Як мінімізувати стрес?

Різка зміна кліматичних умов в Україні та світі в цілому не лишає нам нічого іншого, як звикати до них та адаптуватися. Цьогорічне літо принесло нам і зливи, і повені, і аномальну спеку. При цьому ніхто не виключає того, що наступного року всі ці природні катаклізми можуть повторитися знову. Готуватися до них треба й державі, й кожному з нас зокрема. Держава має розробити програму, щоб мінімізувати наслідки ймовірних природних лих, а громадянам варто загартовуватися до них психологічно. І що з цього важливіше, а що — ні, важко визначити. Бо, приміром, у США після аварії в Мексиканській затоці уряд занепокоєний не лише екологічними наслідками катастрофи і тим, як їх ліквідувати, а й тим, як уникнути погіршення психічного здоров’я місцевого населення внаслідок лиха. Аби запобігти депресіям та стресам мешканців чотирьох прибережних штатів, компанія British Petroleum виділила 52 млн.дол.

Цього варто було б повчитися й Україні. Адже в нас у разі природних лих кошти виділяють лише на відшкодування матеріальних збитків, про моральні навіть не йдеться. Разом з тим українські вчені наголошують, що постійні повені, пожежі чи інші стихійні лиха негативно позначаються на людському здоров’ї, а в суспільстві зростають тривожні настрої. Так, в Науково-дослідному Інституті соціальної та судової психіатрії і наркології МОЗ України започаткували новий напрям досліджень — «Психологія катастроф», де якраз і вивчають вплив природних та техногенних небезпек на людину. За висновками вчених, в Україні існує низка проблем, пов’язаних із психологічною реабілітацією постраждалих людей. Детальніше про це в розмові із завідувачем відділу соціальної психіатрії та психіатрії екстремальних станів Інституту соціальної та судової психіатрії і наркології, доктором медичних наук, професором Олегом ЧАБАНОМ.

— В Україні часто бувають повені, цього літа додалися проблеми з горінням торф’яників та лісів. Як впливають всі ці природні стихії, а також катастрофи техногенного характеру на психічне здоров’я людей?

— Вплив надзвичайно негативний. Унаслідок таких природних явищ різко зростає кількість психогенних розладів (реактивних станів, неврозів, тривоги, депресії). Ще один наслідок, трохи відтермінований, — це посттравматичні стресові розлади, які «компенсуються» алкоголізацією, протиправною злочинною поведінкою, формуванням розладів особистості та іншими психічними та поведінковими порушеннями.

Як приклад, наведу статистику щодо посттравматичних психічних розладів: до 1975 року кількість самогубств серед американців-ветеранів війни у В’єтнамі перевищило кількість загиблих у самій війні у три рази. До кінця 90-х років 58 тисяч колишніх американських вояків покінчила життя самогубством, 497 тисяч мають психічні та поведінкові розлади, ще 460 тисяч мають протиправну злочинну поведінку. Також зріс рівень розлучення серед ветеранів війни, який становить 90%. 99% усіх ветеранів мають проблеми з алкоголізмом, наркоманією, професійні та соціальні конфлікти. У 20% вояків після війни в Чечні також є посттравматичні стресові розлади.

90% здоров’я людей залежить від стану довкілля, соціального захисту громадян, ступеня зацікавленості всіх структур держави забезпечити здоров’я громадян. А якщо зважати на те, що останнім часом кількість повеней, пожеж та інших природних стихій зростає, Сонце проявляє надмірну активність, збільшується кількість техногенних катастроф, то соціальна тривога буде зростати, а стан здоров’я людей — погіршуватися.

Взяти ті ж самі пожежі, які посилюють рівень тривожності й разом з цим негативно впливають на психічне здоров’я людей. А на рівні тривожності прояви інших хвороб, не обов’язково психічних, проявляються значно частіше.

— У вашому інституті кілька років проводяться дослідження в сфері соціальної психіатрії, як потім використовуються їхні результати, щоб допомогти потерпілим людям?

— Предмет соціальної психіатрії — суспільне психічне здоров’я, в тому числі — при соціальних кризових станах. Соціальна психіатрія являє собою самостійний розділ психіатрії, який вивчає вплив факторів соціального середовища на психічне здоров’я, їх зв’язок з поширеністю, виникненням, клінічними проявами та динамікою психічних розладів. Мова йде про важливі дослідження соціокультуральних факторів щодо їхнього впливу на стійкість людини до виникнення психозу, ймовірність рецидиву, вивчення найменшого й найбільшого ризику порушення захисних адаптаційних механізмів. Психологічні реакції на Чорнобильську катастрофу 1986 року є прикладом, який демонструє небезпеку таких розвитків. Страх, який виникає в частини населення перед невідомою по багатьох параметрах небезпекою, привів спочатку до панічної реакції втечі з районів, які безпосередньо прилягали до місця зриву, через короткий час змінився відносним спокоєм. Подібні раціоналізації полегшувались і стимулювались, з одного боку, відсутністю, замовчуванням у засобах масової інформації правдивої інформації, з іншого — повідомленнями наперед неправдивого, псевдонаукового оптимістичного змісту.

