Віктор ШЕНДЕРОВИЧ:

І ось переді мною виникла в червоних, літакових вогниках і жовтих обручах гігантська вчительська указка — телевежа — що виражає у Росії пануючу думку. Її підсвічують знизу потужні прожектори. Демонічна тінь вежі лягає на сталеву стелю хмар. Проходжу повз зловісну красуню, трохи далі, на знайому адресу — Корольова, 12.

У бюро перепусток я довго сперечався з його бюрократичною владаркою, що гнівно м'яла мій папір із тимчасовою московською пропискою, отриманою в готелі. «У вас же тільки до сімнадцятого! Я вам не видам перепустку!» «А сьогодні яке число?» — намагався говорити я спокійно. Вона взяла двохвилинну паузу. Я вирішив прийти їй на допомогу: «П'ятнадцяте». Владарка довго боролася з бажанням сказати мені якусь різкість, але нічого підходящого не підібрала й інтенсивним порухом виписала дороговказний, як зірка, папірець. Міжнародний скандал не відбувся.

Я крокую повз музей «Поля чудес», який являє собою скляні стелажі, набиті подарунками улюбленому Леоніду Аркадійовичу. Це дві-три флотилії моделей яхт, метрові пляшки горілки, ляльки (одна з них Якубович-зек, інша — міліціонер). Понад усе запам'ятався його портрет, виконаний на кавуні (схожі лише очі й вуса) з насуненим зверху військовим кашкетом. Просто над ним лежить космічний шолом. Якийсь хлопчик, смикаючи маму за плаття, каже: «Мама, я коли виросту і стану розумним, ти купиш мені такий же?» Або він ніколи не стане розумним, або дуже розумний зараз.

Щоб відвести мене у володіння Шендеровича, за мною спеціально прислали миловиду жінку Любу. Сталкер веде мене лабіринтами кілометрових казенних коридорів, обтиканих безликими дверми. Ми прослизнули в одні з них.

Через деякий час, який я витратив на розглядання диплома, де значилося, що Віктор Шендерович за передачу «Итого» став лауреатом конкурсу «Золоте перо Росії», з'явився і сам володар золотого пера.

Мені здалося, що, на відміну від свого весняного приїзду до Києва (Шендерович тоді був гостем телепередачі «Фонтан»), зараз, незважаючи на добре прочитувану в його очах втому, він був значно енергійнішим і діяльнішим (ймовірно, навесні дався взнаки авітаміноз). Після «Кукол» тепер він розкочегарив свою авторську програму «Итого» й довів її до крейсерської швидкості. З її бойового розкладу спеціально для нашої газети (або, виражаючись «по-модному» — ексклюзивно) драматург вирвав невелику кількість хвилин, щоб поспілкуватися в останкінському буфеті. Хто що подумав — не знаю. Спілкувалися виключно за чашкою чаю. Гумористично-публіцистична передача — не жарти.

«ЛЮБОВ — ВИБРАНЕ ПОЧУТТЯ, А НЕНАВИСТЬ — МАСОВЕ»

— Що це буде за концерт, з яким ви приїжджаєте до Києва? Шендерович став гастролером?

— Шендерович давно гастролює. Просто у мене недавно з'явився адміністратор, котрий зробив цей процес виробничим. Але вперше я приїжджаю з великим концертом. Там показуватимуть кращі уривки із «Итого» й «Кукол». Я буду читати свої оповідання, анекдоти з політичного життя Росії, які можуть бути цікавими й Україні, оскільки я сильно підозрюю, що ми живемо в одному історичному часі.

— У зв'язку з війною в Чечні чи не дуже «осерйознилася» ситуація? Чи є в такій обстановці місце для гумору?

— Гумор, якщо його правильно розуміти — річ абсолютно цілюща і зовсім необхідна у важкі, жорсткі часи. Але тут важлива інтонація. Інтонація гумору повинна збігатися з інтонацією часу, щоб точно потрапити у потрібний «градус». Тому для мене важливо жити в Росії. Умовно кажучи, я міг би робити цю програму, живучи у Празі. Інформацію можна отримати по телебаченню, з Інтернету. Але це було б не те, тому що «температура» була б іншою... Зараз період чергового успіху ура-патріотизму. Люди завжди шукають, навколо чого б їм об'єднатися, а довкола ненависті (у даному випадку це ненависть до чеченців) об'єднуватися легше.

— На любов треба більше часу?

