«Я пишаюся, що мені випав шанс боронити рідну землю»

У другу неділю вересня в Україні відзначають День танкіста. Із початком війни на сході дні танкістів, розвідників (був на початку вересня), десантників та інших родів військ стали не просто вузькими професійними святами військових. У ці дні українці мають кому подзвонити й кого привітати. А головне — подякувати.

У нашого видання склалися особливі відносини з 3-м окремим танковим батальйоном «Звіробій». Саме в ньому служить друг «Дня» Артур Степаненко з позивним «Сокіл», саме туди ми передавали наші книжки і листівки, а танкісти передзвонювали й дякували. А ми дякували їм. Випадало час від часу спілкуватися й із заступником командира «Звіробою» Олександром Буйволюком — завжди веселим і привітним байкером і мандрівником. Але це були короткі розмови по справі, і якось не випадала нагода ґрунтовно поспілкуватися з цією неординарною людиною. Тож День танкіста став чудовою нагодою зателефонувати йому і трохи розпитати про будні танкістів на цій війні.

«МІЙ МОТОЦИКЛ ЗАРАЗ ЗІ МНОЮ НА ВІЙНИ»

«У мирному житті я був, скажімо так, багатосторонньою людиною. Працював у аграрному секторі — я понад 20 років займаюся насінням овочів, газонних трав, квітів... Був директором компанії, яка займалася професійним насінням. До того працював у відомій голландській компанії. За освітою я агроном. Останні років десять керував цими агропроцесами в різних країнах, працював у Середній Азії, в Росії, Україні як керівник представництва компанії за кордоном. У сенсі занять поза роботою — я мандрівник, мотоцикліст. У свій час об’їздив усю Середню Азію, Норвегію на мотоциклі. Був ще колись такий проект — дерев’яний човен «Русич», я брав участь у складі однієї з команд, і ми дійшли до Балі. Це був екстремальний проект. Але це мені подобалося, я цим жив. І сподіваюся, що колись повернуся до цього. Мій мотоцикл зараз зі мною на війни, я його використовую для комунікації з підрозділами», — розпочинає свою розповідь Олександр.

Коли його мобілізували, він без вагань покинув високооплачувану роботу і відправився у навчальний центр «Десну». В цей час якраз формувався танковий батальйон. «У батальйон потрапив з першого дня його формування і разом із ним потрапив у зону проведення АТО, — розповідає Буйволюк. — Я прийшов до батальйону командиром взводу. Потім, коли виникла потреба, мене поставили командиром роти, а вже потім — трошки побув замполітом, потім — зам.по тилу. У командира батальйону є п’ять заступників, і я — один із них. Якщо точніше — я зам. комбата по тилу. У нас немає такого чіткого розподілу обов’язків, тому мені випадало й у розвідку ходити, і бійців із поля бою вивозити, і 200-х наших додому відвозити...

Чому саме танки? Коли вчився в інституті, в нас була військова кафедра зі спеціалізацією — танкіст, тому, власне кажучи, і потрапив до танкового підрозділу.

«ВИКОНАВ ЗАВДАННЯ І ВИГРАВ ДВОБІЙ»

Олександр Буйволюк розповідає, що зараз, на щастя, вже немає таких танкових боїв, які були під час Другої світової війни. Але все ж таки без танків на цій війні не обійтися. «Якщо ми повернемося до історії Другої світової війни, то зараз на сході відбувається війна іншого типу. Я маю надію, що не буде таких танкових битв, як були під час Другої світової, наприклад, під Прохорівкою чи під Бродами. Це вже історія. А сьогодні танки використовуються або для підтримки піхоти, або для роботи на певних позиціях для того, щоб вразити супротивника. Танкіста досить важко «виколупати» з-під броні, тому ми можемо успішно прикривати наших соратників-піхотинців», — розповідає воїн.

Про бої, в яких брав участь «Звіробій», Олександр поки розповісти не може. Говорить: «Не зовсім, мабуть, було б коректно демонструвати, що наш підрозділ брав участь у тих чи інших воєнних операціях, у тій чи іншій битві...» Але, трохи подумавши, схематично переказує історію одного бою, щоб пояснити, як вони воюють. «Не так давно поблизу міста М., де відбувалися активні бої, один із наших підрозділів успішно оборонив містечко і вразив супротивника, який атакував наші позиції. Тобто виконав завдання і виграв двобій».

«БІЛЬШІСТЬ НАШИХ ТАНКІСТІВ — ЦЕ АБСОЛЮТНО МИРНІ ЛЮДИ»

«У нашому батальйоні танкісти — це дуже різні люди. У нас фактично 99,9% — це мобілізовані, кадрових військових немає. Командир батальйону — теж мобілізована людина, у свій час він був військовим, але на момент призову вже був на пенсії. Більшість наших танкістів — це абсолютно мирні люди, які, коли настав час, взяли до рук зброю і пішли захищати країну», — розповідає про свій батальйон Буйволюк. На питання, чи кожен може бути танкістом, відповідає, що, в принципі, так, якщо дозволяють фізичні дані.

