Відпочинок

Відпочинку в родині митців практично не буває. Я можу це з певністю засвідчити, бо зросла в сім’ї народного артиста Амвросія Бучми його онукою. Особливо актори повсякчас перебувають у якомусь творчому тонусі. Їхній відпочинок своєрідний і є продовженням їхньої емоційної творчості.

Для митців театру основою життя є гра. Homo Ludens (людина граюча) — це про них. Майже все буття актора перетворюється на гру. Це не значить — на брехню, удавання, фальш.

Амвросій Максиміліанович дуже полюбляв таку життєву гру. Часто розігрував домашніх і знайомих.

Або ще. Після війни територією кіностудії (тепер ім. О.Довженка) закінчувався Київ у бік Сирця. Там виділили кіношникам городи. Ми посадили картоплю, помідори, огірки, квасолю й горох. Восени Бучма покликав молодих артистів театру ім. І.Франка допомогти викопати картоплю. Показував: «Копни отут і отут, тільки обережно». З-під куща разом з картоплею викопувався шкалик — стограмова пляшечка горілки. Так накопали чимало, на всю компанію. Тут же й випили, закусивши місцевими помідорами та огірками. Цю осінню «бомбу» Амвросій Максиміліанович заклав ще навесні. Зате скільки було несподіваної радості, сміху.

Завзято полюбляв дєдік карти. В преферанс грали в нас часто, інколи цілими ночами. Обов’язково грали на гроші. Але найбільший програш сягав 3-5 карбованців. У грі брали участь режисер Бенедикт Наумович Норд (дорогий Беня), мій батько Ігор Бжеський, син Бучми, бучмові свати, тобто батьки моєї матері, Валентина В’ячеславівна та Іван Гнатович Зубови, сестри матері Клава (Капка) і Галя. З них і утворювались варіанти преферансної четвірки. Рідко грали втрьох. Амвросій Максиміліанович у грі був дуже азартним. Любив замовляти гру «втемну», не дивлячись у здані карти (подвійна вартість виграшу й програшу), робити неправильний, парадоксальний знос на мізері й коли вигравав, заразливо сміявся.

З посиленням хвороби Паркінсона в дєдіка почали тремтіти руки, йому важко було втримати карти. І тоді до нього підсаджувався «асистент» — я, підліток, або тітка Галя, або мама.

Поки дід був при здоров’ї, він дуже полюбляв полювання й рибалку. Рушниці в нього були завжди.

Про одне довоєнне полювання Бучми та Вишні розповів у своїх спогадах друг сім’ї письменник Юрій Смолич, земляк бабусі з Білої Церкви.

Після довгого блукання Юрій Корнійович (до речі, колишній актор) побачив нарешті під кущем зайця. Постріл. Заєць перекинувся. А коли щасливий мисливець підійшов до здобичі, він побачив у зайця в зубах записку: «Юрку, за що ти мене так?» Жарти Бронека й Павлуші…

Для обробки впольованих зайців у лутку дверей нашої кухні був вбитий спеціальний гак. Заячою лапкою Амвросій Максиміліанович пудрився при гримуванні до ролі. Привозив він і куріпок, і бекасів, і диких качок.

Останнє полювання Бучми описане Максимом Рильським, другом Амвросія Максиміліановича і теж завзятим мисливцем. Додам кілька деталей. Якось взимку, рано-вранці Рильський заїхав до нас перед полюванням. Дєдік вже був дуже хворий і погано рухався. Присіли до столу, випили символічно. Максим Тадейович поїхав. І раптом дєдік закомандував одягатись і їхати слідом. Відмовити його було неможливо. Якомога тепліше вдягли діда, бабуся прихопила й мене. Поїхали. Поки зібрались, поки доїхали в те село й дістались легендарної господині «бабусЕньки», застали Максима Тадейовича вже на печі.

На зворотному шляху на засніженому полі ми загубили дорогу, машина Рильського пішла далеко вперед, а наша застрягла посеред білого безмежжя. Смеркло. Мороз. Виникла невелика паніка. Але дєдік був спокійний: «Лев нас не кине». Вони з Рильським і дресирувальник Борис Едер називали один одного Левами на честь однієї гарно проведеної 1936 року ночі за чаркою й розмовами в готелі «Континенталь» (тепер консерваторія), де жив тоді Бучма. Поруч був цирк (нині кінотеатр «Україна»), з якого час від часу чулося порикування сонних левів Едера. На кожний рик піднімалася чарка за здоров’я тварини. І Лев-Рильський таки нас не кинув. Повернувся, витяг з кучугури, супроводив до шосе, а пізніше написав оповідання «Останнє полювання».

