Якось під Новий рік

Соломія ПАВЛИЧКО, публіцист:

— У моєму житті було декілька яскравих і незвичайних зустрічей Нового року. Десятирічною дівчинкою мене із сестрою батьки вперше взяли із собою, в компанію дорослих. Це було в Будинку творчості письменників (Ірпінь) — величезний зал, сяюча ялинка і музика. Я дивилася на гарно вбраних жінок, які кружляли в танці, і уявляла себе Попелюшкою на казковому балу. Пам'ятаю, як жартували Гончар, Земляк, Загребельний — наші теперішні класики української літератури.

А найекзотичніше святкування Нового року було три роки тому в Абу-Дабі (Об'єднані Арабські Емірати). Тепло, замість ялинок — прикрашені електричними лампочками пальми і легкий бриз Перської затоки. Нас із друзями запросили до індійського ресторану. Зустріли свято в інтернаціональній компанії, що представляла практично всі континенти землі. Багато хто прийшов у національних костюмах.

Валерія ВРУБЛЕВСЬКА, письменниця:

— Вінниця, грудень 1945 року. Я — першокласниця. Дорослі кажуть: «Шкода, що цей рік іде в історію». Історію я собі уявляла величезним будинком, де житиме щасливий Новий рік. Темної ночі я вдивлялася в зоряний небозвід, сподіваючись побачити сліди добротного будинку історії, який віддаляється, непошкоджений артобстрілами. Першим святом за всі роки війни став ранок. Посеред шкільного залу стояла величезна ялинка — вся в паперових різнокольорових гірляндах і картонних іграшках. Ми трималися за руки, водили хороводи, співали: «Говорят, под Новый год, что не пожелается, все всегда произойдет, все всегда сбывается». Легкий, дурманний, безтурботний стан веселощів. Люди кажуть, що наші душі краще запам'ятовують погане, аніж хороше. Я точно пам'ятаю, що того дня забула окупацію, завивання німецьких літаків і зрадницькі промені німецьких прожекторів — усе-все, чим позначений був мій дитячий скорботний шлях. Одержаний від Діда Мороза подарунок я тут же розкрила. Там були цукерки: подушечки з повидлом і м'ятні льодяники, вафельний трикутник, який ми чомусь називали «Мікадо», пачка печива і, найголовніше, — маленьке казкове диво, «запашне сонечко» — мандарин. Снігуронька подарувала книжку з картинками «Мойдодыр» Корнія Чуковського. Це була фатальна мить. Я закохалася, і відтоді от уже півстоліття книжка для мене дорожча за життя. Коли ми йшли додому, то одержали ще один презент — американську посилку. А в ній біле плаття, консерви і шоколад. Такі делікатеси я вперше побачила в житті. А вночі приснився принц у срібному одязі, який сказав, що війни більше ніколи не буде. Я йому свято повірила і радісно зустріла січневий світанок 1946 року.

Юрій РИБЧИНСЬКИЙ, поет:

— Кожний Новий рік неповторний. Однак, мабуть, зустріч 1999 року запам'яталася тим, що вперше випало його зустрічати в лісі. Ми зібралися чоловік із 10—12 на дачі композитора Ігоря Поклада у Ворзелі. Трохи посиділи за столом, а потім подалися в ліс. Вибрали найпухнастішу ялинку, але не зрубали її, а прикрасили гірляндами, горішками, мандаринами та яблуками. Вийшло дуже забавно. Проте я вважаю Новий рік умовним святом. У дитинстві, коли вірилося в дива, це одне, а нині, в останній рік ХХ сторіччя більше задумуюся про минуле. Треба з «диявольським» століттям попрощатися, як італійці, викинути з вікон усе старе і погане, щоб стати чистішим і зі світлими помислами зустріти XXI сторіччя.

Ярослав СТЕЛЬМАХ, драматург:

— Давним-давно, коли мені і моєму другові Павлику Губенку, внукові Остапа Вишні, було років по 5 — 6, ми сиділи під ялинкою і фантазували, що буде 2000 року. Тоді здавалося це чимось майже нереальним. І от останній рік другого тисячоліття вже на порозі. Сьогодні мені трохи сумно, що не все збулося, але чомусь здається, що попереду нас чекають світліші дні.

