Війна за розкладом

Останніми днями у Мар’їнці, що в Донецькій області, тихо. Не прилітають снаряди, не горять будинки, люди не ночують у підвалах. Місцеві жителі зі здивуванням і острахом сприймають цей черговий режим тиші — не знають, як надовго це, чи це ознака тривалого перемир’я, чи затишшя перед бурею. Вони вже звикли жити на лінії вогню, якщо взагалі можна до такого звикнути. У мешканців Мар’їнки свій особливий режим життя: вони призвичаїлися до обстрілів, знають, коли ті починаються і скільки в середньому тривають, і всі свої щоденні справи намагаються зробити до або між ними.

Про щоденне життя тих, хто не покинув місто і нині живе в умовах постійної війни, спілкуємося з пастором протестантської церкви, відомим волонтером Сергієм Косяком. Це він у травні 2014 року в Донецьку потрапив у полон до бойовиків «ДНР», піддався катуванням, а згодом, покинувши місто, став активним волонтером. Вивозив людей з-під обстрілів на території, підконтрольні Україні, був одним з організаторів спеціальної бази допомоги переселенцям, допомагав українським військовим. Зараз допомагає мирним жителям Мар’їнки, серед яких багато тяжкохворих, збирає та розвозить продукти і засоби гігієни, ліки. А ще є ініціатором та активним учасником низки благодійних проектів — від соціальної пекарні до вивезення дітей на відпочинок подалі від війни і страху.

«МИ ДОПОМАГАЄМО ВСІМ, ХТО ДО НАС ЗВЕРТАЄТЬСЯ», — КАЖЕ СЕРГІЙ КОСЯК (НА ФОТО) ПРО СЕБЕ ТА ВОЛОНТЕРІВ-ОДНОДУМЦІВ. СВІТЛИНУ ЗРОБЛЕНО У ЧЕРВНІ 2016 РОКУ

Крім того, Сергій Косяк активно користується Facebook. Саме там, на його сторінці, можна прочитати десятки історій тих, кому разом з іншими волонтерами допомагає пастор, прочитати про людські трагедії, спричинені цією війною, і людські радості — попри війну. Можна дізнатися про вже зроблене і тільки заплановане. А ще — про обстріли міста. Якщо комусь здається, що війни вже немає — варто просто поглянути на світлини з поруйнованими будинками, кулями і шматками снарядів у дворах і домах людей, почитати історії Сергія Косяка. Війна триває, і тисячі людей змушені жити під обстрілами.

«ЗАРАЗ У МЕНЕ ЧАСОМ ТРАПЛЯЄТЬСЯ ПАНІКА»

З 3 червня 2016 року і до перших днів вересня кожен день у Мар’їнці були сильні обстріли, розповідає Сергій Косяк. Він говорить, що ситуація така, якою була влітку 2014 року. «Три місяці постійних обстрілів. Щоночі — обстріли, а перестрілки бувають і вранці, і вдень. О четвертій дня Мар’їнка завмирає. Закриваються магазини, державні установи, з вулиць зникають люди. Ходити по них небезпечно — можна потрапити під снаряд або тебе можуть зупинити військові й запідозрити у диверсіях, будуть перевірки, а це дуже неприємно», — пояснює пастор.

Із сьомої ранку і до четвертої дня місто живе звичним життям, часом навіть може здатися, що ніякої війни вже немає. Проте дуже швидко це враження випаровується. «Після 16-ї години починають стріляти — з обох сторін. Спочатку зі стрілецької зброї, а ближче до дев’ятої вечора починаються міномети, вночі — важке озброєння, самохідні артилерійські установки і реактивні системи залпового вогню. І так до ранку. Виходить, тут війна йде за розкладом, — говорить Сергій Косяк. —  Звикнути до війни, до обстрілів неможливо, але можна підлаштуватися під таке життя. Жителі Мар’їнки роблять усі свої справи вдень. Купують воду, продукти. Потім починаються обстріли і перестрілки. Якщо все набуває великого масштабу і стає зовсім нестерпно, спускаються в підвали. Те, що люди ночами не сплять, — однозначно».