Впровадження подібних досліджень необхідне при створенні та навчанні бригад у нашому інституті, які надають допомогу в разі екстремальних ситуацій. Так було, коли ми працювали в Москві із заручниками в театрі на Дубровці. Коли стало про це відомо, я разом із психологом нашого інституту відразу вилетів до Росії у складі української групи, яку очолював тоді голова РНБО Євген Марчук, до речі, уряд України тоді дуже швидко відреагував на те, що є заручники, в тому числі й українські. Ми надавали допомогу на території посольства України саме українцям. Їздили і по лікарнях, і по моргах, працювали як із самими заручниками, так і з тими людьми, яких за час нашого перельоту вже встигли визволити. У них були певні психічні розлади, вони були збудженими або, навпаки, мали загальмовані реакції. Але найскладніше було працювати з родичами потерпілих, чого ми не очікували. Тому що родичі перебували в гіршому психічному стані, ніж заручники. Людина, яка володіє інформацією, якось може з нею впоратися, а людина, яка нічого не знає, має більш потужні психічні розлади. Тому з ними доводилось працювати довше. Доводилося їздити з ними й на упізнання трупів. Потім ми працювали з дітьми, які вчилися в школі Беслана (1 вересня 2004 року ця школа була захоплена терористами, а дітей та дорослих взяли в заручники. — Ред.), а також при інших катастрофах техногенного чи людського характеру.

— Які люди більше або менше схильні до таких стресів, кому вдається не перейматися подібними проблемами й спокійно жити далі?

— Якщо говорити про соціально-демографічні фактори, то це залежить від віку людини, адже діти й підлітки, люди похилого віку більш уразливі щодо виникнення в них психопатологічних реакцій на стрес. Щодо статі людини, то в жінок частота посттравматичних психічних розладів у середньому в два рази вища, ніж у чоловіків. Схильність до стресів залежить і від професійного та сімейного статусу. Так, наявність задовільних сімейних відносин і роботи є чинником антиризику, що в людини можуть бути посттравматичні розлади. На схильність до стресів впливають і фактори, пов’язані зі станом здоров’я: наявність соматичних та нервово-психічних захворювань, психотравмуючих чинників у розвитку хвороби, що підвищує ризик появи посттравматичних стресів. Серед соціальних факторів це залежить від соціальної підтримки та захисту на державному рівні, від доступності медичної допомоги й реабілітаційних програм, від соціально-економічного статусу постраждалого (якщо достатній рівень соціальної підтримки, доступність медичної допомоги й реабілітаційних програм, то задовільний соціально-економічний статус потерпілих знижує ризик розвитку стресів). Також має значення прийняте в тих або інших етнічних, релігійних співтовариствах ставлення до смерті й страждань. Релігійність окремої людини або груп населення в цілому виступає як фактор антиризику. Свою роль відіграє розвиненість і характер мікросоціальних зв’язків: чим більше вони розвинуті в жертви катастрофічної події, тим менший ризик виникнення стресу. Багато що залежить і від ставлення суспільства до тієї або іншої екстремальної події. Зміст сформованих і функціонуючих суспільних стереотипів щодо конкретних екстремальних подій, катастроф і їхніх жертв можуть виступати як фактори ризику, так і фактори антиризику розвитку стресів. Відомий вислів про те, що «рани переможців гояться швидше», у даному випадку мова йде не тільки про фізичні рани, але й про душевні. Патріотичні, визвольні, так звані популярні війни супроводжуються в цілому меншим рівнем психічної травматизації, ніж непопулярні. Також визначальними є індивідуально-психологічні фактори, тобто індивідуальна значущість екстремальної події, емоційні особливості людини, провідні особистісні риси й тенденції, ціннісносмислова сфера, фрустраційна толерантність (тобто стійкість до стресу), а також особливості життєвого стилю і стратегій подолання стресу, механізмів психологічного захисту.

— Чи може виробити людина певний психологічний імунітет чи механізм самозахисту в разі природних чи техногенних катастроф?

— Постійне очікування катастрофи не виробляє імунітет до дистресу, навпаки — створює тривожні умови для різних психічних порушень та так званих психосоматичних розладів. Тому нагнітання суперечливої інформації, до того ж не повної, про те, що може трапитися, ніяким чином не покращує психічне здоров’я населення. Говорити про «загартованість» населення України, як будь-якої іншої країни світу, до катастроф — не можна. Звикнути до думки, що завтра тебе вб’ють або ти загинеш під обваленим деревом внаслідок буревію — неможливо.

— Після аварії в Мексиканській затоці британська компанія виділила величезну суму коштів на те, щоб запобігти стресам та депресіям у місцевого населення. Наскільки важливо виділяти кошти за цим же призначенням, по суті для відшкодування моральних збитків, в Україні?

— Імунітет людини залежить не від психолога чи психотерапевта, адже здоров’я залежить від медицини тільки на 10%. Тому нехай хоч мільярди державних коштів будуть витрачатись на армію психологів, вони забезпечать тільки десяту частину здоров’я людей. Якщо людина живе в зоні повені й знає, що живе в державі, яка пришле за нею вертоліт у разі стихії, побудує їй помешкання, тобто усвідомлює, що матеріальна підтримка їй гарантована, то питання тоді до кого — до психолога, який буде вчити її автотренінгу, жити спокійно й вирішувати, як самому збудувати новий будинок, чи до держави, яка реально побудує цей будинок, а людина знатиме, що саме так відбудеться. Тому говорити, що треба викидати величезні гроші на психологічну корекцію, мабуть, невірно. Краще розробляти державні програми підтримки такого населення, але реальні програми, а не фіктивні.