Володимир ЗАГОРIЙ: «Це буде 20-й фініш!»

Я пам’ятаю все від самісіньких початків, бо була тоді прес-секретарем Ліги українських меценатів і на моїх очах визрівала ця ідея і конкретизувалася на спеціальних зборах Міжнародного благодійного фонду «Ліга українських меценатів». Тоді прийняли засадничо важливе рішення: такий конкурс не повинен повторювати всякі олімпіади чи турніри з обмеженим колом учасників. Це має бути масовий турнір, у якому може взяти участь кожен охочий. Пам’ятаю дискусії виконавчої дирекції Ліги з функціонерами Міносвіти, які не відразу прийняли ідею проводити своєрідний мовний марафон спільними силами з Лігою українських меценатів. Врешті, з появою на посаді міністра Василя Кременя почалася активна співпраця в безпрецедентному проекті. У проекті, в котрий, здається, мало хто вірив. Адже за роки незалежності в Україні було стільки важливих починань, котрі, мов комети в небі, спалахували і згасали. Невипадково ж Петро Яцик із гіркотою казав: «Ми — як солом’яний вогонь, спалахуємо в благородних пориваннях і швидко згасаємо, знеохочуємося до того, чим ще вчора окрилювалися. Отож, позаду в нас не тільки певні здобутки, а й мавзолей того, що ми безславно провалили, занехаяли. До чого збайдужіли. На що, мов у спринтера, що вийшов на стаєрську дистанцію, просто не вистачило сил, і той  спортсмен безславно зійшов з дистанції».

Президент Ліги українських меценатів, доктор фармацевтичних наук, професор, завідувач кафедри промислової, клінічної фармації та клінічної фармакології Національної медичної академії післядипломної освіти імені П.Л. Шупика, голова Наглядової Ради фармацевтичної фірми «Дарниця» Володимир Загорій відзначається не тільки винятковою цілеспрямованістю, а й тією послідовністю, яка зустрічається в людях справді рідко. Очевидно, це і особливість його характеру, і професійна стратегія людини, яка працює в бізнесі, а тому звикла думати не тільки про тактику, а й про далеку перспективу.

За ці 20 років мені доводилося не тільки писати звіти та репортажі про поточні моменти кожного мовного турніру, аналізувати особливості його перебігу. Кожен мовний марафон — це й мої інтерв’ю з Володимиром Загорієм, який, образно кажучи, є двигуном цієї справи. Ніхто не злічив, скільки коштів для цього затратного проєкту пожертвувала фармацевтична фірма «Дарниця» — головний меценат проєкту. В усіх куточках України зустрінете переможців і призерів конкурсу, які одержали фінансові нагороди саме від фармацевтичної фірми «Дарниця». А окрім «живих» грошей фірма постійно надає транспортні послуги, без яких виконавчій дирекції Ліги просто неможливо було б обслуговувати цей складний проєкт. І ось сьогодні, коли 20-й конкурс, як заведено казати, виходить на фінішну пряму, наша нова розмова з Володимиром Загорієм.

— Володимире Антоновичу, не говоритимемо про такі конкретні речі, як дата закриття турніру, кількість нагород, географія учасників конкурсу поза Україною і т.ін. Все це докладно оприлюднено в газетах, котрі тримають у полі зору мовний марафон, а також у соціальних мережах (https://www.facebook.com/uakonkurs/), на які заходять десятки тисяч відвідувачів. Хочеться почути від вас концептуальне бачення таких тем: мова і політика, мова і держава, мова і культура. Розумію, що в одній розмові такі серйозні теми проаналізувати складно, але можливість бодай пунктирно окреслити ваше розуміння таких проблем і ваше ставлення до них є.

