Як стати лікарем
А почалося все з того, що після школи я подав папери у Київський інститут інженерів цивільної авіації, але не пройшов медичну комісію. Діялося це в управлінні «Аерофлоту» на Хрещатику. Батьки чекали на мене біля фонтану перед Бессарабським ринком (був там фонтан) і, довідавшись про мою невдачу, страшенно зраділи: завжди хотіли бачити мене лікарем. «Ти ж знаєш, що робилося, — казала мама, маючи на увазі нещодавню війну, — а лікар завжди потрібен, і завжди має кусок хліба». Що робилося, я бачив, і ціну хліба теж знав, але — так мені здавалося — все це минулося, а «жизнь прекрасна и удивительна». Так чи інакше, але з Бессарабки ми піднялися два квартали на бульвар Шевченка, і мої документи лишилися у приймальній комісії медінституту. Симпатичний, у великих окулярах, її секретар запитав: «Какая врачебная специальность вас привлекает наибольше?» На що я без вагань відповів: «Хирургия». За скельцями в його очах замиготіли чортики. Йшлося про те, що абітурієнти-хлопці хотіли бути хірургами і йшли переважно на лікувальний факультет, а я послухався рекомендації і для вивчення дитячої хірургії пішов на педіатричний (з приводу чого ніколи не жалкував).
Першу лекцію на першому курсі нам читала проф. К., завідувачка кафедрою біології. Читала начебто українською мовою, але з московським акцентом: «Радянська біАлогія веде пАстійну бАрАтьбу с вейсманізмом — мАрганізмом». Пані «прАфесорка» мені дуже не «спАдобалась», і через 20 років я захищав докторську дисертацію по генетиці і їй на зло. Натомість другий курс бездоганно започаткував проф. Ш., гістолог. Мав на собі чорний костюм, білосніжну сорочку і сірого кольору краватку-метелика; говорив змістовно і дотепно. Гнітила латина. Не через вади цієї блискотливої мови, а через кролячий сморід в учбових кімнатах: у коридорі, просто під дверима, стояли клітки, у яких мікробіологи тримали експериментальних кролів. Debes ergo potes (мусиш — значить, можеш) — із цього розпочав перше заняття древній латиніст; вочевидь, опанував свій предмет ще за часів Столипіна. Після цього слогану життєрадісно перейшов до відмінювання слів cadaver frigidum (труп холодний). Що, зрештою, не справило на нас особливого враження, бо вже встигли побувати в «анатомці» і вдихнути першу порцію суміші формаліну і мертвої плоті. Проф. С., анатом, був «не от мира сего». Ходив у німецьких солдатських чоботях із широкими халявами, з яких визирали червоного кольору онучки. На іспитах ставив оцінки якось навмання, але завжди близько до двійки. Втім, часом захоплювався якимось питанням з екзаменаційного білета, на його тему читав студентові докладну лекцію, а за це ставив «5». Ходили чутки, що проф. С. носить на шиї хрестик, а свій заробіток віддає на відбудову храмів. Гадаю, що так і було, бо мав такі очі, які Врубель з натури малював своїм апостолам у Кирилівській божевільні.
Семестр за семестром, курс за курсом, і нові цікаві фігури. Фізіолог, учень і співробітник І. Павлова, немічний, але шанований як кожний релікт. Малесенького зросту полковник, який вів курс з бойових отруйних речовин і блискуче знався на тонкощах їхньої дії. Вальяжний фармаколог, автор мало не всіх підручників і довідників, за якими ми вчилися. Хірург, генерал медичної служби; блискуче оперував (і часом так само блискуче матюкався в операційній), а на вулиці впізнавав студенток із своєї вчорашньої лекції і першим вітався. Отоларинголог, який всю аудиторію заповнював ароматом дорогих жіночих (!) парфумів, читав жахливою містечковою мовою, але через оте своє дзеркальце на лобі бачив усе, що було у пацієнта у горлі чи в душі. Акушер-гінеколог, височенний і на обличчя трохи страшнуватий, з несподіваними для його статури і його фаху лагідними очима.