З ВІРОЮ ТА ХЛІБОМ. СЕЛО КРАСНОГОРІВКА ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ, СЕРПЕНЬ 2016 РОКУ. ХЛОПЧИК ІЗ КРАСНОГОРІВКИ, ЯКУ ПОСТІЙНО ОБСТРІЛЮЮТЬ, ТРИМАЄ БУХАНКУ, ПРИВЕЗЕНУ ВОЛОНТЕРАМИ

Наслідки життя під постійними обстрілами пастор добре відчув на собі:  «Я живу на лінії вогню. За 150 метрів від мого будинку — позиції ЗСУ, за 250 — позиції бойовиків. І раніше я нормально жив: починався обстріл, я закривав вікна, надягав навушники, слухав музику. А зараз у мене часом трапляється паніка, коли починають стріляти. У мене в будинку є глухий кут, куди я кинув ковдру, і куди я забиваюся під час обстрілів».

«ПОЛОВИНА ЖИТЕЛІВ ПОКИНУЛИ МІСТО»

«Ми допомагаємо всім, хто до нас звертається, тому що здорових людей у Мар’їнці просто немає. Бо як можна бути здоровим, якщо три місяці не спиш? Є ті, хто дуже потребує допомоги, і ті, хто ще може якось сам виживати. Раніше у Мар’їнці проживало близько 12 тисяч людей. Зараз у місті лишилося шість тисяч. Тобто половина міста виїхала. Це ті, хто міг себе забезпечити на вільних територіях. Ті, що змогли десь якось закріпитися, орендувати квартиру, знайти роботу або відкрити свій бізнес тощо. А шість тисяч людей, які лишилися, — ті, кому немає куди їхати й які не дуже фінансово захищені. Також залишилися ті, хто фізично не може пересуватися, — лежачі, інваліди. Їх дуже багато у місті. Багато хворих діток. І, певно, таким людям зараз найважче, — розмірковує пастор. — Їм допомагають в основному волонтери або гуманітарні організації, які увійшли в Мар’їнку. Цілеспрямованої допомоги від держави немає. Чим реально зараз займається міська рада та інші адміністративні міські органи — це розподіл допомоги, яку виділяють гуманітарні організації різного спрямування — ООН, ЮНІСЕФ та інші — між тими, хто лишився в місті».

Сергій Косяк розповідає, що позаяк війна у місті триває «постійно і по-справжньому», сюди часто привозять допомогу різні гуманітарні організації. Таким чином мешканці мають доступ до лікарів, продуктів, медикаментів тощо. «Кризи у харчуванні, щоб люди помирали від нестачі продуктів, у місті немає. Ті, хто ходить, можуть піти і вибити собі якусь допомогу, а найбільше страждають ті, хто не може сам себе забезпечити. Ми до таких ходимо, допомагаємо їм», — говорить Косяк.

Серед проблем міста — перебої з водою. Її немає по кілька тижнів. «Половину міста забезпечують водою з Донецька, половину — з території, підконтрольної Україні. І там, і там дають технічну воду. І от Донецьк відключив воду. Офіційна причина — водопровід розбомбили, але я думаю, що це питання фінансів. Люди не платять за воду, от  і перекрили клапани. Ця проблема ніяк не вирішується. Щодо цієї ситуації пишуть листи в Мар’їнську райдержадміністрацію. Реакції немає жодної — ні офіціальної відповіді, ні заяви, нічого. Але в реальності її і не може бути, тому що воду перекрили з того боку», — розповідає Косяк. Воду люди змушені купувати в магазинах або ходити за нею до тих, хто має криниці. Допомагають і гуманітарні організації.

Силами волонтерів 250 дітей цього літа змогли відпочити у дитячих таборах подалі від війни. «Загалом у Мар’їнці лишилося 600 дітей віком до 14 років. Третина дітей — 224 — це ті, хто народився під час війни, за ці два з половиною роки», — говорить Косяк. За його словами, діти змогли відпочити завдяки злагодженій співпраці багатьох церков і допомозі різних громадських організацій. «Дітям із Мар’їнки потрібно не те щоб відпочити, а хоча б добре виспатися», — підсумовує волонтер.