— Почну з дуже конкретних фактів. В Україні 75 угорських шкіл. Українських в Угорщині — жодної. В Україні 75 румунських шкіл. У Румунії — жодної української. В Україні 580 російських шкіл. Української школи в Росії — жодної.  Гадаю, наведені цифри промовляють самі за себе. Жодного натяку на паритетність у сфері освіти між цими державами та Україною. Домежно прихильне ставлення Української держави до своїх національних меншин, забезпечення їм можливості здобути в нас освіту їхніми мовами — і цілковита неможливість українців здобувати  освіту своєю мовою навіть у тих країнах, де українці є автохтонами. Що з цього випливає? З цього випливає, що керівництво держави впродовж усіх років незалежності не надавало жодного значення цьому питанню. Особливе моє звинувачення на адресу Міністерства закордонних справ, котре серед своїх пріоритетів мало б означити імперативно вимогу до всіх тих держав, де є українська діаспора: забезпечте українцям можливість здобувати знання українською мовою. Приклад для вас — Україна, яка має зразковий закон про національні меншини і забезпечує задоволення їхніх національних потреб та дає змогу одержувати освіту національними мовами. Це не тільки б піднесло авторитет української влади в очах тих держав, бо продемонструвало б їм, що Україна має і політичну волю, і відчуття своєї сили та правоти, а й значно посилило б потенціал українського лобі в усьому світі. Бо світове українство конкретно відчуло б, що Українська держава стоїть на сторожі його інтересів і конкретно дбає про нього. Але нашій владі не вистачає політичної волі, щоб зажадати від Міносвіти реальної українізації в системі державної освіти. Це має бути там першоелементом усього. Всі можливі реформи в сфері нашої освіти повинні бути пов’язані передовсім із цим, продиктовані насущною потребою національного виховання (без нього громадянин-патріот просто не уявляється!), а вже далі — дуже критично та осмислено — інші реформи, котрими часто аж надто захоплюються наші очільники Міносвіти.

Є реальна ситуація в суспільстві й є реальні проблеми, і саме з них треба виходити, а не зі спокусливих концепцій, популярних у державах, що мають зовсім інші «поточні моменти» свого розвитку, інший історичний досвід, традиції та освітні пріоритети.

Я порівнюю такі цифри: Франція має, здається, близько 90 університетів. Україна має понад 700 вишів. Отже, якщо виходити з показників статистики, то наше суспільство чи не в десяток разів вище за рівнем освіти і кількістю справді освічених людей, аніж Франція. Хочу побачити того, хто серйозно мене в тому переконуватиме. Вважаю, що в Україні це майже масовий психоз: дати дитині вищу освіту. Часто просто купити диплом. Не тільки у буквальному розумінні, вчинивши в цьому напрямі дії, заборонені законодавством. А й платити за перебування в студентських лавах дитини, в якої вчитися не було ані найменшого бажання в школі й немає його в час перебування в приватному виші. І ніхто такого горе-студента з приватного вишу не відрахує, бо ж бюджет цього вишу складається з тих грошей, котрі до нього надходять залежно від кількості студентів. Отже, відомо, які фахівці, з яким рівнем професійної кваліфікації вийдуть звідти. Мені здається, що сьогодні маємо в Україні володарів дипломів юристів та менеджерів більше, ніж було генералів у Радянській Армії! А якщо почнеш шукати поміж них справжнього професіонала, то це вже складна справа, бо шукати доводиться довго.

Нам усім треба зрозуміти, чесно в тому собі зізнавшись: не всім дітям доконче потрібна вища освіта. Не всі до того готові за рівнем засвоєних зі школи знань, не в усіх є справді пожадливе прагнення вчитися, амбітна мета стати справжнім авторитетом в облюбованому фаху. Університет — це не інкубатор. Університет — це інтелектуальна селекція. Університет — це (так має бути в ідеалі!) натхненні перегони до високих знань, а не біг підтюпцем до випускного вечора. У суспільстві кричуща потреба на людей тих численних професій, набуття яких анічим не пов’язані з університетами. Сьогодні знайти, наприклад, доброго сантехніка, будівельника чи слюсаря в Україні важче, ніж, скажімо, доцента чи професора. До того ж представники цих професій мають усі шанси матеріально забезпечити себе (якщо вони справді професіонали) значно краще, ніж горе-спеціалісти з вищою освітою чи доценти та професори. Бо ті ж слюсарі й сантехніки значно запитуваніші. Невипадково ж у ряді європейських країн, у США та Канаді в системі освіти намагаються розумно збалансувати всі суспільні запити.

В Україні одна державна мова, і перед нею всі рівні. І жодного послаблення для представників навчальних закладів з іншими мовами викладання не буде. Те, що було закладено в сценарій проведення першого конкурсу, створювало враження мовної шизофренії, політичного дуалізму в мовному питанні. Нас енергійно підтримала патріотична українська громадськість. Функціонери, які вимудрували хитромудрий сценарій першого конкурсу, були від нього усунуті. Виконавча дирекція та наглядова рада цілковито перехопили в чиновників  ініціативу і під їхнім контролем і до сьогодні відбувається конкурс

