його дружина Ольга і теща Галина Романишина. Як він, так і вони не здали свої паї в оренду засновникам СТОВу «Агрофірма «Копачівська».

Із землею все було зразу зрозумілим. На полі, заздалегідь наданому для тих, хто вирішив чи ще вирішить відокремлюватися, забили кілки. Це — недоторканна приватна власність Вітюка і К°. Інша річ — майно. Узяв В.Вітюк три книжки про майнові паї — свою, дружини й тещі. Пішов на переговори до С.Шаповалова: «Віддавайте наше — на 34 086 гривень, що втрьох у колгоспі тяжкою працею заробили».

Директор СТОВу поклав перед своїм співбесідником довжелезний список об’єктів та матеріально-технічних цінностей, зароблених усім колгоспом від першого року колективізації: «Визначайся...»

«Кожен Іван має свій бізнес- план», — вагомо, по-сучасному заявив Вітюк, хоча він — не Іван, а Володимир зроду. Він уже давно поклав своє хазяйське око на млина: «Щодня комусь у селі треба змолоти. Та й у довколишніх селах на млини ще не розжилися». Читає: «Будівля млина — 17 876 гривень, під’їзні шляхи — 3050 гривень, устаткування... резервний камінь...». Одне слово, вартість млина і всього, що до млина, — 31 986 гривень. «Залишається ще 2100 гривень», — підрахував С.Шаповалов.

У чоловіка аж очі розбігаються. Худоба на фермах СТОВу елітна, до молока вдатна, бички якоїсь американської породи, що по кілограмові ваги щодоби додають, трактори нові, комбайни... На що не глянь, то в одноосібному господарстві стало б у пригоді. Усього потроху взяв би на ті 2100 гривень. Однак бачить око, та не вкусиш... Он уже й весна не за горами — що посієш?... «Насіння на 2100 гривень візьму», — нарешті вирішив автор бізнес-плану.

В.Вітюк достеменно знає, що іще не раз і не два доведеться йому переступати поріг кабінету директора СТОВу С.Шаповалова. Чи то по трактора, щоб передпосівний обробіток зробити, посіяти, доглянути, чи то по комбайна, щоб зібрати вирощене. Звісно, не за гарні очі проситиме, а за гроші. «Багато не візьму», — обіцяє йому директор СТОВу. А далі звертається: «Перекажи-но тим, тринадцятьом, що й на них чекаю. Хай уже беруть своє та й ідуть собі з миром». — «Та вже переказував. Мовчать. Мабуть, вагаються», — відповідає на те В.Вітюк. «Чи може, ще пишуть?» — запитує Сергій Шаповалов, та на відповідь не чекає.

З’ясовується, що тільки-но в Копачівці взялися за реформування, полетіли звідси голубами листи в усі кінці. Автори зверталися до різних високих інстанцій. Мовляв, голова Шаповалов приватизує одноосібно колгосп, усе до себе горне, паном хоче бути. «А воно ж так: пан або пропав, — пояснював загонові перевіряючих пан Шаповалов. — Іще багато води спливе, аж поки вляжуться в селі пристрасті, що спалахнули в процесі приватизації. Он і ті, які писали, і досі не визначилися, як далі мають жити. Ні по своє не йдуть, ні в оренду засновникам СТОВу своє добро не віддають».

Отже, важко людям прощатися зі своїм минулим і зустрічатися з реальною власністю (і відповідальністю) віч-на-віч.