— Так, ненависть об'єднує практично вмить. Любов — вибране почуття, а ненависть — масове. І як ніколи гумор повинен бути точним, швидким, етично бездоганним.

— До речі, щодо «етичної бездоганності» — як ви ставитеся до того, що КВКівські жарти стали значно грубішими. У них пропали півтони і залишилася одна вакса.

— Я взагалі не люблю КВК як жанр.

— Я також не люблю, але зараз я його не люблю більше.

— Мені імпонують старі, золоті КВКівські часи 86—88 років. Там були абсолютно унікальні люди. Зараз це — художня самодіяльність, яку зробили бізнесом. Її можна визначити як «радість для своїх». Завжди знайдуться п'ять чоловік, котрі вважатимуть тебе генієм. Але в масі своїй — це вкрай середній рівень. Хоча, звичайно, із цього середовища іноді виростають хороші професіонали. Але принципове моє неприйняття цього жанру як такого, тому що КВК — спроба жарту на спор. Не гумор як засіб порятунку од відчаю, не сатира як засіб самовираження і порятунку від соціальних вад. У них гумор — самоціль. 30 секунд на обдумування — і вперед.

«Я ПІДТРИМУЮ В СУСПІЛЬСТВІ НОРМАЛЬНУ СИСТЕМУ КООРДИНАТ»

— Як ви ставитеся до виразу Джерома К. Джерома: «Я не вірю, що війна настільки серйозне заняття, якщо її довірили нашим військовим»?

— Я також вважаю, що війну не можна довіряти генералам. Генерали — істоти, зацікавлені у війні. У мирний час вони відчувають себе як артисти, котрим не дають грати. Вони неначе весь час готуються до виходу на сцену, мріючи реалізувати накопичений досвід.

— Як із цим боротися?

— За допомогою демократії. У всьому світі є військові. Але є країни, де вони визначають політику, і Росія належить до їхнього числа.

— У Марка Твена в повісті «Таємничий незнайомець» вустами янгола на ім'я Сатана розповідається ланцюжок початку будь-якої війни: патріотичні крики, поява трьох- чотирьох пристойних людей, котрі виступають різко проти, але врешті-решт, їхні голоси перекриває потужний політичний бас, істерія досягає піку — і пішло-поїхало. Росія зараз на якій стадії?

— Знаєте, я себе відчуваю не месією, а просто розсудливою людиною. Думаю, таких людей чимало. Щоправда, ми створили таку систему і таку демократію, за яких вгору підіймається далеко не кращий політичний матеріал. Природний відбір навиворіт. Сильнішими виявляються гірші.

— Зате вони чудова пожива для «Кукол».

— Це так! Єдине, чим я можу похвалитися — чим гірше в країні, тим краще мені як автору «Кукол». Але я б махнувся, аби було навпаки. І, повірте, знайшов би чим себе зайняти.

— Вже знаходите — активніше гастролюєте, публікуєте книги.

— Справді, у мене вийшло декілька книг. Коли знаходиться вільний час, я пишу із задоволенням.

— Нові телевізійні проекти не затіваєте?

— Дай Боже, щоб я витримав той темпоритм, який склався зараз. Він досить напружений — іноді виходить дві програми на тиждень.

— І яка основна тема?

— Перша — Чечня, а друга — близькість виборів. Чим ближче до виборів — тим вище рівень лайна.

— Яким чином ви відчуєте, що вже критична позначка?

— За запахом. Ми перебуваємо на такому етапі, коли ось-ось вже почне переливатися назовні.

— І що може послужити кращим засобом захисту? Респіратор, протигаз?

— Краще регулярно прибирати.

— Але ваша програма — це не респіратор якоюсь мірою?

— Швидше асенізатор. Я не думаю, що мої слова щось сильно змінять, але я впевнений, що коли не реагувати, настане звикання. А йому треба протистояти, підтримуючи нормальну систему координат.

— У вас є свої «улюбленці», про яких ви завжди раді повідомити які-небудь новини?

— Головний улюбленець — це наш з вами спільний сусід Олександр Григорович Лукашенко, а з вітчизняних — Віктор Степанович Черномирдін. Це велика людина. Сьогодні, наприклад, він сказав наступне: «Моє життя проходило в атмосфері нафти і газу».

— Сподіваємося, на вашому концерті атмосфера буде куди приємнішою.

— Я для цього постараюся зробити все залежне від мене.