Це про сучасну освітню систему України взагалі. А тепер повертаюся до національного виховання зокрема. Ну, переконайте мене в тому, що можна виховати патріотичного, свідомого громадянина Української держави, якщо в нього немає поваги до державної мови, а також знання історії народу, до якого він належить. Не буває такого, щоб якийсь дух небесний вдихнув все це в юну душу, якщо про це не подбали школа та батьки. Відомо ж бо, що в середньоосвітніх навчальних заходах Великобританії, Франції, Іспанії, Німеччини, Польщі не просто намагаються напхати в дитячі голови якнайбільше всякої інформації, все там підпорядковано двом принципам. Перший: виховати свідомого громадянина своєї держави, другий: навчити дитину вчитися. З патріотичним вихованням громадянина все зрозуміло. Друге мушу трохи пояснити: в освітньому процесі індивіда дуже багато залежить від його самоосвіти. Вектор її і має продиктувати школа. І, як вважають авторитетні зарубіжні педагоги, основна сума знань, масштаб ерудиції здобувається саме в процесі цілеспрямованої, осмисленої в руслі корисних інтелектуальних зацікавлень самоосвіти.

Знаю, що у мене буде багато опонентів, які дивляться на все це інакше, але моя думка про все це саме така. І не тому, що мені хочеться внести в ці проблеми сенсаційний момент. Я довго зіставляв різні факти в системі нашої й зарубіжної освіти, аналізував причини рутинно-схоластичної організації системи середньої освіти, катастрофічне зниження якості освітнього продукту в Україні й дійшов ось таких висновків, котрі й оприлюднюю при цій нагоді.

— Хочеться побачити вашими очима місію конкурсу в освітньо-виховному процесі України. Як ви його тут випозиціоновуєте?

— Виходячи зі сказаного попереду про те, що в нас безнадійно занедбано національне виховання, без якого важко уявити самоусвідомлення юними себе дітьми цієї землі, цього народу, цієї історії, вважаю, що ми даємо поштовх для такої роботи в молодих душах. Так, цього не можна перебільшувати, це небагато, але саме це для більш свідомих, для тих, хто готовий почути цей емоційний сигнал, дуже важливо. Бо ж, говорячи про мову, ми тим говоримо не тільки про саму мову, не тільки перевіряємо рівень її знань, а й виразно натякаємо про обов’язок людини перед державною мовою. Про те, що свідомий громадянин своєї держави починається передовсім із його ставлення до державної мови. Я радий, що в цьому дискурсі ми абсолютно суголосні з головою журі конкурсу, директором Інституту української мови, доктором філологічних наук, професором Павлом Гриценком, із головою нашої наглядової ради, доктором філологічних наук, професором університету «Львівська політехніка» Іриною Фаріон. Маємо також цілковите порозуміння в цьому та підтримку голови Всеукраїнського об’єднання «Просвіта», видатного поета Павла Мовчана. До речі, на цій особливості нашого проекту ще до початку реалізації його акцентував увагу тодішній перший заступник міністра освіти, академік Ярослав Яцків, який наполіг на тому, щоб конкурс мав статус міжнародного, захопивши в своє русло і світову українську діаспору. І це був принципово важливий момент, бо він став своєрідним закликом до світової української солідарності. Нас охоче підтримала наша діаспора. І в ролі донорів проекту, і в ролі учасників мовного марафону. Шкода тільки, що Міністерство закордонних справ, котре визначено в положенні про конкурс, зареєстрованому міністерством юстиції, як одне з тих міністерств, що разом із Мінкультури та Міноборони бере участь у проведенні конкурсу, останніми роками практично самоусунулося від нього. Якщо раніше наші дипломати були активно причетні в країнах поселення українців до конкурсу імені Яцика, інспірували там мовний марафон, брали участь у святах української мови, вручали наші дипломи й сувеніри тамтешнім переможцям та призерам, то нині всього цього там немає. Громадські та освітянські активісти організовують та проводять мовні турніри, і в жодному з тих сюжетів немає українських дипломатів. Це, на мою гадку, також симптоматичний момент — він підтверджує ніяке ставлення України до своєї діаспори. Якби Українська держава ставилася до своєї діаспори так, як українська діаспора до неї, то — я переконаний — статус України в усьому світі був би якісно інший. Бо світове українське лобі було б значно потужніше чи навіть агресивніше. Сьогодні світ такий, що рахується з цими речами. У світі вже значно менше демагогічного романтизму, в ньому запанували неприхований, цинічний прагматизм та культ сили. І ми, якщо хочемо вижити, мусимо з тим рахуватися. Як бачите, все з усім пов’язане, і наш конкурс має найбезпосередніший стосунок до таких, здавалося б, безнадійно далеких від нього сфер існування української нації і в межах своєї держави, і поза її межами.

