Як відновити «атрофовані м’язи»?

Нещодавно блогерка Софія ДНІПРОВСЬКА написала у Facebook про те, що в Україні спостерігається певний віковий парадокс: «Українці, які народилися й виросли в глибокому совку, часто демонструють вищий та якісніший рівень національної свідомості, аніж ті, що народилися чи виросли в незалежній Україні».

«День» ніколи не належав до тих, хто безоглядно критикує молодь, навпаки, ми відкриті до активної взаємодії з тими, хто прагне розвитку, найкраще свідчення чого — наша Літня школа журналістики, яку редакція торік провела уже вшістнадцяте. Власне, й темі збереження української ідентичності, як і якісній трансформації пострадянської людини в сучасного українця, «День» присвятив не кілька публікацій, а тисячі. Газета була одним із активних учасників, які намагалися зберегти українськість і водночас займалися модернізацією. Інші ж, вочевидь, гадали, що все якось «само по собі» станеться, і чи не тому зараз ми маємо таку невтішну електоральну картину. Адже в суспільних обговореннях нині багато тривог щодо голосування саме молоді — або їхньої неучасті у виборах, або ж безвідповідального вибору.

Про це і не тільки «День» розмовляв з доктором філософських наук, професором, завідувачем кафедри філософії та гуманітарних наук Вінницького національного технічного університету Олегом ХОМОЮ.

«МОЛОДШІ ПОКОЛІННЯ НЕ Є РЕЗУЛЬТАТОМ ЦІЛЕСПРЯМОВАНОГО ВИХОВАННЯ З БОКУ СТАРШИХ»

— Головна проблема всіх молодих, зокрема й тих, хто народився у роки незалежності, мабуть, у тому, що вони не знають, що таке життя «після молодості», коли молодість уже в минулому, адже молодість для молодих — природний стан. Вони, можливо, й усвідомлюють, що молодість — це недолік, який швидко минає, але поки не знають, «як це» — не бути молодим. І цим зумовлена ціла низка особливостей поведінки молодих поколінь, завжди невпевнених у майбутньому, завжди приречених і на гормональну перебудову, і на входження у світ, де немає стабільних структур «утримування» й регламентації, наприклад як у школі чи в університеті, де ти сам відповідаєш і за себе, і за інших. Це — доволі травматичні обставини.

Можна зважити й на те, що переважна частина людей ніколи не думає. 90% майже завжди живуть інстинктами (інколи — соціальними, інколи — соціально-тваринними, наявними в багатьох соціальних тварин, як доводять сьогодні етологи), когнітивними упередженнями, стереотипами тощо. Решта ж 10% не живе цим лише в деяких усталених ситуаціях. От і вся різниця. Те, що люди вважають мисленням, часто виявляється лише рефлекторними реакціями. Трохи дресури та обмаль мислення — це те, до чого здатні й мавпи, найкмітливіші з яких можуть засвоювати й доречно використовувати сотні або й тисячі символів.

Коли людина проживає певну частину життя, у неї з’являється життєвий досвід, який вважається ознакою «мудрості», по суті ж — часто не менш рефлекторно засвоєним набором альтернативних моделей ухвалення рішень. Здебільшого не «самостійно створених», а просто набутих (і, на щастя, не забутих). Фактично на цьому й виникають конфлікти поколінь, коли старші кажуть: «От ви не бережете традиції та духовність», — не дуже розуміючи суть цих явищ. А молоді, які здебільшого позбавлені «мудрості» й тому здатні бачити розбіжність слів та дій, гіперкритично оцінюють реальні вчинки старших: «Це ви, лицемірні негідники, самі зневажили ідеали, які нібито проповідуєте; все — брехня, піду й втоплюся у річці глибокій...» І починають шукати власної «мудрості»... Хіба не так було завжди?

