Все плинне, наука — вічна

Найбільшу школу наукової думки України відкрили за наказом гетьмана Павла Скоропадського, а першим її президентом був академік Володимир Вернадський. З тих пір пройшло багато часу, протягом якого вітчизняні вчені зробили багато досліджень та відкриттів, які змінили цивілізацію. Нині в системі Академії наук працює 173 науково-дослідних інститути. Роль науки в житті суспільства завжди високо оцінювала громадськість — починаючи від пошани, яку віддавала діяльності, в тому числі й суспільній, Піфагора та Платона, і закінчуючи нинішньою громадською думкою в Україні. Так, на запитання експертів Інституту соціології НАНУ, до кого в першу чергу потрібно звертатися, якщо в суспільстві виникають проблеми, більшість з нас відповідає «до вчених». Абсолютно правильно, бо, наприклад, всі прояви економічної кризи, яка з’явилася в нас так «зненацька», могли б бути не такими травматичними для людей: їх можна було б спрогнозувати, попередити і згладити, якби Кабінет Міністрів України та депутати Верховної Ради вчасно звернулися до науковців, вважає заступник директора Інституту соціології НАНУ, професор, доктор філософських наук Євген ГОЛОВАХА. В інтерв’ю «Дню» він розповів, чим живе нині Академія наук України, чого в неї більше — досягнень чи проблем — і як оптимізувати розвиток вітчизняної науки, інтегрувавши її у світову.

— Євгене Івановичу, що дала світу вітчизняна Академія наук?

— Академія — це найвищий щабель наукової спільноти. У 1918 році, 14 листопада, за наказом гетьмана Павла Скоропадського на підставі роботи комісії, яку очолив славетний Вернадський, була створена українська Академія наук, першим президентом якої був академік Вернадський. Отже, вона починалася з людини, яка має надзвичайний авторитет у світовій науці, й завдяки цьому був закладений дуже серйозний фундамент. Треба сказати, що академія — це дуже цікава форма організації академічного життя. Перший приклад — наукова школа Піфагора, яка виникла у VI ст. до нашої ери в Стародавній Греції. Можна сказати, що це був перший зразок давньогрецької академії, яка, крім наукової функції, брала на себе функції ідеологічні, світоглядні та інші. Академії почали виникати у XVII ст., спочатку — Германська, потім — Флорентійська, після — Королівське наукове товариство у Британії, нарешті у 1666 році виникла справжня Академія наук французька, яка й досі існує. Російська виникла у XVII ст. за наказом царя Петра I. В Україні перша академія — Києво-Могилянська — теж виникла у XVII ст.

Про досягнення вітчизняних науковців можна говорити дуже багато, адже членами Академії були славетні вчені. В цілому є дуже багато напрямів, які діяли в Академії ще в радянські часи, були на передовому рівні у світі, й діють нині. Наприклад, наш президент, Борис Євгенович Патон, працював у дуже специфічній галузі наукових досліджень, дуже щільно пов’язаній із практикою — зварювання. Воно починалося із електрозварювання, а тепер стало зварюванням живих тканин. В цьому ми — на одному з перших місць у світі. Також фізика надтвердих матеріалів, кібернетика, дослідження в галузі фізіології, біохімії, створення найсучасніших технологій, пов’язаних з космосом, літакобудуванням, електронікою — це напрями, де протягом багатьох років Україна була на світовому рівні.

— Які проблеми найбільше нині гальмують розвиток науки в Україні та які можуть бути стратегії вирішення проблем?

— Нині в Академії наук є значно більше проблем, ніж досягнень (хоча й досі є цікаві дослідження, й українські вчені користуються попитом за кордоном). Це, перш за все, пов’язано із значним зменшенням кількості наукових працівників — упродовж пострадянського періоду кількість наукових співробітників скоротилися майже утричі; спостерігається значне постаріння кадрів; дуже важко залучити до науки людей, оскільки рівень матеріального забезпечення людей, що працюють в науці, значно поступається тому, як забезпечені галузі, пов’язані з бізнесом ти фінансами. Зміна поколінь є великою проблемою для нас, як і відтік мізків — це теж проблема, бо багато здібних людей покидають країну. Часто — не тому, що шукають стабільнішого матеріального становища, а тому, що ми ще й досі не можемо забезпечити науковців сучасним обладнанням, яке вкрай необхідне для досліджень у природничих науках.

