«Відкрити Слов’янськ по-новому»

Будівництво майбутнього — справа нелегка, особливо в місці, з якого почалася війна на Донбасі. Раніше «День» спілкувався з директором школи в Слов’янську, яка першою постраждала від бойовиків, про те, якою має бути освіта в звільнених містах і про феномен суспільної активності там (матеріал «Навчання патріотизму не має бути профанацією» в №61 «Дня» за 7 квітня 2016 року). Теперішня співрозмовниця цікава ще й тим, що є дочкою Ігоря Александрова — журналіста, який 2001 року кинув виклик «донецькій мафії», що зароджується, і заплатив за це життям.

«Як би це жахливо не звучало, якби він зміг вижити 2001-го, йому було б складно зробити це в 2004 році, і ще складніше вижити пізніше, тому що з його риторикою, крайністю, категоричністю, він навряд чи зміг би сидіти і тихо спостерігати за всім», — зауважує Ганна. Нагадаємо, цього року 7 липня минає 15 років з дня смерті Ігоря Александрова, і весь цей час колеги та близькі журналіста вимагають присвоєння йому звання Героя України посмертно (детальніше — в матеріалі «15 років безкарності» в №86—87  Дня» за 20—21 травня цього року).

Ми продовжили розмову з Ганною ГЛАВАТСЬКИХ і дізналися, як зараз живе і чим дихає місто.

— 5 липня мине два роки з дня звільнення Слов’янська. Як пережита окупація змінила місто і його жителів?

— Люди змінилися. Не абсолютно всі, але з’явилися рушійні сили у вигляді молоді та соціально активних осіб, місто почувається по-іншому. Більше стали звертати увагу на процеси, що відбуваються довкола, — від прибирання території до контролю влади, спостерігається значне включення в життя Слов’янська, причому з різних позицій.

Розвиваються низові ініціативи — наприклад, сквер «Мрія», коли в центрі міста мешканці облаштували зелений п’ятачок. Потім там спільно зі школами встановили рекорд України з найбільшої кількості святкових яєць на Пасхальному дереві. Одночасно в центральній міській бібліотеці відкрили безкоштовні курси англійської мови, регулярно приїжджають лектори з освітніми програмами та багато чого іншого. Якщо є така велика кількість проектів, отже, в нас вірять, і з’являється бажання повірити в себе теж, що не може не тішити. В умовах зародження такої активності не виникає думок про те, аби виїхати з міста, адже у нього є  майбутнє.

— Яким би ви хотіли бачити це майбутнє? Як змінити негативні стереотипи про Слов’янськ?

  — Потрібно більше говорити про ті речі, за допомогою яких ми хочемо стати відомими. Наприклад, у всіх містах України і за її межами можна зустріти слов’янську кераміку, але більшість цього не знає. Хіба що в найгарячіший період окупації в соціальних мережах була акція «Зазвичай у нас чашки з глини в Слов’янську, але зараз там війна». Варто зробити ставку на промоцію і розвиток керамічного ремесла, проводити тематичні ярмарки, фестивалі, симпозіуми, завдяки чому про Слов’янськ дізнались б з нового боку, у тому числі й інвестори. Раніше в місті були великі виробничі потужності, зараз керамікою займаються переважно приватні підприємці. У Слов’янську знаходиться українсько-італійське підприємство, один з лідерів по виробництву керамограніту і керамічної плитки на теренах СНД — «Зевс Кераміка», яке, до речі, істотно постраждало під час двох місяців окупації, але відновилося і продовжує працювати. Це ще один надихаючий приклад розвитку. Зараз ми повинні перебудовуватися і шукати своє місце економічно та ментально в майбутньому.

Слов’янськ має потенціал для запрошення гостей до міста. На честь другої річниці звільнення ми організовуємо рок-фестиваль Barrel Music Fest, який пройде 8 і 9 липня просто неба, біля солоних озер. Виступатимуть «Антитіла», «Брати Гадюкіни» та інші українські виконавці. Цим концертом ми хочемо показати, що в Слов’янську живе «просунута» молодь, яка слухає українську музику і вміє радіти життю. Ми запрошуємо всіх відкрити для себе Слов’янськ по-новому.

— Ім’я вашого батька, Ігоря Александрова — ще один, окрім війни, трагічний символ, завдяки якому відомий Слов’янськ. Журналіст, який не побоявся піти проти системи. Як зараз справи з місцевою журналістикою?

— Місцеві журналісти довгий час співали оди тим чи іншим людям. Не було серйозного аналізу того, що відбувається, не було журналістських розслідувань, викривальної критики і пропозиції альтернативи — це й призвело до трагедії війни. І зараз преса на широку аудиторію працює в двох напрямах: розважальному і обслуговуючому інтереси в певних ситуаціях, наприклад, на виборах або в рамках чийогось проекту. Якісної регіональної журналістики, що формує критичну свідомість, гостро не вистачає. Тішить той факт, що з’явилися медіа, які представляють регіон свідомо і критично, наприклад, «Новини Донбасу» і «Громадське ТБ Донеччини». Про схід України пишуть видання національного рівня. Сподіваюся, така тенденція продовжиться.