Позаминулого літа мені довелося поспілкуватися з відомим німецьким істориком Карлом Шльогелем. Він розповів доволі показову історію. Його батько, разом із більшістю однолітків, воював у вермахті, зокрема на Східному фронті. А Карл належав до повоєнного покоління, переконаного в тому, що їхні батьки — суціль нацисти і злочинці. Тому між сином і батьком тривалий час не було нормального спілкування, бо ці стосунки поколінь син безпосередньо переносив на особисті стосунки. І лише потім, подорослішавши, він почав інакше оцінювати речі, які раніше перебували в тіні стереотипів.

Отож, «повертаючись до наших баранів»: молодші покоління, як правило, не є результатом цілеспрямованого виховання з боку старших поколінь, хоч нам і здається, що ми — свідомі вихователі. «Тотальне» виховання можливе, в принципі, але для цього потрібні вельми тоталітарні засоби і спеціально створений «образ ворога». І такі засоби виявляються зазвичай «одноразовими», втрачаючи ефективність з послабленням «градусу» тоталітаризму. Усі мимоволі реалізують якісь культурні коди, що накопичилися на даний момент, не є усвідомлюваними і працюють автоматично. Тому говорити про те, що за радянських часів зберегли мову, наприклад, а тепер ні — не зовсім коректно. Були інші умови життя, технології, обставини, які не дозволяли зруйнувати інерцію, яка існувала раніше. Але далеко не всі, м’яко кажучи, хто жив у СРСР, свідомо плекали мову і національну свідомість. І далеко не всі сучасні молоді люди, котрі виросли в незалежній Україні, національно «несвідомі»: досить поглянути на щоденні зведення із фронту чи, скажімо, пройтися алеєю Небесної Сотні... Свідома меншість і дезорієнтована, «розслаблена» більшість, що живе, як живеться, — майже постійне явище в історії.

Є деякі базові цінності, які потрібно берегти, бо якщо вони не збережуться, то суспільство розпадеться і стане частиною інших суспільств. Можливо, молоді ті цінності не доступні тому, що вони не доступні багатьом дорослим? Бо молода людина — це лакмусовий папірець тих реальних настроїв, які панують у суспільстві. До того ж, вона опановує новітній спосіб життя, яким ніколи не житимуть, ба який ніколи не приймуть старші покоління (а різниця між «старшими» і «молодшими» інколи становить менше, ніж десятиліття: студенти молодших курсів уже не розуміють 12— 15-річних школярів)

До того ж, слід уточнити, про яку саме «молодь» ідеться: які вікові групи, які ціннісні орієнтації та інші критерії. Не варто фрагмент приймати за ціле. Тут було б варто взяти до уваги напрацювання нашого Інституту соціології, зокрема пана Євгена Головахи, який ще з 1980-х років здійснює моніторинг зміни ціннісних орієнтацій молоді. Статистично достовірна картина — краща підстава для висновків, аніж окремі враження, нехай і яскраві. «Молодь» — поняття занадто розмите, для серйозних висновків потрібно мати чітко окреслений об’єкт і розглядати його не статично, а в динаміці.

«СТРУМОЧКИ НАШИХ СУСПІЛЬНИХ НЕДОСКОНАЛОСТЕЙ ЗЛИВАЮТЬСЯ В РІКИ...»

— Я не погоджуюся з тим, що «ми» не виховали сучасного молодого українця. Зовсім навпаки! Він є, він обирає ті чи інші товари, поп-зірок, свята, ту чи іншу професію, своїх кандидатів на виборах... Можливо, він «не такий», яким ми з вами його хотіли би бачити, та це інше питання. Він не виник без причини. Чим ми виховуємо дитину? Наприклад, у сім’ї? Змушуємо (чи не змушуємо) вчитися, працювати, красти гроші, читати, щось дозволяємо, на щось махаємо пальчиком, мовляв, «ні-ні». Але ж є й інший бік виховання, яким ми не керуємо: наші вади характеру, дурість, лицемірство, обмеженість або, що відразу помічають молоді, — неуспішність. Наприклад, ми «виховуємо» дитину й тим, чи здатні ми купити їй новий гаджет, «як у інших», чи щиро цікавимося її планами, намірами... Вона живе у світі, в якому ми вже не живемо. І наше нерозуміння цього світу змушує її облаштовувати його власноруч, як уже виходить... (Найцікавіше, що це добре, бо деяка частина ефективних ще вчора навичок нині вже застаріває, тому молоді ніхто не допоможе навчитися жити в її світі.)

