«Я из Милана, гони деньги из кармана»
Вже упродовж декількох років існує в мене звичка — тільки-но сильно втомлюся, вмикаю свої картинки в мобілці, точніше, відразу жабку. Цей кадр-релакс народився абсолютно випадково, як це не дивно, в околицях Мілану, хоча у нас таких скрекотух сила-силенна. Це ж як треба було втомитися від 40-градусної спеки, аби нарешті, опинившись біля чудового ставка, просто втупитися поглядом у жабу, що спала на листку латаття, і застигнути в позі «завмерти» години, напевно на два, поки мотор підправляли. Було в цьому нехитрому кадрі стільки природності —режисером сюжету була сама природа — що напав на мене формений правець. Літо — воно одне на всіх, і з цією зеленою красунею ділила його чарівність одночасно і, напевно, нам було однаково затишно. Скрекотуха не давала зосередитися на чомусь пісному: то так поверне своє тільце без жодного целюліту, то так підставить бочок, а мокре листя настільки вишукано підкреслювало її молодість, що цей дуетний повільний танець вирішила повезти з собою, як найкращий міланський сувенір, ось і зняла на мобілку. Моя зелена подружка, на щастя, ніколи не перетвориться на яку-небудь царівну з її фальшивістю, омолоджувальними уколами, постійним кривлянням, а чесно даруватиме релакс, як тільки захочу. Натиснула на кнопку — і ось вона, відрада. Коли показала свою скрекотуху приятельці, яка часто їздить до Мілану на вигідний шопінг для своєї київської крамниці, вона навіть здивувалася: «Де ти той ставок нічийний знайшла, та ще й з такою прекрасною жабою, не розумію. Мені, до речі, здається, — додала вона, — що твоя мила незнайомка так і шепоче, в усякому разі, мені: я из Милана, гони деньги из кармана. Це, знаєш, якось більш звично, ніж твоє милування». Тут вона перескочила, як завжди, на іншу тему і запитала, чи немає у мене на прикметі гарного чоботаря, мовляв, привезла нові черевики з цього ж міста, де зелена чарівниця мешкає, а одягнути не може. Лівий тисне немилосердно, нічого не захочеш.
Звичайно, відразу пригадала про Петрика-Петюню-Петруччіо — як його тільки не називають щасливі клієнти. Цей витівник, філософ, а по професії чоботар-модельєр, та ще й у чомусь ортопед, відчайдушний балагур і ловелас, що прекрасно відчуває палітру жіночих настроїв, якось мені сказав, можливо, когось цитуючи: «Сучасність небезпечна, адже вона так швидко старіє». У нього така звичка — займаючись безпосередньо роботою в своїй майстерні, видавати щось таке. Наприклад, його вислів — коли людина не спить, вона завжди у взутті — можливо, й диктує його ставлення до своєї професії. Він може допомогти припасувати проблемне взуття до ноги, запропонувати оригінальний «тюнінг», переконати, наскільки не по-хазяйськи до самого себе виснажуватися малоефективним розтоптуванням тісного взуття, адже черевички несуть жінку, а не навпаки. У Петюні таких об’ємних фраз на всіх вистачить, але, головне, що він допоможе й на ділі. Руки — чарівні.
Особливого успіху він досяг у боротьбі з підступними кісточками, з якими, як він заявив, працює все життя. Вже як одна, така маленька кісточка, що розрослося, може відбирати всі сили, особливо навесні, знає багато хто. — Мені навіть одного разу поступилися місцем у метро, — поділилася його молода клієнтка, мабуть, був такий вираз обличчя від болю, що й вік подвоївся. Що робити?
У Петрика, звичайно, що-небудь знайдеться. Подивиться на характер кісточки, визначивши не гірше за ортопеда її потенціал, зариється в свої численні коробки з сировиною — і обов’язково запропонує необхідне: або спеціальні гумки відповідного кольору, або організує шнурування в потрібному місці. Він легко може змінити фасон, що розширює взуття, і скасує проблему, в усякому разі, больову. Коли він розглядає взуття, то стає мало не ясновидцем. Із спостережливістю і дотепністю письменника може розгорнути цілий сюжет з життя незнайомої людини, прочитуючи подробиці з його ж взуття.
Здалека, коли під’їжджає на своєму велосипеді до майстерні, можна подумати, що це підліток, — у строкатих бриджах, у хіпових шкіряних кедах (інколи лівий і правий різного кольору). Насправді ж йому вже, начебто, під сорок. Молодить ще, напевно, спокійний вираз обличчя, що вже само по собі нині досить екзотично, та якась неквапливість, що зовсім вже плутає карти. Сам себе він зараховує до прагматичних скупарів, оскільки грамотне взуття може носити роками, і воно завжди виглядає елегантно.
Нехай тисячу разів радять глянсові журнали, що, нагромаджуючи мотлох, ми обмежуємо рівень власних доходів, що, тримаючись за непотріб, блокуємо прихід нових матеріальних цінностей, що мимоволі програмуємо життя в світі, де вам чогось може не вистачати, стверджуємо власну низьку самооцінку, і це, у свою чергу, старить психологічно, а отже й фізично, непотріб, мовляв, енергетично засмічує власний життєвий простір, займає місце під сонцем, відбираючи його у потенційних, сучасних речей, які можуть з’явитися, — досвідчений майстер думає інакше. Він не любить викидати, оскільки всі шкіряні клаптики у нього до ладу, а сучасні речі часто поступаються за якістю давно віджилому взуттю. Ще один його улюблений вислів — уся справа у вивороті або шукайте виворіт. Навіть вранці, попиваючи в майстерні свою особливу каву (сам обсмажує зерна з часничком), він примудрився звернути увагу на виворіт... розкішного нового п’ятизіркового готелю. Коли його здавали роки три тому, прикрили якимись щитами, тимчасово пофарбованими під колір труби з кухні. Та так і залишили, вважаючи, що з двору ніхто не побачить. Петюня в якомусь дорогому журналі прочитав, що в цьому, зовні вельми респектабельному готелі пропонується мало не найкращий шведський стіл до сніданку, та Петрусь не вірить. Для п’яти зірок мати такий виворіт — це не професійно, це як клацання по носу, отримане від себе ж. Виворіт завжди розповість більше, ніж фасад, — встановив він безкомпромісний діагноз.
Вийшовши з майстерні, майже налетіла на 18-річну дівчину, яка скоромовкою щось тріскотіла. Вірніше, це вона на мене налетіла зі словами — у нас сьогодні тренінг. Потрібно зуміти поміняти сірник на пляшку шампанського. Чим ми можемо «махнутися»? В мене вже є вициганена сигаретка.
Як добре бути юною, — мимоволі подумала, — вже у 22 такі хитрощі не пройшли б, і були б розтлумачені, можливо, більш конкретно.
Вона, ймовірно, ще не здогадується, що «халяви» на всіх не вистачить, а на тост теж потрібно заробити.
Утім, нехай метушиться, адже їй лише 18, і хто знає, може, птах щастя завтрашнього дня вже десь чекає на неї з шампанським. Можливо, вона репетирує видимість вогню за Станіславським. Треба було подарувати їй ще один сірник, — подумала, йдучи далі. До вечора був би хоч залік. Захоче — поміняє його на багатообіцяючий коктейль перед вечерею.
Правда, сучасність небезпечна, адже вона так швидко старіє...
