Я сьогодні помовчу, я сподобатись хочу...
Коли стоїш перед скляними дверима у вагоні метро, чудово працює другий зір — бачиш у відображенні все, що за твоєю спиною. Ця жінка помітила, що двоє чоловіків років за 40, які стояли за нею (до речі, досить сірого і тьмяного вигляду), дивилися на її плечі. Справді, цього травня погодка не давала розслабитися: вранці бувало яскраве сонце, а вже вдень — дощ в обіймах щедрих хмар. Вона мабуть хотіла наблизити літо, як могла, ось і одягнула свій дивовижний сарафан трохи не в той день. Плечі виглядають особливо добре, мимоволі відзначила я, дивлячись збоку.
Чоловіки підсилено голосно, явно бажаючи мимохідь підняти в собі власну самооцінку, сміялися і, здавалося, були вельми задоволені фразою, яку зліпили начебто удвох. Щось подібне до — чого не зробить жінка, аби привернути нашу (тобто їхню, чоловічу) увагу. У цій репліці, здавалось би, не було нічого гидкого, але нахабства — явно занадто. Щоб не рисувався — механічно відзначила, за звичкою виловлюючи в пасажирському потоці уривки фраз, маленькі епізоди, які можуть стати сюжетом — чогось, зрештою, сама не знаю чого.
Жінка спокійно, ледь повернувши голову, глянула на них глузливими стиглими очима і порадила: «Дихайте спокійно, пошарпані хлопчики, все ніяк не вистрибнете зі своїх ілюзій...» І спокійно вийшла на зупинці. Спідниця її легкого сарафана ніби прикувала їхні погляди, створивши ефект жертовного контакту. Вагон уже давно мчав до нової станції, а вони все ще осмислювали слова незнайомки, яка зникла. Відзначила — веселості явно поменшало, але за мить вони знову почали примітивно підбадьорювати словами один одного — треба ж було якось згладити удавлення власного самолюбства.
Як, однак, життя привчило чоловіків до думки, а соціальні стереотипи поведінки, ніби вигодувані жіночими грудьми, зміцнили їхню впевненість у тому, що жінки завжди повинні змагатися між собою за них. Яка ж розпусна ця аксіома, подарована чоловічому населенню. Вони навіть не помічають, в якій залежності опинилися зі своєю впевненістю — схема розрахована навіки.
І справді, традиція так стрімко пішла вгору, що начебто залишила жінці лише вузенький, як панчоха, коридор для свого самовираження і незалежності. Ось тут і промах, на щастя, вийшов. Хоча людству, як і раніше, не вистачає сталевих рук і тестостерону, сьогодні жінки брикнули (вкотре вже за віки), багато хто навчився заробляти і плавно майнули в світ, вільний від агресії чоловічого світу. У світ своїх захоплень, нових знань, інтелектуальних знайомств, у світ вивіреної жіночої дружби, яка хоч і не несе палких емоцій і неприборканих пристрастей, але насичує веселим завзяттям, тим особливим задоволенням від власної самодостатності. До речі, вчені підрахували, що навіть не надто розпещеній увагою жінці, аби в неї залишалася збалансованість у нормі, необхідно 12 лагідних дотиків на день. Інакше — втома, поганий настрій, дратівливість та інший негатив. На відміну від чоловічої самовпевненості, в будь-якому разі, ми, ті, хто із собою в злагоді, взагалі не схильні в лагідному жесті бачити деяку прелюдію. Адже ми запрограмовані на те, аби няньчити дітей і лагідний жест для нас — потреба, а не інтрига.
Спілкування на якомусь щирому дівич-вечорі приносить часом таку гамму вражень, що кожна отримує від цієї водоверті не лише 12 і більше дружніх дотиків, а й масу нових тем, обмінів думками і спостереженнями, підтверджень своєї привабливості, і до того ж жіночий центр мови працює набагато активніше, ми жваво стрибаємо всіма темами світу і з окремих епізодів тчемо свої глобальні висновки.
Десь прочитала і запам’ятала, що це відбувається завдяки мільйонам нейронів, які мотаються від однієї півкулі до іншої, складаючи наше сприйняття в асоціації, мало зрозумілі чоловікам. У них просто нейронів менше, а ще норовлять!
Ми без подробиць, які й є найголовнішими, задихаємося, а вони все гнуть свою логістику, де мають рацію завжди лише вони. Нам важливо, аби нове вбрання подобалося, перш за все, нам, а їм здається, що все, що робить із собою жінка, виключно — для них. Та часом похвала хорошої подруги є в сто разів важливішою — чи нам цього не знати?
Та все ж, коли жінка починає літати на метр від землі, це означає — вона закохана. Нехай міраж, видіння, флер — та лише це й є справжнє захоплення, дароване життям. І якщо переросте все це страждання у щастя сімейне, то відлітають усі дівич-вечори убік, подруги ніби вирушають тимчасово зі сцени. Сімейне життя егоїстичне — воно не терпить свідків. Та й кращі подруги самі зайняті — вони теж плетуть своє життєве полотно, але тільки-но з’явиться вільна пауза або привід для дівич-вечора — і ось вони, ми, завжди готові віддати свої захоплення одна одній. Відразу стає тепло — адже ми реагуємо навіть не на зміст розказаного, а на інтонації — та автоматично включаємо програму причетності. Спілкуючись, ми постійно відточуємо свою інтуїцію, відстежуючи, намацуючи, де ж ховаються приховані входи й виходи людських вчинків.
Скільки у нас роботи для душі і так мало (на щастя) тиші, коли хочеться просто помовчати. Тоді хто-небудь із домашніх обов’язково підійде і запитає — чого ти така мовчазна сьогодні? Все гаразд? І погладить по руці.
Ось один дотик уже отримала, ще 11 (пам’ятаєте денне меню) — і жіночої вразливості наче й не було.
Надмірні надії та ілюзії залишимо чоловікам.
«Це в них від особливого страху, — довірчим тоном пояснив мені знайомий лікар-андролог. І раптом, схаменувшись від того, що видав слабинку, ніби мимоволі принизивши весь чоловічий народець, жваво додав: — ну, вам цього не зрозуміти!»
І справді, де там нам...
