Відродитися через прощання з минулим
Визнання нашою Верховною Радою голодомору 1932—33 рр. організованим геноцидом проти українського народу, його основи — селянства — має важливий морально-політичний та соціопсихологічний вимір і потребує глибшого осмислення. Воно стосується всіх і кожного, чи зазнала його родина такого лиха, чи Бог милував.
Ми, на мою думку, ще не сповна усвідомлюємо свою національну трагедію і те, перефразовуючи поета, хто ми і що з нами сталось. Принаймні, з 20-х років минулого жорстокого ХХ століття. Які наслідки мали для людей, їхньої соціальної та побутової поведінки, моральних, екзистенційних орієнтацій тоталітарне насильство і страх, контроль за тим, хто що думає і як висловлюється. Силове насадження московсько-більшовицькою партією та її владою свого монопольного права на істину по всіх питаннях. У це варто б заглибитися нашим історикам, філософам, психологам, допомагаючи народові, нації вилікуватися від «синдрому зґвалтування», якоїсь ірраціональної підсвідомої прихильності до «ґвалтівника». Жертви фашизму в Європі, як і пізніше наші західні сусіди, колишні «однотабірники», спромоглися на це.
Поквитатися з минулим заради кращого майбутнього нам із ряду причин дається нелегко. Згадуючи голодомор, слід розуміти, що він мав не економічний, а політичний характер. Якби влада в Україні була своя, не чужа, такого лиха не сталося б. Про це говорили й учасники VIII з’їзду Світового Конгресу Українців, що проходив у Києві перед Днем незалежності.
Голодомор мав свою передісторію, що почалася принаймні на 15—16 років раніше. Українці за межами Совдепії, в т. ч. галичани, організовуючи акції допомоги голодуючим братам на Сході й апелюючи до совісті міжнародного співтовариства, свої резолюції часто починали словами: «Московсько-більшовицький уряд поневолив Україну та накинув їй насильно чужий лад. Московські більшовики та їх українські прихвосні прагнуть до цілковитого знищення України, до винищення основи Нації широких українських мас...» (документ із статті професора історії Ратгерського університету в США Тараса Гунчака, «День», № 132).
Українська революція 1917—1921 рр. своєю емблематикою, цілями й пафосом відрізнялася від російської, як «білої», так і «червоної». Тогочасні її учасники й очевидці згадують: «Блакитно- жовтий прапор перших маніфестацій і перших полків. Пробуджена народна стихія, що прагнула національної свободи, коли «в своїй хаті своя правда, і сила, і воля»... Жупани козацькі, шапки чорношличників, загони озброєних патріотів під знаком козацького хреста на малиновім стягу — все це свідчило про воскреслий дух нашої давнини, дух українства...»
Як поставилися російські більшовики до волелюбних українців? Один iз їхніх чільних представників Г. П’ятаков, майбутній голова радянського уряду в Україні, в тому ж 1917 році відверто заявляв, що «і думки не може бути про якусь там Україну, тому що все це — вигадки націоналістів» («Летопись революций», 1929, №4). Попри балачки про «право націй на самовизначення», російський більшовизм перейняв імперські амбіції царату, традицію деспотичного панування згори, на що вказував згодом відомий філософ Микола Бердяєв у книзі «Джерела і смисл російського комунізму».
Більшовицький Совнарком слав українській Центральній Раді ультиматуми (перший — 17 грудня 1917 р., за підписом В.Леніна та міністра закордонних справ Л.Троцького). Слав в Україну своє військо, яке відзначалося звірствами. Це повторювалося багаторазово. Не будемо говорити тут про захисні дії армії УНР, Української Галицької Армії, натомість згадаємо, що українські народні маси чинили нападнику завзятий опір. У квітні 1919 р. Ленін писав, що в Україні «нема людей, нема з ким будувати совєтську владу», що «Київ — не пролетарський (себто не пробільшовицький) центр»; що в Україні компартія налічує тільки 16 тис. осіб, та й то серед них є багато «шкурницьких, націоналістичних і міщанських елементів»; що там «панує партизанщина», що «тільки в квітні на Україні вибухнуло 93 куркульські (читай: національні) повстання, серед них на Київщині — 38, на Чернігівщині —19, на Полтавщині — 17, на Херсонщині — 7 і т. iн.».
Готуючи черговий, третій похід на Україну, Троцький у виступі перед більшовицькими агітаторами змушений був визнати: «Ни для кого не секрет, что не Деникин принудил нас оставить пределы Украины, а грандиозное восстание, которое подняло против нас украинское сытое крестьянство. Коммуну, чрезвычайку, продовольственные отряды, комисаров... возненавидел украинский крестьянин до глубины души. В нем проснулся спавший сотни лет вольный дух запорожского казачества и гайдамаков». І тут же: «Помните, что так или иначе, а нам необходимо возвратить Украину России».
Проти розгнузданої імперської поведінки північних «братів по класу» протестували українські соціал-демократи («незалежники»). Газета «Червоний прапор», яку видавав у Києві оргкомітет фракції незалежних УСДРП, 14 лютого 1919 р. писала: «Ми не визнаємо того, щоб соціалістичну революцію для України робили в Москві... А ми саме на практиці знаємо, що є завоювання України совітською Росією. Ми пережили цілу вакханалію нищення всіх ознак української нації, топтання портретів Шев ченка, розстрілів за українське посвідчення й за українську мову». Зверніть увагу: характеристика та ж, що й у резолюціях галичан 1933 року.
Власне, тоді, в умовах, які в цивілізованому світі мають назву «окупація», закладалися основи комунізації всього життя, послідовної русифікації українців, особливо в містах і малих містечках, напливу в Україну різних «кадрів» iз півночі, які не знали й не хотіли знати мови, культури й звичаїв «хахлів», зневажали й висміювали їх. Поступово до цього залучалися й різні перевертні «из местных» — кожна нація, як відомо, має своїх негідників. «Переможці» застосовували різні засоби вербування прислужників, одним із найпідліших було «ссучивание», доноси на своїх (навіть дітей у школах підступно залучали до цього). Серед «переможців» було багато бандитського елементу, суб’єктів iз кримінальним минулим; від них на упокореній території поширювалися нецензурна та «блатна» лексика, звички кримінального світу.
Чужі червоні комісари та чекісти не втрималися б в Україні без наявності великої армії. Потужним Київським військовим округом командував відомий iз часів громадянської війни садист і мародер Іона Якір, котрий, як і його зверхник Тухачевський, не цурався називати встановлену над Україною владу окупацією. Військовою силою він забезпечував колективізацію та режим голодомору. (Про це пише в одній із своїх книжок викривач «героїв» червоної епохи та їхніх амбіцій Віктор Суворов).
...Минуле треба знати й пам’ятати. Бо всі ми звідти родом, чимось скалічені й дезорієнтовані, з набутими в умовах неволі стереотипами поведінки й шаблонами мислення. Тому й важко багатьом жити в умовах свободи, брати участь у поліпшенні дійсності, що нас оточує, та свого становища в ній. Інші ж поставили понад усе культ великих грошей, навіть нечесно здобутих, жадобу діяти в безконкурентному середовищі. З минулого дістався нам і брак моральності та патріотизму. Брак постійного зацікавлення новим у науці, технологіях, продукуванні товарів і послуг. Вагання, куди йти, на що й на кого орієнтуватися: на Євразію чи на Захід?
Так, важко дається нам віднайдення себе й прощання з минулим. Але треба.
