Він саджає, коли по всій країні чути стогін дерев

Рік, що минає, на превеликий жаль, пройшов під звуки сокир. Продовжувалася несамовита вирубка карпатських лісів, незважаючи на запеклий спротив громадськості, в харківському парку імені Горького все ж було знищено понад сімсот дерев, лунали звуки бензопил з Хімкінського лісу сусідньої країни. Нещодавно поблизу київського парку імені Пушкіна з’явився білборд з рекламою нового елітного житлового комплексу зі словами «Мій будинок в парку»...

У цій ситуації наш автор Кость Гарбарчук з Волині відвідав унікальну особистість — самобутнього ландшафтного дизайнера з селища Клесів Сарненського району Рівненської області Олексія Ворона. У статті «На них тримається світ» («День», №212-213) ми писали, що Олексій Федорович біля клесівського лісництва з різних видів рослин створив прекрасний дендропарк, подивитися на який їдуть люди і з України, і з-за кордону...

...Все життя пропрацювавши в лісовій галузі на керівних посадах, Олесій Ворон живе у скромній хатині у центрі Клесова. Я думав, що й біля будинку облаштовано дендропарк, але там росте лише кілька ялиночок та ялівців. Минулого року до пана Ворона прийшло нарешті і державне визнання, йому присвоєно звання «Заслужений природоохоронець України». У нього на двох з дружиною Ганною Марківною 111 років трудового стажу.

— Олексію Федоровичу, розкажіть нашим читачам про себе. Адже добре відомо, що основний моральний стрижень життя закладається ще в дитинстві. Де пройшло ваше дитинство?

— Народився я на Холмщині в червні 1934 року у відомому своїм страшним концтабором селі Собібор. У роки війни нацисти знищили там сотні тисяч євреїв. Я сам бачив ті ешелони з людьми, яких спалювали у печах...

Добре пам’ятаю наше життя ще до війни, як мій батько — Федір Ворон — будував лісництво та мисливський будинок. Хоч він закінчив тільки сім класів польської школи, але мав золоті руки і все вмів робити. Але він не тільки працював. Тоді в селах ще не було телевізорів та барів, люди вміли організувати своє дозвілля.

В Собіборі мешкало дев’ять єврейських родин, три — польські та понад 300 українських. І всі жили дуже дружно. В українців були свої національні організації «Рідна хата» та «Просвіта». Проводили вечори, концерти. А який був духовий оркестр! Народний театр ставив п’єси українських класиків. Запам’ятав, як моя мама грала «Наймичку» Карпенка-Карого. Тому ще в дитинстві зародилося почуття патріотизму. Ми добре знали, що за Україну треба боротися. Рідний брат моєї мами — Володимир Сай був членом ОУН і тричі сидів у польському концтаборі Береза-Картузька. Коли розпочалася Друга світова війна, він утік на Волинь.

— Кажуть, дитячі спогади найяскравіші. Що вам найбільше запам’яталося з того часу?

— Назавжди запам’яталося, як батько, ризикуючи життям, переводив через Буг — адже ми жили за 400 метрів від річки — українських підпільників на радянський бік. 1939-го наше село стало прикордонним. З одного боку — Німеччина, з другого — Радянський Союз. Пригадую один момент: якось взимку батько попросив у мами білі простирадла. І пояснив їй: треба перевести добрих людей через кордон. Ті простирадла використовували як маскувальні халати, адже треба було пройти непоміченим повз німецькі патрулі і радянських прикордонників. І повернутися додому. Тільки тепер розумію, чому тоді так часто не спала мама і прислухалася до найменшого шуму біля Бугу. Вона батька чекала...

Ще один страшний епізод добре запам’ятав, коли маму ледве не вбили есесівці. Батько тоді працював на залізничній станції і отримав дозвіл від німецької влади слухати радіоприймач. А хтось доніс у німецьку поліцію, ніби в нас вдома є ще й радіопередавач. Коли приїхали есесівці, то батько був на роботі. Німці вимагали добровільно віддати їм передавач. Хоча мама намагалася пояснити, що це якесь непорозуміння, вони накинулися на неї і стали бити. Я весь затремтів — мені тоді було десять років — і вискочив з хати. Мене наздогнав солдат і влупив прикладом, аж забив памороки. Згодом ще батька привезли. Він їм тоді сказав: «Якщо знайдете передавач, то розстріляйте мене в цьому дворі». Есесівці засміялися і поїхали. Ось такі мої найяскравіші і водночас найстрашніші спогади воєнного дитинства. Але й після війни життя спокійнішим не стало.