— За 20 років свого існування конкурс згуртував біля себе чимало видатних українських людей, які його активно підтримують. Кого б ви щонайперше серед них назвали?

— На жаль, декого з них уже немає серед живих. Почну з них. Це Павло Загребельний, який гаряче агітував за конкурс ще до початку його, розповідав про аналогічні проекти в різних державах, зокрема, докладно коментував аналогічне дійство в Китаї. Це Анатолій Дімаров, який постійно брав участь у різних сюжетах турніру і нагороджував переможців та призерів. Це Джеймс Мейс, який вручав свої премії переможцям. Це ціла плеяда фундаторів премій із діаспори, серед яких імена Станлі Пітерсона, Мар’яна Коця, Марії Фішер-Слиж, Леоніда Ліщини, Романа Колісника з Канади, отця Івана Шевціва з Австралії... Слава Богу, і нині з нами Леся Ткач (знана як письменниця Леся Богуславець), славна донька славного батька Дмитра Нитченка, який був меценатом чи не всіх українських проектів у діаспорі. З нами Дмитро Павличко, чиє пристрасно-вогненне слово лунає в театрі імені Івана Франка під час урочистих церемоній закриття чергового конкурсу і нагородження його іменинників. З нами Юрій Щербак, видатний письменник, державний діяч і дипломат, який був активним пропагандистом конкурсу в Канаді, коли обіймав там пост українського амбасадора і не перестав бути нашим активним помічником донині. З нами уже згадуваний Павло Мовчан з усім колективом «Просвіти», чиї обласні відділення постачають кадри і для тамтешніх журі конкурсу, і для уповноважених представників і координаційної, і наглядової рад на місцях. Я назвав тільки частину з-поміж усіх тих, хто допомагає нам у нашій роботі. Насправді таких людей значно більше. Сам перелік їхніх імен зайняв би тут багато місця. Перепрошую тих, кого не назвав при цій нагоді.

ДОЦЕНТ КАФЕДРИ УКРАЇНІСТИКИ НАЦІОНАЛЬНОГО МЕДИЧНОГО УНІВЕРСИТЕТУ ІМЕНІ О.О. БОГОМОЛЬЦЯ ТАМАРА ОЛЕКСАНДРІВНА ШЕВЕЛЬ ТА ЇЇ ВИХОВАНКА, СТУДЕНТКА ІІ КУРСУ МЕДИЧНОГО ФАКУЛЬТЕТУ №4, ПЕРЕМОЖЕЦЬ ПОПЕРЕДНІХ КОНКУРСІВ АНАСТАСІЯ ГРУША НА ВІДКРИТТІ 20-ГО КОНКУРСУ В КМДА

— Отже, за два десятиліття свого існування довкола конкурсу створилося потужне силове поле з національної інтелігенції. Сьогодні вже й призабулася війна координаційної ради конкурсу та патріотичної групи її підтримки з усіма гілками державної влади за те, щоб не обдирати податками премії переможців та призерів мовного марафону. Нагадайте, будь ласка, для читачів той сюжет.

— Кілька конкурсів від початку премії конкурсантів обкладалися податками. Безглуздя! Мародерство! Ми протестували в письмових зверненнях до президента, прем’єра, всієї Верховної Ради. Пояснювали: переважна більшість преміального фонду тоді була з діаспори (це нині -кошти здебільшого з України). Наша держава, підписуючи відповідного характеру двосторонні угоди зі США, Канадою, Австралією, де жила більшість меценатів конкурсу, легітимізувала і зобов’язувалася дотримуватися такого пункту: «Не здійснювати подвійного оподаткування». Людина в Канаді чи в Австралії, одержуючи платню, виплачувала податок. І саме з тих грошей, котрі в неї лишилися після оподаткування, вона жертвувала на підтримку мовного проєкту в Україні. А тут податківці-спритники, мов коршуни, накидалися на ці кошти, адресовані здібним дітям, і відкушували від них серйозні суми. Одне з наших звернень до всіх верховних владців України було особливо різким. Це вже було не прохання підійти з розумінням до ситуації з податками від премій, це було наше звинувачення бездушного і мародерствуючого чиновництва. І оскільки звернення підписали до 200 відомих в усій Україні людей (політиків, громадських діячів, учених, митців), то було створено цілу комісію, до котрої увійшли держсекретар Міносвіти та два віце-прем’єри, перший  — із гуманітарних питань, другий — з євроінтеграції (була тоді така посада). Звичайно, це звучить комічно: невелика проблема, котру можна розв’язати в робочому порядку за якихось 20-30 хвилин, була роздута аж до таких масштабів. Але ще смішніше було далі. Комісія прийшла до висновку, що зняти оподаткування з дитячих премій юридично неможливо. Скажімо, віце-прем’єр із питань євроінтеграції (не хочу називати його прізвища) глибокодумно заявляв: «Бачите, у нас дуже багато всяких пільг, а ми ж прагнемо євроінтегруватися, і керівники відповідних євроорганізацій висловлюють нам побажання позбуватися поширеної системи пільг». Сьогодні в це важко повірити. Театр абсурду. Але справді так було. Нарешті ми, маючи своє лобі у Верховній Раді, змогли ініціювати розгляд цієї колізії на засіданні парламенту. І там було прийнято рішення: вивести з-під оподаткування преміальний фонд імені Петра Яцика. Все розв’язалося без будь-яких ускладнень та дискусій. Епізод цей симптоматичний, бо він засвідчує, що ми в усіх справах творимо собі неподоланні перешкоди і не слухаємо голосу тверезого глузду.