Нині в Україні є досить потужна гуманітарна соціальна наука, без якої суспільство не може бути адекватним сучасному світу, що дуже швидко змінюється. Ці зміни в суспільстві гуманітарії мають відстежувати, адже одна з найбільших функцій, яку виконує Академія наук, — соціальна. Це функція відтворення світового рівня знань у нашому суспільстві. Кілька років тому були думки, що якщо Академія не може конкурувати із західною наукою, то нам не потрібна така наука. Справа в тому, що це дуже некомпетентні думки, і благо, що від них відмовилися. Тому що наука виконує дуже багато функцій в країні, крім головної — пошуку нових знань. Одна з них — світоглядна. Нині в нашому суспільстві мають велике розповсюдження забобони, уявлення, що йдуть з Середньовіччя, свідомість великої частини людей не відповідає стану суспільства, в якому вони мають жити, працювати і створювати сучасне середовище, яке відповідало б задекларованому нами європейському вибору.

Проблеми Академії наук України пов’язані й зі станом видавничої галузі. Це дуже важлива функція — розповсюдження знань не тільки серед високоосвічених людей, не тільки у сфері освіти, але й на масовому рівні. Це досягається системою науково-популярної діяльності. Маються на увазі монографії, спеціальні журнали, інтернет, телебачення. От тут ми ще дуже багато в чому поступаємося світу. Адже на українському телебаченні немає жодної науково-популярної програми. Ми тільки відтворюємо те, що роблять за кордоном. І саме тому наука має проблеми з громадською думкою, а наука дуже сильно залежить від громадської думки. Взагалі для нашого суспільства дуже потрібно, аби наука займала таке ж місце, як у розвинутих демократичних країнах світу, де 2 — 4 % ВВП йде на розвиток науки. У нас — менше 1%. Щоб змінити ситуацію, потрібна потужна громадська підтримка. Взагалі нині наші громадяни ставляться непогано до науки. В цілому люди вважають, що без науки наше суспільство не може існувати, але досить критично ставляться до сучасного рівня її розвитку. Потрібно починати з престижу науки. Якщо в усьому світі професія науковця — одна з найпрестижніших і займає в шкалі престижу професій першу чи другу позицію ( в американців — першу), то в нас, за даними опитувань Інституту соціології НАНУ, на першому місці — банкір, далі — депутат. У цій шкалі у 1999 році науковець був тільки на 10 місці, за останні роки трохи престиж підвищився: нині науковець — на сьомому. Більшість українців вважають, що у нас менше, ніж необхідно, науковців — 37% так відповідають. Що науковців достатньо, вважають 18%, і 5% — що забагато. Також люди бачать більше позитивних мотивів, якими керуються ті, хто обирає шлях вченого. На першому місці серед мотивів — прагнення до пізнання нового, можливість принести користь суспільству і можливість реалізувати свої здібності. А, скажімо, такі мотиви, як відсутність великих фізичних навантажень — 7%, розмір зарплати — 19%. Тобто, якщо громадська думка буде підтримувати науку, то це буде дуже добре — навіть якщо вона ще довго буде поступатися європейській, американській чи японській. На жаль, люди дуже мало знають про Академію наук, і в цьому є провина самої Академії: три чверті опитуваних взагалі не знають, що вона робить, і тільки 3% кажуть, що добре обізнані. Це пов’язано перш за все з тим, що недостатньо Академія займається просвітницькою діяльністю. Думаю, що це — великий і значний напрям роботи.

Ще одна велика проблема — те, що недостатньо відстоюється чистота в науці: в останні десятиліття дуже багато людей використовують науку в своїх суто меркантильних цілях. Це пов’язано з великим і неадекватним потягом до наукових ступенів та звань бюрократів, чиновників та бізнесменів — людей, які мають гроші на те, щоб, не займаючись наукою, ставати так званими вченими. Це дуже загрозлива ситуація, особливо в гуманітарних та суспільних науках (до речі, соціологія — найменш постраждала від цього галузь). Академія не розробила системи бар’єрів для того, щоб таких людей зупинити. Цим займається ВАК, але він створює штучні перепони не для тих людей, які нічого спільного з наукою не мають, — а людям здібним, але в яких немає грошей, проте є бажання працювати в науці, таким людям ВАК створює зайвий клопіт і великі витрати. Це загрозливо й для суспільства — адже якщо бюрократи, чиновники і бізнесмени стають кандидатами та докторами наук, а то й академіками, люди починають вважати, що вони щось знають, і вже не потребують вчених, які присвятили науці своє життя. Тут Академія має бути принциповішою, і жодних серйозних програм у державі не може здійснюватися, якщо їх не піддано справжній наукові експертизі. На жаль, у нас такої системи ще нема. Немає й так званих національних доповідей, за які мала б бути відповідальною Академія, коли дійсно найкращі фахівці брали б на себе відповідальність створювати доповіді, які визначатимуть розвиток цілих наукових галузей — гуманітарних, у промисловості, в енергозбереженні тощо. Ще дуже велика проблема, пов’язана з розвитком Академії: через обмежені можливості державного фінансування в нас нічого не робиться для створення системи так званого фондрайзингу — пошуку коштів у різних благодійних організацій, у забезпечених людей. У США дуже розвинута така система. Там кожна аудиторія, яку обладнав благодійник за свої кошти, або будівля ним профінансована, чи навіть лавочка на подвір’ї — носить його ім’я. Це дуже заохочує людей, які мають кошти підтримувати науку. В нас, на жаль, схожа на феодальну система: присвоюють імена тих, хто володарює — директора, начальника.