Любив Бучма й риболовлю. На відпочинку в селі Нові Санжари, де родина проводила літо 1937 року, Амвросій Максиміліанович рибалив у Ворсклі. Ловив сомів на великі гачки, впіймав величезну, не менш ніж метр завдовжки (дивися фото) коропиху, яку їсти було неможливо через її старість. Там же, на Ворсклі, стався відомий і прикметний випадок. Відпочиваюче сімейство Бучми поверталось човном з риболовлi додому. Молодята (мої майбутні батьки) на веслах, бабуся на кормі, а голомозий (поголився після кінозйомок «Назара Стодолі») Амвросій Максиміліанович напівлежав спереду в старій гімнастерці.

Над річкою запала вечірня тиша. Близьким берегом ішли в село косарі.

«Диви, диви, — загомоніли вони, — Ленін їде. От тільки Сталіна нема».

В той час Бучма працював над першим сценічним втілення образу Леніна в п’єсі «Правда» О.Корнійчука. А обличчя артиста було таким рухливим і виразним, що могло без гриму передати образ персонажа. Ось вам і відпочинок.

Рибалку дєдік часто використовував, щоб зосередитись на ролі, відокремитись від щоденності. Інколи кидав важкі репетиції та їхав рибалити. Повертався з виразним вирішенням ролі. Бувало, поєднував риболовлю з полюванням на качок. Одного разу з ним трапилась прикра пригода, яка, поза тим, викликала захват артиста.

Якось, повертаючись надвечір човном до села, Бучма загубив дорогу рушницю. Човен так сильно штовхнувся в берег, що вона шубовснула з корми у воду. Плавати дєдік не вмів. Ледь-ледь шкрябався по- собачому, щоб переплисти два метри, перетинаючи «глибину» Ворксли (зате мав право сказати, що перепливав річку!). А тут ще й далеченько від берега, бо човен був довгий. Повз невдаху йшов якийсь місцевий чолов’яга. Дізнавшись про притику, сказав, що витягти рушницю взагалі-то можна, але ж глибоко — чухав він потилицю. Дід пообіцяв добру винагороду. Чоловік довго пірнав, відсапувався й не з першої спроби, але таки дістав втоплену рушницю. А на ранок, повернувшись до припнутого човна, Бучма отетерів: на тому місці, де пірнав його рятівник, по коліно у воді стояли хлопчаки з вербовими вудками. «Ну, артист!» — захоплено вигукнув дід. Він любив розповідати цю історію.

Захопився риболовлею й мій батько. Захопив і мене. Вудки, спінінги, бредні, гачки, гачечки, поплавочки, волосінь, котушки, блешні — всього цього було в хаті повно. Амвросій Максиміліанович мав навіть спеціально зроблену на його замовлення скриньку з безліччю латунних шухлядок, яка, замикаючись передньою стінкою, перетворювалась на зручне сидіння для риболовлi. Нею потім користувався батько.

Коли в дєдіка поменшало сил, полювання й риболовля відійшли з його життя. Але природу він дуже любив. Почастішали наші виїзди машиною до лісу: і просто так подихати, і по гриби. Інколи брали з собою складані стільці й столик. Преферанс (пулька) розписувався просто в лісі. Якщо часу для прогулянки було небагато,вирушали на Аскольдову могилу.

Сімейний відпочинок практично ніколи не пов’язувався з курортами й санаторіями. Хіба що дєдік їздив якось у Цхалтубо лікуватись, та під час гастролей театру ім. Ів. Франка в Одесі, влітку 1950 року, родини Бучми й Шумського жили в Чкаловському санаторії, звідки артисти їздили грати вистави.

Найчастіше відпочивали в наметах або в селі. Влітку 1945-го так жили на Трухановому острові. Ще не було мосту через Дніпро. Ми, Бучми (без діда і баби), отаборились десь в районі нинішнього гідропарку. Франківці часто навідували нас, переправляючись туди човном-душогубкою. На Трухановому острові пам’ятаю Ужвіїв-Пономаренків, Коку (Миколу) Панасьєва з дружиною Асею, Костю Кульчицького, його дружину Нюру Луцьку, Сергія Фещенка, Юру Величка. Смішний рудуватий дрібнокучерявий Кока дивував тим, що міг з’їсти три чверті відра борщу, навареного на багатті. Горілку там пили з яєчних шкарлупок. Посуд чистили піском і дніпровою водою.

Таким самим побитом двічі відпочивали франківським табором у наметах на високому березі Дніпра — Трахтомирів острів трохи нижче Ходорова. Це місця Букринського плацдарму. Доставив туди чималий гурт франківців великий катер директора заводу «Ленінська кузня». Він же возив нас на прохання Амвросія Максиміліановича до Канева, на Шевченкову гору.