У цьому сенсі виховання відбувається завжди. Просто хтось бачить виховання як таке собі зібрання «ідеальних цілей», скажімо, «потрібно виростити патріота» тощо. По-перше, скільки з нас ставить таку мету? І по-друге, а ми самі патріоти? Те, що ми щось про себе уявляємо, не означає, що це нам властиве насправді. Тому звинувачувати молодь не варто, вона просто реагує на пасивний суспільний стан більшості, на суспільство з несформованою громадянською свідомістю, високим рівнем взаємного відчуження й недовіри одне до одного.

Водночас вона реагує на глобальний світ, його тенденції, його реалії. Скільки в тому світі України? Або краще запитати так: що було зроблено за роки незалежності, щоби перетворити українськість на престижний глобальний тренд? Скільки наших ТНК конкурує на світовому ринку, скільки наших фільмів стають світовими сенсаціями, скільки музичних стилів створено в Україні, які ще ми маємо досягнення? Але ж святе місце порожнім не буває. Формальної незалежності досягнули 1991-го, це вже історія. За реальну ж слід постійно боротися, але особливої активності тут наше суспільство не виявляло. Чи варто тепер дивуватися, що молодь обирає «не ту» ідентичність, якої дехто з нас хоче? Закони фізики ніхто досі не спромігся скасувати: дощ падає униз, річки впадають у море, астрономічний день практично не змінився. Звідки були підстави думати, що на самих «патріотичних» закликах можна виховати покоління нехай молодих і гормонально нестабільних, але людей? Складна повсякденна робота зі створення українського середовища не здійснювалася — чому ж ми дивуємося, що підлітки слухають щось на кшталт GONE.Fludd, а не «Ой, у лузі червона калина...»? Я свідомий того, що кожне покоління колись мало свій GONE.Fludd, тут нічого не вдієш, це біологія. Питання в тому, що суспільство зможе запропонувати юним ветеранам гормональної перебудови, чи сформує у них запит на щось вище? Для цього воно й саме має піднестися, адже всякому лікарю є сенс зцілитися самому.

Люди у своїй масі нічого приємного не становлять. Погляньте на статистику бідності, безробіття, крадіжок, корупції, самогубств, смертельних ДТП, зґвалтувань, побутового насильства, яке дає левову частку від усіх убивств, сімейного насильства... Коли всі ці й численні інші чинники увиразнюються, то, ніби дрібні струмочки наших суспільних недосконалостей, зливаються в ріки й ми бачимо, власне кажучи, той аспект суспільства, який реально виховує нинішніх молодих людей. Вони ще не мають життєвого досвіду, вони часто бояться того життя, в яке вступають, ще не мають сформованих пріоритетів (а ті, які вони мають, — це, радше, молочні зуби, які згодом має замінити щось більш стале), їм (і, зрештою, нікому довкола них) не відомо, що буде далі. Вони дивляться на своїх батьків і часто не хочуть бути такими — а так завжди було зазвичай (хоч інколи для підлітків їхні батьки є авторитетами, тому не так рідко можна зустріти людину, що народилася після 2000-го, але ностальгує за СРСР). І, повірте, питання «незрозумілих» пріоритетів молодого покоління постає перед батьками, особливо — батьками консервативного спрямування, не лише в нас, а й у Німеччини, у Штатах і деінде.

Звичайно, є деякі базові цінності, які потрібно берегти, бо якщо вони не збережуться, то суспільство розпадеться і стане частиною інших суспільств. Можливо, молоді ті цінності не доступні тому, що вони не доступні багатьом дорослим? Бо молода людина — це лакмусовий папірець тих реальних настроїв, які панують у суспільстві. До того ж, вона опановує новітній спосіб життя, яким ніколи не житимуть, ба який ніколи не приймуть старші покоління (а різниця між «старшими» і «молодшими» інколи становить менше, ніж десятиліття: студенти молодших курсів уже не розуміють 12— 15-річних школярів).