«НАСТРОЇ ЛЮДЕЙ ЗМІНЮЮТЬ ТІ, ХТО ЗАЙШОВ У МАР’ЇНКУ»

«Настрої людей у місті змінюються залежно від інтенсивності обстрілів, — продовжує Сергій Косяк. — Чим більше обстрілів, чим більша ця напруга, тим більше в людей агресії, незадоволення, злості. У Мар’їнці, певно, немає таких людей, які кажуть: «Україна — це добре» або «ДНР» — це добре». Вони дивляться на те, як до них ставляться ті, хто поруч. Місто пережило багато ротацій українських військових, і все залежить від того, як вони ставляться до місцевих. Були прецеденти, коли військові однієї з бригад знущалися над людьми. А коли була, наприклад, 14-та бригада ЗСУ, хлопці з неї охоче допомагали місцевим у різних питаннях і налагодили контакт із жителями міста. Для місцевих це було свідченням, що захисники — це справді захисники. Тому настрої людей змінюють ті, хто зайшов у Мар’їнку».

СОЦІАЛЬНА ПЕКАРНЯ: 15 РОБОЧИХ МІСЦЬ, ТРИ ТИСЯЧІ ВИРОБІВ ЩОДНЯ

У березні цього року на базі християнського центру допомоги у Мар’їнці відкрили соціальну пекарню. А вже у серпні цього року в місто завезли обладнання для другої пекарні, яка має забезпечити соціальним хлібом прилеглі села і містечка. Її відкрили волонтери християнського центру допомоги, серед яких і Сергій Косяк. 

«Організація «Місія Євразія» допомогла зібрати кошти на відкриття у Мар’їнці соціальної пекарні. У ній ми випікаємо, певно, найдешевший хліб в Україні, але якісний. Частину ми продаємо, а частину роздаємо безкоштовно. Вдень у нас виходить три тисячі хлібобулочних виробів», — ділиться волонтер. За його словами, розширення виробництва допоможе збільшити цю цифру до шести тисяч виробів на добу. Єдине, що специфіка життя у прифронтовому місті часто вносить свої корективи. Наприклад, зазначає Косяк, через те, що в Мар’їнці немає нормальної води, лише технічна, пекарська апаратура не витримує таких навантажень.

Також великі проблеми для пекарні створюють перебої з електрикою. «Часто після обстрілів зникає електрика, і в нас уже не раз пропадав заміс, псувалося тісто. Одного разу був такий неприємний випадок, коли після чергового обстрілу вирубило електрику, а тісто вже замісили, просто воно ще не підійшло до потрібного рівня. Щоб воно не пропало, наші пекарі зробили хліб із нього, а потім містяни жалілися, що він був неякісним, — каже пастор. — Тому намагаємося працювати в бойових умовах. Щоб пекарня працювала, вийшла на рівень самозабезпечення, ми дали 15 робочих місць. За два з половиною роки вперше у Мар’їнці з’явилися нові робочі місця. За цей час ніхто не вклав жодної копійки, щоб запрацювало якесь підприємство чи виробництво. Колись у Мар’їнці був знаменитий і, напевно, кращий хлібозавод Донецької області. Його під час війни розбомбили. Без роботи лишилися кваліфіковані працівники: технологи, пекарі. Ми найняли цих робітників, і завдяки їм наша пекарня запрацювала».

«ПЕРЕСЕЛЕНЦІ ПОВЕРТАЮТЬСЯ ДОДОМУ»

Щодо переселенців, то сьогодні, зазначає Сергій Косяк, їх прибуває у місто не так багато. Натомість останнім часом з’явилася інша тенденція — повернення переселенців додому. «Я дзвоню своєму другу, який лишився у Донецьку, займається будівництвом і ремонтом. То він говорить, що роботи в нього зараз достатньо, бо багато людей повертається. Вони виїхали, коли були обстріли, потім чекали, поки в місто повернеться Україна, а потім зрозуміли, що це надовго. Тому приїжджають у свої будинки, так простіше і легше, ніж бути деінде без роботи і без можливості забезпечити собі гідне життя, винайняти квартиру, знайти роботу тощо, — пояснює Косяк. — Лишаються переселенці, як я, яким не можна повертатися. Таких багато, їм варто допомагати. І ми допомагаємо тим, що намагаємося адаптувати їх в іншому середовищі. Яскравий приклад — шахтар із Макіївки Іван. Він у нас прожив на базі для переселенців півтора року, в нього четверо дітей, мама, дружина. І зараз у нього — за нашого сприяння і допомоги — є своє фермерське господарство: 30 голів худоби, поле в декілька гектарів, трактори, наймані працівники. Людина знайшла себе на вільній території. Тому ми намагаємося людям, які пройшли через нашу базу переселенців, а це близько дев’яти тисяч осіб, якось допомогти розпочати нове життя».