Як Чехії вдалося зберегти 4,5 тисячі замків?

Цього року традиційний маршрут №1 Літньої школи журналістики «Дня» пролягав, зокрема, через містечко Тальне, що на Черкащині. Саме там знаходиться мисливський палац відомого у Російській імперії роду Шувалових. У гілці роду, що володіла Тальним і замком, поєдналися також давні польські та російські родини Потоцьких і Наришкіних.

За своєю архітектурою мисливський палац у Тальному — споруда доволі цікава. Та його частину, що в часи Шувалових була господарською, побудовано у стилі англійських котеджів, а житлова — у стилі ренесансних замків Франції.

Проте сьогодні і палац, і парк навколо нього, що колись був пам’яткою садово-паркового мистецтва, нагадують швидше зону спустошення чи відчуження. Живих нащадків роду Шувалових, які могли б взяти будівлю під свою опіку, не залишилося. Та й українське законодавство не передбачає можливості повернення історично значимих будівель їхнім колишнім власникам. За радянських часів тут функціонував сільськогосподарський технікум. З початком 2000-х будівлю було закрито на реставрацію. Але ті, хто займався «реставрацією» замку, лише нашкодили, замінивши деякі автентичні частини будівлі сучасними матеріалами.

У результаті мисливський палац Шувалових досі у риштуваннях, на яких вже ніхто не працює, спустошений і закинутий. Ніхто пам’ятку архітектури не охороняє, тому цілком ймовірно, що за кілька років її розберуть на будівельний матеріал «хазяйновиті» місцеві жителі.

Найгірше, що ця історія не унікальна. У Старому Селі, що на Львівщині, кілька років тому друзі побачили вражаючу картину: «дбайливий» господар прибудував до однієї зі стін замку... власний гараж. Замок вже був у занедбаному стані, але навіть його руїни залишалися історичною пам’яткою! Загалом у результаті такого ставлення до історичних споруд із приблизно 200 замків в Україні збереглося близько 20.

Під час перебування у Тальному я мимоволі згадала Чехію з її замками і шато, що розташовані по всій країні. Невелика Чеська Республіка, де відстань у 150 кілометрів — це вже багато, де кількість населення — як у трьох східних областях України, яка теж мала досвід життя у «соціалістичному таборі», змогла зберегти значно більше. Як розповіла групі іноземних журналістів, що відвідали Чехію завдяки програмі Czech Tourism (czechtourism.com), екскурсовод Їндра, у країні наразі нараховують близько чотирьох з половиною тисяч замків!

На початку 1990-х однією зі складових чеської декомунізації було повернення історичних споруд їхнім справжнім власникам. Як розповіла Їндра, з 4,5 тисячі замків 200 було повернуто у власність нащадкам родин, що володіли ними упродовж багатьох поколінь аж до Другої світової війни. За словами екскурсовода, це був дуже складний процес, утім, завдяки йому історичні споруди вдалося зберегти, і сьогодні деякі з них, як, наприклад, замок у Телчі, входять до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Зазвичай замки, що поверталися нащадкам дворянських родин, перебували у поганому стані. Й останні самостійно займалися їхньою реконструкцією. Так само приватні власники забезпечують поточне утримання споруд. Тому в Чехії нерідко можна побачити, як поряд із кімнатами для екскурсій у старовинних шато функціонують кафе чи виставкові зали — це спосіб залучення коштів. Проте вони не конфліктують зі старовинною архітектурою та атмосферою.

Як розповів мені французький журналіст Брайс Шартон, передача замків у приватну власність за умови збереження їхньої архітектури практикується й у Франції, тому що держава фінансово просто не спроможна належно опікуватися всіма історичними спорудами.

Утім, ментальність пострадянської людини у «прихватизації» пам’яток архітектури передбачає зворотній бік медалі. В Україні, на жаль, практично не залишилося нащадків аристократичних родів, які могли б взяти на себе відповідальність за збереження власних родинних маєтків і взагалі за розвиток країни. А сучасним олігархам, як правило, бракує виховання, належної гуманітарної освіти і шляхетності. З такою проблемою мають справу й у Чехії. Як розповіла Їндра, замки, що належать державі, остання часто продає представникам бізнесу. А ті, у свою чергу, часто руйнують замок, перетворюючи його у приватну віллу на сучасний лад.