Я — депортований українець. 7 червня 1946 року наше село оточили радянські і польські війська. Ніхто не хотів добровільно залишати свою землю. Це була трагедія для всіх. У сусідньому селі один чоловік збожеволів. Нам дали 24 години на збори. Оскільки своїх коней не було, то батько найняв поляка з підводою, аби з усім скарбом завіз нас на залізничну станцію. Ми навіть свою пасіку забрали. Коли наш ешелон прибув в Рокитно (це 25 кілометрів від Клесова), пам’ятаю, як відкрили вулики і з них стали рої виходити. Це ж якраз квітуча пора — початок літа. Депортовані бджоли розлуку з рідною землею перенесли легше, ніж депортовані люди. Через 58 років я побував на батьківщині, у своєму селі Собібор. Що вам сказати? Ці почуття неможливо передати. Дуже боляче. Заросли бур’яном могили наших предків... (Олексій Федорович витирає сльози.)

— Коли ви вирішили стати лісником? Під чиїм впливом відбувся цей вибір?

— Ще коли ми жили в Польщі, вже тоді остаточно вирішив: буду лісником. Адже ліс люблю з дитинства. Мені пощастило: 1954 року став студентом Львівського лісотехнічного інституту. А які професори у нас читали лекції! Моїм науковим керівником був доцент Калужський. Я вчився з ентузіазмом. Тема моєї дипломної роботи «Лісові культури на Поліссі». Тільки подумайте: її обсяг 360 рукописних сторінок. Це була серйозна робота.

— Головний редактор «Дня» Лариса Івшина стверджує, що якщо йдеш містом і бачиш заквітчаний балкон, значить там — живі люди. Ви багато часу проводите в лісі наодинці з природою. Що це вам дає?

— Я такий природолюб, що не можу жити без лісу. Моя дружина родом з Південної — степової України. Вона потрапила на Полісся 1946 року, ще дитиною, разом з батьками, які приїхали сюди вчителювати. Раніше ми часто їздили на її батьківщину. Гарна, мальовнича природа: «Степи, лани мріють...». Але я не можу довго бути там. Мені хочеться до нашого рідного лісу. То ж недаремно сказано: кожна жаба своє болото хвалить. Мені моє болото найкраще, тут навіть дихається легше, — посміхається пан Ворон. — А ліс взагалі має магічну силу. Я в нього закоханий. З ним треба вітатися і спілкуватися. Тільки в лісі набираюся енергії та сил.

— У Клесові від людей чули про вас тільки добрі слова. Навіть один керівник сказав: «Ворон — птах мудрий і найчесніший лісник в Україні»...

— Тато і мама виховували мене чесним. І заповідь «Не вкради» була основною в нашій сім’ї. Я вважаю, що всі мають такими бути. Адже заповіді Божі треба виконувати. Мене тут вважають диваком, а дехто навіть крутить пальцем біля скроні, мовляв, понад 50 років пропрацював в лісі і навіть не збудував собі особняка. За стільки літ роботи жодної деревини не взяв. Мене навіть дурнем обзивали. Але я пишаюся своїми двома синами, які виросли порядними людьми. Все, що вони мають, то заробили власними руками. Мені вдалося їм привити таку ж любов до природи. Старший син Олександр працює майстром Рівненського державного природного заповідника. Молодший, Юрій, директор музичної школи. Після цих виборів обоє стали депутатами Клесівської селищної ради.

Моє головне кредо: жити чесно від початку і до кінця. Ви знаєте, я добре прожив. Без шматка хліба ніколи не був. Нещодавно закінчив ремонт, нарешті перекрив свій будинок. Він невеликий: сім на дев’ять, але нам із дружиною вистачає. Намагаюся жити в гармонії з природою, з Богом і з людьми. Часто буваю в монастирях. Допомагаю їм в озелененні. Коли мене просять, нікому не відмовляю. Люблю робити добро людям. Батьки виховували мене в такому дусі. Самі також все життя допомагали іншим.

