Єдність православ’я — символ консолідації суспільства

— Як давно ви займаєтеся — на урядовому рівні — проблемами українського православ’я?

— Питанням релігійного життя України приділяю дуже багато уваги з того часу, як 1992 року опинився в коридорах влади — радником Державної Думи з питань гуманітарної політики. Мав тоді мало досвіду, тому почав ретельно знайомитися зі ставленням інших країн до гуманітарних проблем, зокрема, вивчав так званий «Індекс людського розвитку», за яким ООН визначає такий дуже важливий фактор, як рівень цивілізованості того чи іншого суспільства. На терені СНГ ми єдині займалися тоді цими проблемами, зокрема, створили спеціальну комісію, куди ввійшли авторитетні спеціалісти, представники різних гуманітарних сфер. Разом ми намагалися визначити найбільш актуальні напрямки гуманітарних реформ у молодій державі. Я й зараз, майже 10 років по тому, вважаю, що гуманітарна політика повинна займати високий, може, найвищий пріоритет у політиці держави; це стосується, зокрема, піклування держави про інтелектуальний потенціал суспільства, про свою еліту — духовну еліту в найкращому розумінні цього слова.

У ті перші роки незалежної України вперше зіткнувся зі складними церковними проблемам — православними, греко- католицькими (до речі, я завжди вітав відродження УГКЦ). 1989 року в США мав честь познайомитися з митрополитом Мстиславом, який став першим українським патріархом. Це була надзвичайна особистість — енергійна, завзята, всім серцем віддана справі незалежності української православної церкви. Потім ми часто зустрічалися в Києві, де я його приймав, супроводжував, ми постійно й детально обговорювали всі сучасні церковні проблеми. У ЗМІ часто писалося, що патріарх Мстислав відмовлявся від контактів із митрополитом Володимиром та митрополитом Філаретом. Але це не так. Однак, дійсно, він був дуже емоційним у ставленні до людей і якщо вже когось не сприймав, то таки не сприймав. Вважаю, що нам вельми не пощастило: якби патріарх Мстислав не помер, якби він був молодшим, то шлях сучасного українського православ’я міг би бути зовсім іншим, не таким драматичним. Одразу після його смерті розкол став іще глибшим, певною мірою і через створення третьої церкви — УАПЦ.

На початку 90-х, коли йшов розкол православ’я, уряд не був пасивним свідком — ми були в постійних контактах з ієрархами, обговорювали справи з патріархом Володимиром, патріархом Димитрієм, митрополитом Володимиром. Хочу скористатися нагодою і висловити свою думку щодо патріарха Філарета, вдумливого, розважливого церковного діяча, якому довелося багато пережити, аби утвердитися в непорушній вірі в близьке об’єднання українського православ’я. Вважаю, що тієї самої думки є також митрополит Володимир (Сабодан), він був і є щирим українським патріотом, прихильним автокефалії української церкви, хоча він і залишився в лоні тої церкви, членом якої завжди був.

Згадую, що в роки формування розколу український уряд був готовий розглядати Святу Софію Київську як резиденцію об’єднаної Української помісної православної церкви. Навіть цей жест не зумів зупинити «розкольників». Свою роль зіграло також досить безпардонне втручання в релігійні питання політиків, які хотіли досягти всього і зразу. Тимчасом Московський патріарх Алексій II розглядав тоді можливість надання українській церкві автономії. Це далеко не автокефалія, але за достатньо делікатної дипломатії її, автономію, можна було використати як перший крок до незалежності української церкви. Був такий момент, і його було упущено. Про це дуже добре знає Іван Плющ.

Я і зараз вважаю, що Свята Софія — то майбутня духовна столиця нашого православ’я. Брама Заборовського має стати парадним під’їздом єдиної Української православної церкви, на території Софії в митрополичих палатах має жити патріарх. Як це було колись, за часів Київської Русі. Переконаний також, що в об’єднувальному процесі має право і повинен зіграти важливу роль Президент. І нам Президент Леонід Кучма своє важливе слово сказав на урочистій Академії, присвяченій 2000-літтю Різдва Христового. Він закликав усіх православних України об’єднатися і створити Українську помісну православну церкву. Згадаймо, що тільки вибір Київського князя Володимира зробив нас православними християнами, а Київську митрополію створено його волею і стараннями.

— Чи дійсно, на вашу думку, це так важливо — об’єднати всіх православних в одну помісну церкву? Чому б їм не жити — аби тільки в мирі та згоді — за протестантською, так би мовити, моделлю? Якщо їм так більше підходить.

— Я завжди стояв і стою на позиції єдиної української автокефальної церкви — як символу консолідації, централізації всього нашого суспільства. Піклуючись про єдину православну церкву, ми тим самим пестуємо загальну ідею єдності народу, творимо, так би мовити, у свідомості людей упорядкований, гармонійний світ. Адже єдність церкви — то суттєва складова міфологеми єдності нації, яка буде працювати на відновлення, на інтеграцію нації також в інших сферах суспільного життя. Із часів Київської Русі культура, мораль, побутова традиція нашого народу щільно зрощені з релігією. Іншими словами, в релігії розкол — у головах розкол, в усьому іншому розкол.

— Останнім часом, якраз після смерті патріарха УАПЦ Димитрія, помітно пожвавилися зусилля деяких церковних структур поза межами України знайти якісь шляхи виходу із застійної ситуації розколу, «неканонічності», міжправославної ворожнечі, яка склалася в Україні. Відомо, зокрема, що недавно ви обговорювали ситуацію із Вселенським патріархом Варфоломієм I. Чи не могли б ви розповісти про ці дуже важливі кроки?