Було на кого дивитися і кого слухати, проте — душа моя довго пручалася під білим халатом. Я скучав за математикою, за школою, і мав би за щастя одного ранку дізнатися, що все це сон, а насправді я вчуся на університетському чи педінститутському фізматі. Не в останню чергу до цього спричинялося те, що мав маму-вчительку і цікавих шкільних учителів, поміж якими було багато чоловіків. Пам’ятаю похмурий зимовий день, лекцію на кафедрі патологічної анатомії і сумний подзвін, який долинав з Володимирського собору. Вже вкотре я подумки повертався до своєї математично-педагогічної кар’єри, і раптом відчув, що усе — сумне, радісне чи гнітюче — в що я начебто без успіху вживався три роки, насправді стало моїм, що я вже не мушу, а хочу бути лікарем. Хоча на відстані десяти метрів від аудиторії була розташована ще одна «анатомка», і в ній cadaver frigidum, який ще кілька годин тому був такою, як я, людиною, а в ці хвилини... втім, про технологію роботи патанатомів говорити не будемо. Похмурий, як його фах, доцент Л. частенько відкладав убік мікроскопічні препарати, з якими ми працювали, і розповідав щось в оригінальному філософському жанрі, замішаному водночас на людинолюбстві і мізантропії. Пам’ятаю кілька сентенцій, які мають більше сенсу, ніж здається на перший погляд. Наприклад: «формалін однаково фіксує і мозок, і нирки, але я ще ніколи не бачив розумної сечі». Або: «Якщо вам зустрілася шлюха з чесними очима, не звертайте увагу на очі».
Якщо ви, шановний читачу, не маєте лікарської освіти і трьох семестрів у анатомічному театрі, мені важко буде пояснити, чому велика зала, де на сорока залізних столах п’ятсот студентів, розтинаючи трупи, вивчають будову тіла, — називається саме ТЕАТРОМ. Головне полягає у світовідчутті, яке з того театру виносить майбутній лікар: тіло — чудо з чудес, йому бракує лише безсмертя, або: тіло — мерзота, сутність якої засвідчує густий у тому театрі запах.
Медична освіта і лікарська практика є, назагал, школою гуманізму. Але підлота хворого тіла, антиестетика харкотиння і гною часом стають завеликим випробуванням для душі фахівця. До цього додайте і особливості поведінки деяких пацієнтів. Примхливість, брехливість, підступність і зловтіха, які характеризують певну частку людей, у хворих можуть сягати катастрофічного рівня. На Житомирщині гр. Ю.М. (післятравматична енцефалопатія) у нападі ревнощів відрубав — сокирою до порога — дружині руки, а сам повісився під образами. У Москві гр. С.Ш., хворий на сухоти, змащував харкотинням цукерки і на вулиці частував дітей. В Ізраїлі ректор інституту електроніки, дізнавшись, що він є інфікований вірусом СНІДу, через сексуальні контакти заразив більше 500(!) партнерів; писав щоденник, який засвідчив, що робив це свідомо. Хворі (та й суспільний загал) знати про це не хочуть. Лондонський лікар Бернард Мандевіль (якого вважають «своїм» і філософи) спостерігаючи, як утішаються піддані британської корони витівками божевільних у кварталі Бедлам і видовищем публічних страт на Тайберні, шукав витоки цього у самій природі людини. За що газети навіть ймення його розкололи навпіл: «ман-девіл», себто «людина-диявол». Суспільство — звично для себе — утікає від екзистенціальної трагедії стражденних, але утікають від неї і лікарі. Для цього є три способи: пастирський (всерозуміння і всепрощення), побутовий (напитися) і демонський — препарування мерзоти, віднайдення в ній особливої, вивернутої краси, відразливої та привабливої водночас. Маємо серед лікарів найвищі зразки людяності та жертовності, але маємо більше, ніж хотілося б, прикладів невігластва, хамства і цинізму. Як стати справжнім Лікарем? А дуже просто: так, як стають Людиною.
Зазнавши невдачі з авіацією і погодившись на медицину, я знав про неї мало і не те, що треба. А хірургом я надумався стати, бо читав про Платона Кречета у п’єсі О.Корнійчука, про його закоханість у Ліду і про те, як він вийшов з операційної, де боровся за життя наркома. Цитую: «Далеко по коридору йде Кречет. У білому халаті, у масці, тільки руки темні — вони в гумових рукавичках. Кречет наближається, його оточили і бояться спитати. Велика пауза. ПЛАТОН: Думаю... (Пауза), він буде жити! ЛІДА: Платоне! (Кинулася до нього).» Що ж, славно. А якщо не буде жити, та ще й «сам» нарком, а провини лікаря у цьому нема?