Нині рядженими нікого не здивуєш. А в кінці 60-х років зустріти колядників у центрі Києва? Пам'ятаю, як до нас у дім приходили переодягнуті студенти театрального інституту й артисти оперного театру. Двері в квартиру практично не зачинялися. Одну компанію змінювала інша. Батьки пригощали гостей, беручи участь у їхніх розіграшах.

Юрій ІЛЛЄНКО, кінорежисер:

— Ми закінчували роботу над фільмом «Тіні забутих предків» і вирішили всією знімальною групою зустріти Новий, 1964 рік. Накупили випивки і закуски, а на додачу із собою прихопили всю піротехніку, яка в нас була для картини. Місцем табору вирішили зробити одну з полонин Карпат. Сергій Параджанов послався на нездоров'я і відмовився брати участь у нашому пікніку. Однак ми, на той час молоді і веселі хлопці, пішли на хитрість. Коли режисер задрімав, укрили його кожухом, зв'язали і забрали із собою. Половину шляху добиралися на машині, а далі підіймалися пішки. Тягнути начиння, їжу і Параджанова на плечах стало важко. Довелося «бранця» розв'язати. Він на нас не гнівався, а довго сміявся, коли дізнався, що частину дороги їхав у компанії живого барана. Добравшись до місця, Сергій Йосипович особисто приготував бішбармак. Танцювали і співали, не відчуваючи втоми, а коли влаштували салют із 64 сигнальних ракетниць, то навіть наполохали прикордонників. Вони подумали, що хтось із боями переходить на румунський бік. Веселилися до світанку. Потім стомлені лягли спати в хатині одного місцевого жителя. Я прокинувся першим і підготував сюрприз для друзів. Разом із господарем розлили самогонку у всі пляшки, банки і миски. І справді, рік приніс багато приємних несподіванок: фільм «Тіні забутих предків» завоював багато призів.

Микола ВЕРЕСЕНЬ, автор і телеведучий програми «Табу»:

— Одного разу, ще в роки радянської влади, в так звану «епоху Брежнєва», я пропустив Новий рік. Щоправда, не за своєю волею, а начальства. Служив матросом на науково-дослідному судні «Михайло Ломоносов». Тільки-но з колегами зібралися сісти за стіл, як мене викликав перший помічник капітана на співбесіду. Декілька годин він проводив зі мною «дружню» розмову, намагаючись з'ясувати як я ставлюся до капіталізму. Справа в тому, що ми тоді перебували десь між Грецією та Італією. Знати про «благонадійність» команди помічник капітана повинен був за посадою. Щось його насторожувало в мені. Так бідолаха захопився, що й сам забув про свято.

Зате нині знаю точно, що 2000 рік зустріну вдома, але не втрьох, а вчотирьох. 24 грудня став батьком другої дочки — найкращий подарунок долі.

Таїсія ПОВАЛІЙ, співачка:

— Чи зустрічали ви Новий рік у повітрі, але не в літаку, а в поїзді? 31 грудня 1994 року я поверталася з гастролей по Чехії. Може, позначився передсвятковий настрій, але у залізничників щось не ладналося. Усі вагони буквально «зависли» (нам ніяк не могли поміняти колеса). Минали години, а ми стоїмо на місці, а за вікном поїзда, що стояв на запасному шляху, ходять митники і прикордонники. Щоб якось відволіктися, включили радіоприймача і почули бій курантів, який сповіщав про настання свята. У нашому вагоні в когось із пасажирів знайшлася пляшка шампанського. Розділили вміст по-братньому. Ми встигли познайомитися зі своїми попутниками. Навіть влаштували танці в коридорі купе. Співали пісні. Я співала соло, а мої нові друзі підспівували. Наш провідник змайстрував собі імпровізовану бороду і виступав як Дід Мороз, пригощаючи безкоштовно чаєм.

Едуард МИТНИЦЬКИЙ, режисер:

— 23 роки тому, в новорічну ніч, я встиг до поїзда, в якому від'їжджала жінка, яку я кохав. Багаторічні життєві трансформації майже розлучили нас. У вагоні було всього кілька пасажирів. Вона їхала одна в купе. Та новорічна ніч усе вирішила. У переддень Нового року я завжди пам'ятаю про долю, яка править балом.