«Дуже складно високим, великим людям. Я теж немаленький (сміється). Колись був норматив з відбору до танкових військ — це мали бути люди зростом до 1,70 метра, і вагою не більше 65 кілограмів. Коли ми вчилися на військовій кафедрі, то були 18-річними тендітними юнаками, а зараз, коли нас мобілізували, багатьом із нас по 40 — 50 років, ми змужніли, стали і вищими і огряднішими. А в танку досить мало місця. Це якщо говорити про фізіологічні моменти. Є ще психологічні моменти, — пояснює боєць. — Я, наприклад, полюбляю екстремальний спорт, екстремальні подорожі, то для мене не проблема жити в надзвичайних умовах. Але все одно з будь-якої мандрівки ми поверталися додому, до комфорту. На фронті не так. Практично всім бійцям досить важко акліматизуватися, бо це не твій дім з опаленням і всіма зручностями, не твоя звична і комфортна обстановка. Але всі ми пристосовуємося, звикаємо, за можливості налагоджуємо більш-менш свій побут, зживаємося з цим усім. Танкова специфіка — це залізо. Це велике залізо, це ремонти, тому що техніка вітчизняна і не досить нова, отже, ремонти — наша постійна робота. Але порівняно нескладна, тому з цим даємо раду самі. Незважаючи ні на що, наші танкісти більше десяти танкових двигунів поміняли просто в полі. Ми справляємося».

ІМ’Я ДЛЯ ТАНКА

«Коли ви спілкуєтеся з технікою, якось хочете чи ні, виникають певні відносини з цією машиною. Починаєш вірити, що вона живе, що має свій характер, — розповідає Олександр Буйволюк. — А воно дійсно так відбувається. Кожна має свій характер і потребує уваги і спілкування. Так не лише з танками, якщо ти щодня спілкуєшся з якоюсь машиною — власний це автомобіль чи мотоцикл, — починаєш бачити у ній живу істоту і даєш їй ім’я. Імена дуже різні — від імен улюблених жінок, дочок, матерів до якихось власних асоціацій, кіногероїв тощо. Це — звичайна річ. Хоча з точки зору розпізнання танку як об’єкту на полі бою це не зовсім правильно. Адже противник теж це бачить. І якщо там буде назва, і ось іде команда по радіозв’язку: «Вікторія, пройдіть вліво на стільки-то градусів, на стільки-то метрів», то противник може все побачити, зіставити і зрозуміти. Тому, як правило, коли йдемо в бій, ці назви ховаємо — зафарбовуємо, закриваємо».

Це — все. Ніяких інших особливих традицій чи забобонів суто танкістських Буйволюк пригадати не може. Та й, наголошує, на передовій зовсім немає часу звертати на таке увагу: «Навіть якщо є якісь забобони і вони вказують, що сьогодні краще не сідати за кермо, ти ж не можеш не сісти, коли в тебе є бойове завдання (сміється). Ми чоловіки, які роблять свою справу, тому на забобони часу не маємо».

«ДОВІРУ ДО АРМІЇ Й ДО ДЕРЖАВИ ТРЕБА КУЛЬТИВУВАТИ»

Олександр Буйволюк говорить, що йому пощастило мати досвід мандрів. Цей досвід зараз дуже допомагає на передовій. «Будь-яка подорож — це спілкування з абсолютно різними людьми в абсолютно різних обставинах. Тому комунікабельність із будь-якими людьми на будь-яких рівнях — це основне, що я набув, і тішуся, що воно в мене є. Ну, власне кажучи, це допомагає усюди. І в бізнесі, й на полі бою. Спілкування з багатьма людьми приводить тебе до спільних знайомих. Я упевнений, що багато бійців із мого батальйону, купуючи насіння, придбали те, що я розвивав і привозив до України. Мені як агроному є про що поспілкуватися з бійцями, тому що більшість із них — сільські люди. У нас досить часто бувають дебати з приводу того, як вирощувати овочі, чи можна такий урожай отримати, чи ні, тощо. Це — живе спілкування, яке є безцінним у стресових умовах. Ще мені як байкеру цікаво поспілкуватися з кимось молодим, тому що більшість чоловіків або мали, або мріяли мати мотоцикл — і нам є про що поговорити, — усміхається Буйволюк. Боєць додає, що його аграрний бекграунд допомагає зокрема і в побудові комунікації з місцевими людьми на сході.

«Це допомагає мені знайти спільну мову і з місцевими фермерами. Тому що хочеш не хочеш, повсюди поля, земля людей, які до нас звертаються з різними проханнями. І ми до них звертаємося. Спілкування відбувається щоденно. Коли приходиш і кажеш: «Так, хлопці, заспокойтесь, я агроном, такий самий, як і ви. Що тут за проблеми?» — це одразу скорочує дистанцію у спілкуванні».

Буйволюк розповідає, що його батальйон намагається допомагати місцевим людям. «Передаємо і від себе, і від волонтерів різну допомогу пенсіонерам, школярам, родинам з маленькими дітьми, багатодітним сім’ям. Бо за нами стоїть вся країна, а є дуже багато людей, які залишилися сам на сам із цими випробуваннями, і їм треба допомогти. З одного боку — це просто допомога. З іншого — це додає довіри до ЗСУ, а цю довіру до армії та держави потрібно культивувати. Але, звичайно, перш за все, рушійним моментом є просто допомога людям, які опинилися в скрутних умовах».