Коли працював головним лісничим, то ще 13 років був секретарем партійної організації в нашому Клесівському лісгоспі. Але завжди намагався поступати по совісті. Тому немає таких вчинків, за які мені тепер було б соромно. Іноді доводилося навіть іти наперекір «генеральній лінії партії».

У житті Олексія Ворона було два випадки, коли він рятував людям життя. Про один з них він уперше розповів газеті «День»:

— Це було у дев’ятому класі. Йшов до школи понад кар’єром і побачив, як тоне хлопчина. Я тільки встиг побачити його руки над водою. А там же глибина понад 20 метрів! Вже не було часу роздягатися, тому відразу кинувся у воду. Витягнув того хлопчака, його звали Саша Харченко. Пройшли роки, я вже й забувся про цю подію. І зовсім несподівано прийшло запрошення на весілля від цього хлопця та його нареченої. На тому весіллі ми з дружиною були найпочеснішими гостями, — посміхається наш співрозмовник.

— За своїми поглядами та вчинками ви український патріот. Але на мітингах не виступаєте, не клянетеся в любові до України, а спокійно робите її красивішою. Як ви думаєте, чому вже 20 років ми топчемося на місці?

— Патріотизм і любов до України виховується в першу чергу в сім’ї. Мої батьки були патріотами. Хоч ми жили в Польщі, але відчували себе українцями. Добре пам’ятаю свого вчителя, який ще 1940 року казав: «Українська нація повинна вижити, чим ми гірші за поляків чи німців?». Мені здається, що в критичні моменти ми маємо об’єднатися. Значить, не настала ще та хвилина. На мою думку, зараз мало уваги приділяється патріотичному вихованню молоді. Тільки потрібна не шароварщина, а серйозна виховна робота.

— Вже понад 20 років ви працюєте у дендропарку, який стає все кращим та красивішим. Навіть вийшовши на пенсію у серпні цього року, не залишили своє дітище. У вас є послідовники, учні? Буде кому передати садові ножиці, щоб продовжували вашу роботу?

— Дуже хочу, щоб збереглося те, що вже зроблено. А дендропарк можна розширювати і мати не п’ять, а десять гектарів. В мене є учень Сергій Відров, який закінчив Березнівський лісний коледж і тепер доглядає за дендропарком. Але цю справу потрібно любити, інакше позитивного результату не буде.

— В останні роки в Україні активізувалася діяльність екологічних рухів. Люди об’єднуються, щоб захистити сквер чи парк біля своєї домівки. Широко висвітлювалася в пресі варварська ситуація з вирубкою харківського парку Горького, коли на його захист виступили активісти. До яких пір в Україні жадоба грошей переважатиме над екологічною свідомістю?

— На мою думку, все досить просто. Ситуація зміниться, коли в Україні переважатиме верховенство закону, а не верховенство сили. Влада повністю пов’язана з капіталом. А в простих людей немає згуртованості, вони не можуть впливати на владу. Ми бачимо, що робиться у Франції, Італії чи навіть Чехії. Там є громадянське суспільство, люди навчилися захищати свої права. У нас поки що діє принцип «моя хата скраю». Але не хочу, щоб цей образливий вислів став девізом української нації.

— Створення парків — давня аристократична традиція. Добре відомі Качанівка, дендропарк Олександрія в Білій Церкві, Тростянецький парк у Чернігівській області. Найбільш знаменита Софіївка в Умані. Ваш дендропарк називають «версальським куточком на Поліссі. Чи вважаєте ви себе послідовником українських аристократів?

— У Версалі я не був, а українські дендропарки бачив. Себе послідовником українських аристократів не вважаю. Це були дуже багаті люди, які вміли цінувати прекрасне і не шкодували на це грошей. Якби мені дали можливість, я б створив такі красиві куточки, що сюди б їхали милуватися з усього світу.

— Як Україну перетворити на красивий дендропарк?

— В першу чергу це залежить від працівників лісового господарства. Це їхній безпосередній обов’язок, і вони мають дбати про ліс. Я вже казав: в Україні 1 500 лісництв, стільки могло б бути дендропарків. Але головне — мати бажання. Поки дозволяє здоров’я, я готовий показати, розказати і навчити.