Або ще такий епізод. Коли тільки готувався старт першого конкурсу, в надрах Інституту інноваційних технологій та змісту освіти народилася інструкція проведення конкурсу й особливості тестування та преміювання учасників. Окремо мали тестувати з державної мови представників шкіл та вишів з українською мовою навчання й окремо — з російською та іншими мовами навчання національних меншин. Оскільки нас із цим положенням, розісланим на місця, ознайомили з великим запізненням, ми не могли його відразу скасувати — перший конкурс уже йшов до свого фінішу. Нам довелося (щоб не підривати авторитет Міносвіти) виплатити однакові суми премій і для переможців в україномовних навчальних закладах, і для тих, хто переміг в іномовних школах та вишах. А вже потім виконавча дирекція Ліги українських меценатів, незмінно очолювана відомим письменником Михайлом Слабошпицьким, наглядова та опікунська ради заявили Міносвіти свій ультиматум: далі за таким сценарієм конкурс не відбуватиметься. В Україні одна державна мова, і перед нею всі рівні. І жодного послаблення для представників навчальних закладів з іншими мовами викладання не буде. Те, що було закладено в сценарій проведення першого конкурсу, створювало враження мовної шизофренії, політичного дуалізму в мовному питанні. Нас енергійно підтримала патріотична українська громадськість. Функціонери, які вимудрували хитромудрий сценарій першого конкурсу, були від нього усунуті. Виконавча дирекція та наглядова рада цілковито перехопили в чиновників  ініціативу і під їхнім контролем і до сьогодні відбувається конкурс.

— Пам’ятаю, що було протистояння між Міносвіти та виконавчою дирекцією Ліги з приводу журі конкурсу, право формувати яке узурпували міністерські функціонери. Як виходили з цієї ситуації?

— Вихід напрошувався сам собою. Головою журі має бути людина, незалежна від міносвіти, і беззаперечно авторитетна в мовних питаннях. Саме такій людині за погодженням обох сторін делегується право формувати журі з тих кандидатур, які, на думку голови, найбільше надаються для цього. Так виникла кандидатура директора Інституту української мови НАНУ, професора, доктора філологічних наук Павла Гриценка. Кращої кандидатури для цього не знайти. Його авторитет і компетентність — це авторитет і компетентність журі, цілковито незалежного і від міносвіти, і від Ліги. Так само як і цілком незалежна від них голова наглядової ради Ірина Фаріон.

— Конкурс в умовах війни — це дуже складно?

— Звичайно, війна наклала відбиток на все наше життя і вона не могла не позначитися на нашому проекті. Ось уже котрий рік наш мовний марафон з відомих причин не відбувається на Кримському півострові. Через це ж саме в  мовному турнірі не беруть участі українці Російської Федерації. Та й у батьків і вчителів більше тривоги в душі за завтрашній день і за долю держави. Це також не може не мати свого впливу, але наш націєтворчий проект живе. Ми не відмовимся від нього, посилаючись на різні труднощі та політичні контексти. Мова — це також наша зброя. Ознака нашої присутності на планеті.

— Отже, фініш конкурсу — в середині травня...

— 20-й фініш. Як завжди, на цій святковій події зустрінемося в столичному театрі імені Івана Франка.

— А після цього?

— А після цього знову старт...