«ВІЙНА — ЦЕ 95% РУТИНИ»

«Я багато років пропрацював за кордоном, будучи керівником іноземного представництва. Для мене ця війна дуже болюча, тому що для мене рідна земля починається не в тому місці, де я народився чи де я зараз живу, а від самого кордону, — розповідає Олександр. — Колись я працював у Ростові і їздив додому через Піски. І коли я перетинав український кордон — якихось сто метрів, — мені вже відчувалося, що я вдома, що тут все рідне — і земля, і люди, і ставлення до тебе інше, аніж там. Для мене ці місця, де ми воюємо, а я там був у мирні часи по роботі, викликають болісні відчуття. Але захищати свою землю — це те, що повинен робити кожен чоловік.

Я пишаюся тим, що мені випав шанс боронити рідну землю. Тому що не кожному взагалі такий шанс випадає в житті. Ми всі маємо бути теоретично до цього готовими, але далеко не всім випадає такий шанс. Хто йде в армію — не всі потрапляють на передову. Є служби, які супроводжують, забезпечують військовослужбовців, охороняють склади. А це все — повірте мені, досить важка рутинна робота. Дехто думає, що мобілізувавшись, одразу потрапить на передову і стане героєм, що він справді вартий того, щоб його відірвали від звичайного життя й відправили на війну. Але насправді, війна — це 95% рутини, підготовки до якихось дій. Це дуже важко. А уявіть собі тих хлопців, які потрапили до тилової частини і повинні забезпечити боєздатність передового підрозділу...»

Буйволюк розповідає, що найбільше на війні шокують і вражають втрати. «Я вчора ще спілкувався з молодим хлопчиною 23 років, а сьогодні його вже не стало. Я стараюся про це менше згадувати, але коли ти на руках виносиш тіло товариша, а потім привозиш додому і мати бачить у тобі офіцера, командира, який не вберіг, — це дуже важко. Але це — остання данина, останні почесті, які ми повинні віддати нашому побратимові, хоч би як важко нам не було... А все решта — це просто робота, яку ми робимо», — підсумовує військовий.

«ДОКИ МОЯ РОБОТА ПОТРІБНА КРАЇНІ, Я ЗАЛИШАЮСЯ НА ЦІЙ ВІЙНІ»

Олександр Буйволюк вкотре наголошує, що війна на Донбасі — інша. «Якщо ми до всього цього формували уявлення про війни з фільмів, якихось картинок, де показували героїзм, і в дитинстві уявляли себе героями, гралися з автоматами, то зараз ми побачили, що це — біда, горе. Ми боронимо свою землю, і, власне кажучи, я буду її боронити доти, доки ми її не визволимо. Доки моя робота, мої знання та уміння потрібні країні, я залишаюся на цій війні. Щонайменше на півроку. Бо ЗСУ потрібна моя служба, так що моя демобілізація поки відсувається, — каже чоловік. — Але наші хлопці зараз дійсно в піднесеному настрої, тому що наш батальйон частково починає йти на ротацію. Бійці їдуть додому, де на них чекають родини, батьки, діти, дружини, господарство, до якого треба повертатися. Я маю приватний будинок, і роботи завжди вистачає. А в сільському господарстві — це ще більше роботи і зусиль. Зараз усе це на плечах дружин, батьків, і їм просто необхідна допомога чоловіків».

Після війни боєць планує повернуся до свого мирного життя. «Але передбачити, коли настане мир, зараз складно, — говорить Олександр. — Я думаю, що колись з роками буде встановлено конкретну дату закінчення цієї війни. Я переконаний, що вогнище війни поступово згасне, як тільки його припинять розпалювати. Днем перемоги хіба що можна буде назвати той день, коли з української землі назавжди підуть російські військові. І то — це буде не так днем перемоги, як днем завершення війни... Я багато працював у колишніх країнах Радянського Союзу — в Азії, на Кавказі, в Росії. Я бачив там наслідки конфліктів, які вела сусідня з нами держава. Всі ці конфлікти не є розв’язаними, а лише замороженими. Загашеними, як багаття, яке може в будь-який момент спалахнути. Це — затишшя. Але це не перемога, не завершення війни. А я хочу, щоб у нас було саме завершення, повне очищення нашої землі від загарбників».

Під кінець розмови Олександр Буйволюк говорить: «Не всі повинні мобілізуватися і йти на війну, але кожен повинен відповідально і дуже добре робити свою роботу — пекти хліб, вчити дітей тощо. Ми маємо мобілізувати свої сили, ще з більшим натхненням працювати. Якщо настане час і ваша присутність буде необхідною на фронті, тоді треба йти і чітко розуміти, що твоя робота там — важлива для закінчення цієї війни. Але сьогодні люди в усіх містах мають чітко усвідомити: у нас війна. Справжня війна».