Від Норильська до Майдану через вірші Шевченка

В українському суспільстві зараз багато говорять про інформаційну війну. Про те, що через брак знань та інформації населення різних регіонів нашої країни піддається впливу російської пропаганди, яка багато в чому базується на викривленні історії. І це — правда, бо коли ми не знаємо своїх героїв і свій шлях боротьби, то нам легко насадити чужу ідеологію. Але, як сказала якось «Дню» письменниця Маріанна Кіяновська: «У всьому тому, що відбувається в контексті Криму, в контексті півдня і сходу України, я є великим оптимістом. Цією війною, яку розв’язав Путін, ми отримали величезний поштовх до націєтворення, до приговорювання ключових ідеологем, які в Україні на масовому рівні не озвучувалися з кінця 1920-х років». Тож на якій основі ми можемо розпочати процес відбудовування української нації?

• Той процес, який розпочав Майдан, журналісти охрестили «Революцією Гідності». Але окрім того це також можна назвати «революцією національної свідомості». Саме тому взимку на Майдані так органічно зазвучав Тарас Шевченко, чия поезія надихали активістів на боротьбу. Немало є у Шевченка віршів і про підступні дії Росії щодо України, новий виток яких можемо зараз спостерігати. Тараса Григоровича не просто так назвали Кобзарем, у свій час він був голосом народу, якому подарував такі тексти, які продовжували гуртувати навколо себе національно свідомих. Один із маловідомих для українців прикладів — читання Шевченка у... концентраційному таборі в Норильську.

• «Підходив до кінця знаменний 1953 рік — рік великих подій, великих надій і звершень. Не пам’ятаю дати, але це було точно в кінці грудня, коли одного дня було 40 градусів морозу... на підземні роботи в шахту виводили політв’язнів при будь-якій погоді. Вивели і цього разу. Однак усіх робітників завели в клуб, де розсілися всі бригади денної зміни і чекали приходу нічної зміни, щоб не чекати в черзі на вулиці перед спуском у штольню... І раптом з якогось куточка хтось тихесенько затягнув «Стоїть гора високая...» Здавалося, ще довго в залі дзвеніла прекрасна українська мелодія, людям ніяк не хотілося виходити на вулицю, хоч команда давно була дана. Я довго ще залишався в залі. Вже всі повиходили, а я все мріяв, фантазував. Уявляв, як на сцену, тут таки на «Западній», вийде сотня в шароварах і вишиваних сорочках. Як ми оформимо сцену одними червоними маками — символом невинно пролитої крові... Але коли ж це зробити? Згадав! До 140-річчя з дня народження нашого генія, нашого великого поета Т.Г. Шевченка. Тепер вже я не розстануся з цією мрією до її здійснення... Щоб українське слово, українська пісня піднялася до самого північного сяйва, славою осіяла всю неосяжну тундру! Щоб це сяйво дійшло до нашої України».

Це — уривок з рукописного щоденника Миколи Юречка, члена ОУН, політв’язня Норильська. Він народився у міжвоєнний період, 1928 року, в містечку Мельниця-Подільська, що на Тернопільщині. Ще у чотирнадцятирічному віці вступив у юнацьку організацію ОУН, став станичним (псевдо «Лев»), а згодом — провідником із псевдо «Шум». Працював хлопець у кількох підпільних сітках. «Уже в ті часи моєї ранньої юності у мене зародилася ідея глибокого підпілля на перспективу. Тому став секретарем комсомольської організації середньої школи... весь район був шокований, коли мене арештувало КГБ». Покарання Микола відбував у Норильську з 1946 по 1954 роки, тобто потрапив у табір, коли йому було 18 років. У 1955 році його звільнили з Красноярської тюрми й після двомісячного протесту, коли Юречко не виходив із камери й не підписував документів, повернувся на свою малу батьківщину.

Зараз його щоденник разом із численними відеоінтерв’ю зберігається в українського кінорежисера, документаліста Михайла Ткачука, якого нагородили 2008 року Національною премією імені Тараса Шевченка за цикл фільмів «Загадка Норильського повстання». У пана Михайла — великий запас архівних документів та відзнятого матеріалу з політв’язнями і не тільки — біля його робочого стола громадяться стоси відеокасет, а вздовж стін кімнати та коридору — стелажі з книжками.

«Цього року, коли ми відзначаємо 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка, Норильськ до нас повертається ще й під дещо несподіваним кутом, — говорить Михайло ТКАЧУК. — Ми можемо дивитися на повстання і табірне життя через його очі — як його твори допомагали в’язням виживати, як вони гуртували людей навколо, як його постать підтримувала національний дух, який вони потім пронесли через усі табори до України. Я знаю навіть історію, як Шевченко врятував життя багаторічному в’язню з Волині — Миколі Куделі. Чоловік втрапив у таборі до «блатних», які хотіли його вбити, а він почав читати їм вірші. І тоді «пахан» йому сказав: «Доки ти будеш читати нам ці вірші по вечорах, доти будеш жити». А він знав весь «Кобзар» напам’ять...»

• Але якщо одній людині Шевченко спромігся врятувати життя, то Микола Юречко навпаки, постраждав через своє прагнення влаштувати «шевченківські дні» у концентраційному таборі. Як і обіцяв собі юнак, він здійснив свою мрію — 9 і 10 березня 1954 року в таборі «Купець» відбулися читання поезії Тараса Григоровича з вишиванками, з хором, але потім в’язень поплатився за відродження українського національного духу.