Наступне. В Україні дуже мало робиться для того, щоб університети та інститути співпрацювали, немає обміну знаннями, який необхідний для розвитку науки. Добра перспектива — створювати науково-дослідницькі заклади, щоб студенти починали працювати в них з початку навчання у ВНЗ. Академія має структури, які працюють у тісному контакті з університетами і можуть залучати студентів, магістрантів, аспірантів до наукової діяльності. Це могло б бути поштовхом до розвитку науки, так міг би створюватися молодий прошарок науковців. Ще одна проблема — наші викладачі не можуть працювати з повною віддачею: якщо в Європі та США на одного викладача може припадати два студенти, то у нас — 10 — 20, а це не залишає часу на наукову діяльність.

Наступна проблема — нерозвиненість в Україні сучасних інформаційних мереж. У нас майже 3/4 населення не має доступу до інтернету. А студенти та викладачі, у своїй більшості, не мають доступу до сучасних наукових архівів електронних публікації, адже це — не безкоштовно. Думаю, що держава мала б про це дбати. Якби студенти та науковці мали доступ до інформації, це був би могутній поступ. Це стимулювало б їх робити публікації про власні наукові розробки. Ми багато чого робимо, але про це не знають у світі не через те, що воно погане, а тому, що інформація про розробки не друкується у найбільш впливових виданнях. Ще одна проблема — подолання впевненості в тому, що наша наука може бути самодостатньою (така думка панувала в радянські часи). Ми маємо виходити у світ всіма засобами: читати на сучасному рівні, писати на сучасному рівні й друкуватися в закордонних виданнях. Нарешті, ми маємо їздити всім світом. Якщо не маємо на це коштів, то запрошувати колег до себе. На жаль, це у нас теж не відпрацьовано. Ми дуже охоче проводимо всеукраїнські наукові конференції, але рідко — міжнародні, які мали б стати системою, а не окремими випадками. Тоді наша наука буде інтегруватися в європейську, і це завдання — Академії наук.

— На вашу думку, як зацікавити молодь наукою?

— Ми ставили таке питання в останньому дослідженні Інституту соціології НАНУ. На запитання «Які заходи для залучення молоді в науку ви вважаєте найважливішими?» українські громадяни відповідають так: 77% — збільшити заробітну плату, 59% — вирішити житлове питання, 33% — забезпечити можливість кадрового зростання, 30% — підвищити престиж науковців, 16% — забезпечити доступ до сучасного обладнання та літератури. Дійсно, всі ці заходи необхідні. Але, як на мене, найголовніше — останнє із списку. Звісно, збільшувати зарплату необхідно (у радянські часи не було проблем зміни покоління в науці, бо зарплата була достатньо високою). Підвищити ж заробітки науковців можна було б саме через доступ до сучасної літератури, адже тоді наші науковці, особливо молоді, мали б доступ до наукових грантів — їх у світі дуже багато. Таким чином, вони мали б гроші й на цікаві наукові дослідження, і на утримання родин. Думаю, що такий шлях розв’язання проблеми — перспективніший, ніж очікування на фінансування від держави. Окрім того, в Україні потрібно створити свою грантову систему і надавати кошти на наукову діяльність найталановитішим вченим. Саме такою має бути політика.

— Хто, на вашу думку, показує в Україні приклад благодійництва в нашій науці?

— Таких фактів у нас небагато, є випадки, коли бізнесмени підтримують студентів стипендіями. Можу навести приклад благодійництва в соціології. Є дві організації — Київський міжнародний інститут соціології та «Соціс» — комерційні структури, які спрямовують кошти на видання нашого академічного журналу. Також вони дають кошти на соціологічні дослідження, на які немає коштів у держави. Правда, часто такі приклади є наслідком давніх академічних стосунків, коли випускник університету стає бізнесменом і підтримує потім наукову діяльність своєї альма-матер. У державі ж, як я говорив, має бути створена професійна система фондрайзингу — пошуку коштів на науку та стимулювання благодійників. Цим має займатися й Академія.