Мабуть, саме тому до справжніх дворян ставлення у чехів — особливе. Наприклад, за словами Їндри, у комуністичній Чехії прості люди писали листи «нагору» на захист однієї з найвідоміших тут та найбагатших у Європі родини Ліхтенштейн, яких позбавили власності.

Водночас у країні немає чисто чеських дворянських сімей. Кожна з них — це суміш чеської, австрійської, німецької, угорської крові. «Ліхтенштейни — австрійці, але незалежно від національності вони підтримували державу Чехословаччина. Декого з них переслідували за радянських часів. Представники дворянських сімей — це люди особливого типу», — говорить Їндра і розповідає про Зденєка Штернберга.

Цей чоловік є нащадком стародавнього дворянського роду Штернбергів. Але після окупації Чехословаччини нацистами йому було заборонено навчатися. А за комуністичних часів ув’язнено та відіслано на примусові роботи. Упродовж 15 років Зденєк Штернберг — дворянин, що володів кількома іноземними мовами, працював на шахті. У 1960-х він повернувся до Праги, і друзі допомогли йому знайти роботу в театрі. Але після Празької весни знову розпочинається радянська окупація Чехословаччини, і Зденєк, який пережив подібне наприкінці 1940-х, вирішує залишити країну. У 45 років у США Штернберг починає свою кар’єру як звичайний працівник американської компанії. Через 20 років він стає її генеральним директором. А в 1990-х, після того, як у Чехії розпочався процес повернення замків їхнім колишнім власникам, Зденєк Штернберг повернувся до країни і став впорядковувати родинний замок. Також він відновив підприємства, які колись належали його родині.

«Для людей — привілей працювати на нього. Він не може платити багато, але велику роль грає його ставлення до працівників. Він цікавиться справами кожного, навіть звичайної прибиральниці. Особливість дворян у тому, що якщо вони роблять щось, то роблять це досконало, — говорить Їндра. — За сумлінну роботу на шахті Зденєка було визнано героєм соціалістичної праці! Щоправда, потім комуністи схаменулися і прибрали його ім’я з дошки пошани. Сьогодні вони з дружиною удвох піклуються про родинний замок на березі річки Сазава. До речі, у цьому замку батько Зденєка за радянських часів працював гідом. А сьогодні Зденєк часто самостійно проводить екскурсії туристам. Дворяни завжди намагалися взяти найкраще від ситуації. Для багатьох представників малого бізнесу радянські часи стали справжньою трагедією. Але дворянські сім’ї, як сім’я колишнього президента Вацлава Гавела, сприймали все як є і намагалися навіть той час робити кращим».

Дух Чехії, яку часто називають країною замків, справді найкраще відчувається у невеликих містечках, де збереглася чудова архітектура і стародавні родинні палаци, як от містечко Телч чи Ледніце. У замку в Телчі досі живуть члени сім’ї Ліхтенштейн. Інколи навіть відбуваються екскурсії їхніми приватними кімнатами. Хоча більша частина замку функціонує як музей. Інший родинний замок Ліхтенштейнів, який обов’язково варто відвідати під час перебування у Чехії, — це літнє шато в Ледніце. Сьогодні він належить державі. Але Ліхтенштейни жили тут упродовж шести століть і були змушені покинути його лише під час Другої світової війни. Це прекрасна споруда у неоготичному стилі, що є взірцем вишуканості та смаку. Варто лише сказати, що серед експонатів музею — повністю умебльована розкішна ванна кімната, ванну й туалет з проточною водою, зокрема гарячою, було споруджено у замку 150 років тому.

Україна за часів Речі Посполитої теж формувалася як країна невеликих, але самодостатніх міст, осердям яких були шляхетські фортеці. Швидка і подекуди невиправдана індустріалізація подарувала нам міста-мегаполіси і певною мірою спотворила обличчя країни. Як його відновити або хоча б не знищити остаточно історичні риси європейської України — питання, яке вимагає від нас нагальної відповіді. Зрозуміло, що неможливо просто скопіювати шлях іншої країни. Утім чеський досвід видається цікавим для вивчення.