«ЗАГРОЗА УКРАЇНСЬКІЙ ІДЕНТИЧНОСТІ ПОШИРЕНА В СУСПІЛЬСТВІ ЗАГАЛОМ»

— Протистояти таким тенденціям не реально. На кожне покоління буде свій «високий» ідеал, свій андеграунд, зрештою, свій умовний Зеленський. Прихильність до різного типу фріків була й залишатиметься. Плюс молоді в тому, що вона колись виросте і зміниться. Подивіться на французьку молодь 1968 року: студентів, ліцеїстів. Вони заперечили «лицемірне буржуазне» суспільство батьків, захопилися троцькізмом, маоїзмом, ленінізмом, здійняли повстання, фактично захопили Париж, із вулиць якого було відкликано воєнізовану поліцію... А чим все скінчилося? Показовою є доля одного з ватажків тих бунтарів, Даніеля Кон-Бендіта, що зробив успішну політичну кар’єру (тривалий час він був депутатом Європарламенту від «зелених»), залучившись у ту бюрократичну машину, яку раніше так палко критикував... Погляньмо на нашу молодь: частина з різних мотивів симпатизує Зеленському, виявляючи тим свій «протест» (доволі бездумний, дуже «революційний» і трішки нереалістичний), а частина вже зараз працює в цілком «дорослих» партійних штабах, думаючи про майбутню кар’єру. Загроза українській ідентичності не локалізована в якомусь конкретному поколінні, вона поширена в суспільстві загалом, виявляючись у нашій байдужості, схильності заплющувати на щось очі, в наших реальних ницих прагненнях, нашій бездумності, дріб’язковості, неорганізованості...

Проблема української ідентичності ще й почасти схожа на проблему фемінізму 1970-х — це типова проблема переможця. З наданням жінкам загальних виборчих прав було досягнуто мети першого фемінізму — політичного, було досягнуто формальне рівноправ’я. А що після цього? Фемінізм спробував трансформуватися і таки знайти нове поле для «боротьби», оскільки стара програма себе вичерпала, а йти на пенсію професійні борці не збиралися. Зрештою, така нова програма була сформована. Україна 1991 року стала незалежною країною, виборола, перемогла, а як жити далі, тобто які ідеї мали живити її на новому етапі? Ключова проблема — проблема ефективного продовження процесу, адже незалежність, як на мене, радше процес, аніж стан. Ми всі відчуваємо істотний брак цієї нової ідейної програми. Деякі тенденції серед молодих людей — це свого роду одна із претензій на таку програму. Вона не схожа на чиїсь очікування? І що з того, історія взагалі позбавлена сентиментів.

Тут цікавим є досвід естонців, які ще в останні радянські роки створювали інтелектуальні групи, абсолютно інституційні, за радянську, так би мовити, зарплату. Вони вже в другій половині 1980-х писали конституцію незалежної Естонії, розробляли низку стратегічних документів у плані державотворення (утім, естонці старшого покоління так само часто не в захваті від своєї молоді, для якої вони створили цілком реальне інформаційне суспільство). Отже, є суспільства, в яких думають не тільки про те, як досягти мети, а й що буде після її досягнення. Нам би не завадило наслідувати такі приклади. Це річ корисна, хоч і не панацея.

«УКРАЇНСЬКИЙ ВИБОРЕЦЬ НЕ СТВОРЮЄ ЗАПИТУ НА ГАРНІ МАНЕРИ ПОЛІТИКІВ»

— Українці — пасіонарні люди, вони в душі — вогонь, справжні джигіти. Але вони дещо надмірно люблять казки, а ще хочуть усього й одразу. Так нічого не вийде. Має бути повсякденна позитивна робота. І треба вчитися цінувати (для початку — просто помічати) досягнення, які у нас є, бо ми завжди повертатимемося в нульову точку. Це як у біатлоні, промазав — і, будь ласка, на штрафні кола. От у нас такі штрафні кола від виборів до виборів. Такий собі «День бабака» нон-стоп. Ми запитуємо, чому молодь пасивна й слухає не ті пісні, не тією мовою? Бо вона не бачить результатів. Точніше, відображає ті, які є, а не ті, які в когось у думках. Кожен кандидат під час виборчих перегонів обіцяє золоті гори, а по факту ситуація не змінюється. Але, водночас, вони бачать якісь можливості там, куди наша «офіційна» свідомість воліє не дивитися. Тактика страуса рідко буває ефективною.