Щоб поліпшити моє погане здоров’я (я в дитинстві багато й тяжко хворіла), мене, дошкiльнятко, дід відправляв влітку з мамою на парне молоко то до лісництва на 42-му кілометрі Чернігівського шосе, то в село Прохорівку трохи нижче й навпроти Канева. Не знають, на жаль, нинішні діти, та й мої онуки, буденної поезії українського життя: як пахне й шарудить вночі сіно на горищі клуні, як піє півень, як вечорами десь далеко співають дівчата, як затишно на печі та який смачний житній хліб, випечений в тій печі на капустяному листі. Не вміють вони ходити босими по стерні, набирати воду з криниці, співати без караоке, слухати лісову тишу й читати по хмарах та зорях.

Великого значення надавав Амвросій Максиміліанович інформативним та емоційним враженням. Влітку на гастролях він і сам набирався тих нових вражень, і мене, малу, брав з собою на гастролі. Так, ще в дитинстві побувала я в Сталіно (Донецьк), Ленінграді, Москві, Сочі, Одесі. А Ермітаж і Петергоф справляли на мене не менш сильне враження, ніж терикони Донбасу, магнолії Абхазії, лайнер «Росія» чи виставка подарунків Сталіну в Пушкінському музеї. Дід знав, що вкласти в онуку.

Відпочинок Амвросія Максиміліановича вдома полягав у тому, що по обіді він лежав у спальні, підклавши руку під праву щоку. Спав не спав, але очі йому були заплющені. В сусiднiй кімнаті бабуся в той час грала на фортепіано — Шопена, Чайковського, рідше Бетховена. Таке відключення під музику давало артисту можливість обдумати та внутрішньо відчути майбутню роль. Творчі результати бували вражаючими. Ось такий відпочинок.

А ще Амвросій Максиміліанович любив стояти або сидіти в плетеному кріслі на балконі (другий поверх). Палив цигарки, думав, спостерігав життя вулиці. Все лягало в акторську «скарбничку». Адже Бучма ніколи не репетирував вдома, тим паче перед дзеркалом. Роль вибудовував через її обдумування й душевну уяву, що потребувало тиші або музики, хоча б не відволікання на зовні побутові подразники. А це й давав той психофізичний стан артиста, який сторонньому оку міг здатися відпочинком. Нічого спільного це не мало з трансом або медитацією. Навпаки, це була свідома, активна і могутня праця душі та уяви.

Звичайно, кожен з членів родини мав своє, як тепер кажуть, хобі. Для всіх без винятку на першому плані було читання: книжки, журнали, газети. Преси передплачувалось дуже багато, серед іншого й для мене. Спочатку «Веселые картинки», потім «Пионерская правда», «Юный ленинец» та «Вокруг света».

Батько, як я вже казала, особливо захоплювався риболовлею, зокрема й зимовою на блешню. Мама і я — фотографією. Був «Любитель», у видошукач якого треба дивитись зверху, і нарешті «Зоркий».

Бабуся Валентина Юхимівна добре грала на фортепіано, в’язала на шпицях і гачком. Читала газету «Юманіте діманш», підтримуючи свою (ще з гімназії) французьку мову. Пекла знамениті пироги й торти. Всі, крім мами — їй було завжди ніколи — захоплювались пасьянсами.

Та частіше ніхто без діла не сидів. Хатньою роботою — а її на 205 кв. м квартири завжди вистачало — займалися всі. Прибирання, куховарство на велику кількість майже щоденних гостей, догляд за хатніми квітами, прання й прасування шаленої кількості білизни, шиття і лагодження одягу, ремонт кімнат власноруч... То, прошу вас, хіба це відпочинок? Але робилось все хоч і важко, але весело, з жартами й вигадками. Скажімо, після чергового ремонту я розмалювала стіни величезної кухні сюжетами «Енеїди» а-ля Базилевич, а «мисливську» — персонажами казок і дитячих книжок для маленького сина. Здійснилась, нарешті, дитяча мрія малювати на стінах.

Велику розраду душі давали усім тварини в домі. Брати наші менші завжди були членами родини.

Була маленька руда гладкошерста собачка Фітюлька, перейменована нами в Бембі. Тоді якраз вийшов на екрани знаменитий фільм Діснея. Вона спала під ліжком у діда, сиділа під його кріслом і знепритомнiла від радості, коли він повернувся з гастролей до Польщі. Розумниця була неймовірна.

Та й після смерті Амвросія Максиміліановича не переводилась живність в нашому домі. Ось і тепер охороняє нас двір-тер’єр Топ.

То поїхали на рибалку? Чи по гриби?