«Я був твердо переконаний, що КГБ ніколи не простить мені нашої найбільшої перемоги в Норильську, не простить своєї ганьби, коли їм разом із дружинами довелося піднятися зі своїх місць при виконанні шевченківського «Заповіту» 9 березня 1954 року в будинку культури в зоні Заполяр’я... 800 глядачів, політв’язнів, одночасно, як по команді, віддали шану великому генієві України, встаючи зі своїх місць», — пише у своєму щоденнику Микола Юречко. Так і сталося.

• «На початку травня в зону зайшли шість наглядачів і попрямували до бараку, в якому я проживав. За ними слідували всі політв’язні, які на цей час були в зоні... я трохи розгубився, коли  побачив, що наглядачів так багато, бо як правило на етап викликав один, ну, максимум два, але після буремних подій 1953 року чекісти боялися спалаху нових заворушень... По їх обличчях я зрозумів, що й вони розгубилися, бо їх супроводжувало вже кілька десятків політв’язнів... «Збирайтеся з речами на вихід, вас забирають на етап», — сказав старший.

І тут сталося те, на що я ніколи не сподівався... Мене обнімали, цілували і почали давати гроші, причому майже всі... Сльози текли по моєму обличчю, я їх не витирав. У цей час я був найщасливішою людиною на світі... Я був гордий за своїх друзів і за себе, за всю Україну, що породила таких синів! Я був готовий іти на смерть з цими людьми... Мене вели шестеро наглядачів, а за ними йшли сотні політв’язнів, віддаючи мені честь, як голові комітету по проведенню шевченківських свят.

• В середині зони знаходився адмінкорус, де дублювалися кабінети начальника табору, всіх його заступників а також всіх служб, у роботі яких приймали участь і ми, зеки (політв’язні). Мене знову очікував сюрприз. Із контори вийшов Венгеров Володимир Іванович, росіянин, який у всьому допомагав мені, консультував, багато підказав цінних речей, маючи багатий досвід, оскільки до ув’язнення працював керуючим далекосхідними ансамблями пісні і танцю червоної армії. Вийшов також польський співак Малець, який також допомагав мені. Обидва вклонилися, прощаючись зі мною. Але після них я ледве не зупинився від здивування, коли побачив, що з бокових дверей виходить начальник нашого табору майор Дубниченко. Виходить, він чекав на мене в конторі, а при підході мого «ескорту» до вахти вийшов, щоб непомітно вклонитися мені. В мене знов покотилися сльози. Я вже знав, що в нього великі неприємності через мене, що це я розбудив у ньому палкого патріота, поклонника Тараса Шевченка, і він затвердив таку програму, яку ми хотіли... Тепер я ішов на етап в незнайоме і загадкове майбутнє сміливо, бо зрозумів, що майор Дубниченко не шкодує, що пішов на такий ризик. Я по ньому зрозумів, що він гордився своїм вчинком! За що в подальшому він заплатив своєю свободою. Йому дадуть п’ять років ув’язнення за той же націоналізм. Так стверджували мої друзі вже в іншому місці, в іншій ситуації».

• Микола Юречко проніс цей «український націоналізм» разом із поезіями Шевченка через усі лихоліття табірного життя. І хоч після того, як його звільнили, він з малого табору «Купець» потрапив у інший табір, великий, іменований Союзом Радянських Соціалістичних Республік, Юречко вірив, що клітка ця колись розпадеться і по-справжньому незалежна Україна відбудеться. І цій новій країні потрібні будуть нові герої й орієнтири, як от Тарас Шевченко.

І у цьому також принципова різниця Майдану-2004 і Майдану-2014. Тоді люди думали, що стоять за нових героїв, а нові орієнтири відсувалися на другий план. А потім виявилося, що й герої не те щоб дуже нові. Слово «Гринджолів» проти слова Шевченка — зрозуміло, де відроджувалася українська нація. Але тоді українське суспільство вирішило, що обрання нового президента — це вже перемога, і контролювати більше нічого й нікого не треба. А контроль був ще й як необхідний.

«Ще коли 2004 року ми виходили на Майдан за Ющенка, я багато знімав, — пригадує Михайло Ткачук. — І ми говорили з одним чоловіком із Польщі, який був учасником Норильського повстання, Степаном Семенюком. Він сказав мені: «Ми перемогли в Норильську, бо нам вдалося розірвати зв’язок між кримінальниками й адміністрацією таборів». Коли влада зрозуміла, що через кримінальників вона вже не зможе контролювати політв’язнів, вона хотіла розпалити міжнаціональну ворожнечу між українцями і росіянами, але навіть цього не вдалося. А ми після помаранчевої революції не зуміли цього зробити. Ющенко обіцяв «бандитам — тюрми», але обіцянку не виконав.

• Те, що відбувалося безпосередньо перед цьогорічним Майданом, узагалі дуже нагадує Норильськ. Відбулося злиття адміністрації з криміналітетом, якого не цікавила ні Україна, ні те, що з нею буде завтра. Тому між цими кланами і владою обов’язково потрібно зараз розірвати зв’язок».

І це — одне з ключових завдань, яке потрібно зараз виконати нашій владі. А далі — нова система освіти, нові цінності, нова Україна, за яку боролися найкращі представники наших попередніх поколінь. Як сказав Михайло Ткачук, «цей процес — як прогноєння землі. Перед тим, як садити щось на землі, треба її розробити. Тими, хто цю землю, умовно кажучи, підготував, були старі упівці, які тримали дух, співали українських пісень. А перемога в Норильську стала плодом з цієї землі». І нам тепер потрібно правильно скористатися цими плодами. Згуртувати суспільство навколо української ідеї, як колись згуртувалися політв’язні, в тому числі й навколо віршів Тараса Шевченка.