До речі, про цей наш «День бабака», що затягнувся. Для мене особисто однією з ознак «одужання» країни стане визнання політичними силами здобутків їхніх опонентів. Тобто коли риторика будуватиметься не просто на нищівній критиці одне одного, а, зокрема, на визнанні позитивних досягнень опонентів. Поки що наш політичний клас — це, даруйте, такі собі базарні «жлоби» з месіанським комплексом, які постійно прагнуть починати з нульової точки. Просто ментальні більшовики якісь! У них немає манер, немає шляхетності. Їх не можна назвати нерозумними. Навпаки — вони добре розуміють, чого насправді хоче почути масовий український виборець. І подекуди навіть не без артистизму дають йому це. Але вони його не виховують, а, навпаки, активно розбещують. Український виборець не створює запиту на гарні манери політиків, його по-своєму влаштовує те, що становлять собою його теперішні обранці. Наше суспільство партизансько-патерналістське, тобто у своїй масі, зрештою, ми хочемо, щоби хтось із цих брехливих пройдисвітів, яким ми, певна річ, не віримо, прийшов і дав нам, бідним-нещасним, хоч би якусь тисячу гривень. Цікавий комплекс. Наш патерналізм зупинився на рівні підсвідомого очікування подачок. І це дуже негативне явище, бо воно веде в безвихідь.

«НАМ ПОТРІБНО ЗРОБИТИ СВОЄ СУСПІЛЬСТВО ПРИВАБЛИВИМ ПЕРЕДУСІМ ДЛЯ НАС САМИХ»

— Реалістичні виходи зі складних цивілізаційних ситуацій у кожного суспільства свої. Стратегія чарівної палички — безглузда, бо сподіватися можна лише на тверезу оцінку наших можливостей — хай би якими скромними вони були, — і на розробку реалістичних сценаріїв реалізації цих можливостей. Це все, що ми маємо, чарівник на блакитному вертольоті вже не прилетить. Саме наростання створеного, реалізованого і веде суспільство у певній перспективі до багатства, культурності, облаштованості, стабільності, але розпочинаєтеся воно з речей досить не романтичних. 1969-го Світовий банк прогнозував, що Південна Корея буде об’єктом постійної міжнародної допомоги з економікою в стані стагнації. А вони як почали з 1970 року давати по 10% приросту ВВП, так і стрибнули за півтора десятиліття із третього світу в перший. Але за рахунок чого це відбувалося? За рахунок надексплуатації, особливої схильності корейців працювати, диктаторського режиму та відсутності політичних свобод. Навіть системна корупція не завадила їм досягти фантастичного зростання. Або Китай                — він використав дешеву робочу силу і спокійне ставлення до забруднення довкілля, фактичну відсутність соціальних стандартів, прав людини й інші чинники. Вони пройшли свою «точку біфуркації» на тих ресурсах, які вже мали, харчами перебирати змоги не було. А Україна? За всі роки свого існування — де вона бачила свої можливості для зростання? Хіба довкола труби, де крутилися інтереси «обраних». Наша «еліта» здебільшого переслідувала власні інтереси, навіть не спробувавши сформулювати загальносуспільні.

Зараз почали говорити про певні переваги в ІТ-галузі й у сільському господарстві, які потроху розвиваються, нарощують експортний потенціал. Вони створили самі себе такими, якими створили. Оскільки політична еліта до стратегічного планування не здатна, слід розуміти, що саме в цих двох сферах слід очікувати на наші «прориви». Але що означає «очікувати»? Слід стимулювати, розвивати. ІТ — це інтелект, отже, — якісна освіта. Сільське господарство — це технології, інфраструктура. В обох випадках — податковий режим, сприяння інвестиціям. Як і судова система, захист власності. Простіше все це сказати, аніж зробити. Але інших шляхів просто не існує. А якщо існують — доведеться не лише щось створити, а й спочатку придумати.

З іншого боку, у нас тільки почали з’являтися державні інституції, без яких розвиток суспільства неможливий. От, наприклад, Інститут книги, його створили лише два роки тому. Культурному фондові — рік. Нам потрібно зробити своє суспільство привабливим передусім для нас самих. І не для нас теж. Хто у нас приділяв увагу цій сфері? Потрібно знайти наші точки зростання й використати їх стратегічно. А це завдання не на виборчий цикл, а щонайменше на 10—15 років. Стратегія малих успіхів — це те, що для нас найдоступніше. Але хто має забезпечити цю неперервність? Це — питання адекватності політичного класу. Зараз навіть ті малі успіхи, які є, помічають лише ті, хто до них причетний, причому незрідка вони — лише з міркувань піару. Цей нарцисизм політиків, які здатні гарно говорити лише про себе, відображає стан суспільства. Досить подивитися будь-який випуск теленовин, коли після політичного блоку торочать або про вбивства, або про ДТП, або про крадіжки, але точно йдеться не про досягнення чи успіхи. З такою соціальною психологією далеко не заїдеш.

«КУЛЬТУРНА ЕЛІТА НЕ УПРАВЛЯЄТЬСЯ ПОЛІТИЧНОЮ, АЛЕ ПЕРША ПІДСИЛЮЄ ДРУГУ»

— Нам нині гостро бракує якісної еліти чи, точніше кажучи, еліт. Ідеться про насправді секторальне явище: з одного боку, елітарні групи пов’язані через обмін ідеями, лідерство, взаємопідсилення, але повсякдень вони працюють за різними напрямками. І цей зв’язок не є безпосереднім, тобто якщо хтось «копається» у сфері культури, то не за вказівками згори, бо культурна еліта не управляється політичною, але перша підсилює другу, створюючи фундамент для розвитку суспільства, відчуття ідентичності, спільного простору, солідарності й інших гуманітарних цінностей. Деякі процеси розпочалися саме зараз, останніми роками. Україна встояла 2014 року — для когось це була приємна несподіванка, для когось неприємна, але виявилося, що суспільство всередині значно міцніше, аніж здавалося зовні. Це вже плюс.

У ЗМІ, на відміну від «Дня», дуже мало матеріалів, присвячених процесам в інтелектуальній сфері. Якщо про неї — то здебільшого про плагіат, руїну чи хабарництво. Але на наших очах, тут і тепер, відбуваються фантастичні процеси в культурно-інтелектуальній сфері, здебільшого поки що в Києві та інших великих містах. Неймовірної популярності набирають інтелектуальні майданчики, увиразнюючи значні групи людей, схильних витрачати вільний час на дискусії, лекції, самоосвіту й саморозвиток. Таким чином, можемо стверджувати: у великих містах спостерігається колосальний (якщо порівнювати з тим, що було ще п’ять років тому) запит на просвітництво. І до цього ніхто не змушує, цього ніхто не стимулює. Виходить, у нас багато людей, аж ніяк не захоплених пивом, телевізором, чорнухою та іншими атрибутами «нормального відпочинку».

Повертаючись до теми молоді. Молодь завжди молодь. Вона не така, як старші покоління. І вона різна. І головне — вона приречена змінюватися, бо підлітковість минає з гормональною перебудовою й у двадцять п’ять «рочків» виглядає вже патологічно. Питання в тому, яке середовище і які моделі змін запропонують їй «старші, мудрі та досвідчені». Наскільки останні готові боротися за власну молодь. Не словесами, а справами, коштами, інтелектом. Швидко чи повільно, але логіка незалежності працює: у нас будується середовище, яке в перспективі й утворить ті еліти, що ефективно вестимуть за собою суспільство. Але це — лише початок, старт тривалого процесу з негарантованим майбутнім. Дуже важливо, щоб наші виборчі біатлони знову не завели нас на чергове штрафне коло. У цьому спорті дуже важливо не схибити.