— Мій перший візит до Константинопольського (Вселенського) патріарха Варфоломія I мав місце 1993 року, другий — на початку червня цього року. Це були зовсім різні розмови, в різних тональностях. Під час першого візиту Вселенський патріарх не визначав реальних шляхів надання автокефалії Українській православній церкві. Відчувалося, що вся справа була тоді для нього тільки внутрішньою справою Московського патріархату. Вселенський патріарх наполягав на одному: «Нехай вони спочатку об’єднаються».

Під час останнього візиту розмова була конкретнішою та інакше зорієнтованою. Убачаю тут дві причини. По-перше, останніми роками значно підвищився світовий політичний статус Вселенського патріарха. Достатньо навести такі факти. Президент США Білл Клінтон під час візиту до Туреччини відвідав патріарха Варфоломія I в резиденції Фанар. Перед тим президент і патріарх зустрічалися у Вашингтоні. Промовистим є також те, що вперше в історії відносин між урядом мусульманської Туреччини і Константинопольським патріаршим престолом Патріарха було запрошено на церемонію інавгурації новообраного президента Туреччини. По- друге, очевидно більш помітною в міжнародному житті стала держава Україна. Через що, можна думати, для Константинопольського патріархату стали очевидними переваги створення великої помісної Української церкви та включення її до складу Вселенського православ’я.

У будь-якому разі, патріарх Варфоломій I висловився за початок переговорів між православними церквами України з метою їх об’єднання, а також — за готовність очолити ці переговори. Він також дав однозначно зрозуміти, що після об’єднавчого всеправославного Собору Українській церкві буде надано канонічну автокефалію. На думку патріарха Варфоломія I, з метою створення сприятливої атмосфери в середовищі єпископату всіх трьох гілок православ’я, слід довести до відома всіх єпископів, учасників Собору, що їхні свячення і посади будуть визнані канонічними. На Соборі має бути обраний патріарх помісної Української православної церкви. Щодо кандидатури майбутнього патріарха, то Варфоломій I вважає це внутрішньою справою українських православних, прерогативою Собору.

Дуже рішуче й однозначно патріарх Варфоломій I висловився за те, щоб в усіх вищезазначених переговорах активну участь брали представники Московського патріархату, зокрема, митрополит Кирило (Відділ зовнішніх стосунків РПЦ) та митрополит Володимир (предстоятель УПЦ). І щоб усі прийняті рішення були актами доброї волі, виявом братських стосунків між РПЦ та Вселенським патріархатом. Патріарх готовий співпрацювати з Москвою в процесі розробки механізмів об’єднання українського православ’я. На мою думку, заяви Вселенського патріарха дуже обнадійливі, це Добра Звістка.

Відомо (газета «День» писала про це), що після смерті патріарха Димитрія велися переговори між представниками УПЦ США та УАПЦ, метою яких було входження УАПЦ під омофор Вселенського патріарха та визнання її канонічності. Сьогодні про це не йдеться. Патріарх Варфоломій переконаний у тому, що українське православ’я має бути тільки єдиним, тільки канонічним і повністю незалежним, автокефальним, а не бути під омофором Константинопольського чи іншого патріарха.

— Дуже важко, майже неможливо повірити в те, що Московський патріархат погодиться на конструктивну участь у процесі творення Помісної української церкви — в тому процесі, який зробить Російську православну церкву меншою на понад 8 тисяч парафій (УПЦ) і фактично позбавить РПЦ статусу найбільшої православної церкви світу.

— Така, мабуть, логіка історії, і Московська патріархія, здається, вже бачить неминучість української автокефалії. Це те саме, що було з незалежністю України, незалежністю, яка була не випадковістю, а результатом, завершенням тривалого історичного руху в одному напрямку. Так само буде і з церквою. І всі ми, громадяни й уряд, повинні сприяти процесам об’єднання та надання канонічності й незалежності нашій церкві. Вірю в те, що найближчим часом ситуація в православ’ї зміниться — радикально й на краще.

— Як ви ставитеся до ідеї викладання в школах Закону Божого, про що нині ведеться стільки дискусій?

— Вважаю, що вивчення Закону Божого в наших школах не треба ні форсувати, ні регламентувати так чи інакше. Найкращим буде, мабуть, індивідуальний підхід у кожному окремому випадку. І вводити Закон Божий у шкільні програми тільки згідно з волею батьків. Більше схильний до того, щоб запровадити в школах курс релігієзнавства. А до віри людина приходить сама. Проблема ускладнюється ще й тим, що ми, хочемо того чи ні, є багатоконфесійною країною.

— Чи думаєте ви, що православна церква дійсно може зіграти важливу роль у житті українського суспільства ХХI століття? Серед колишніх республік СРСР, серед країн Західної Європи сьогодні знайдеться не одна процвітаюча країна, де церква, релігія відіграють майже непомітну роль. Наприклад, Франція чи Естонія.

— Упевнений, що церква є дуже важливим суспільним інститутом, суттєвою складовою життя людей. Я прихильник того, що в суспільстві нічого не буває збитковим, безпричинним і що православна традиція нашого народу діє на рівні підсвідомості, перетинаючись тут, до речі, з язичницькими віруваннями наших пращурів. Християнство стало для нашого народу цивілізаційним вивершенням, підключило Київську Русь до високої культури Візантії, структурувало її суспільство, надало йому ідеологічну надбудову. Не дивно, що чимало історичних визвольних рухів, хоча б війни Богдана Хмельницького, проходило під гаслом захисту православної віри. Думаю, що й у ХХI столітті християнство — як система цінностей, як уявлення людини про світ, як елемент автентичності — не зникне з буття народу.

На жаль, у нашому релігійно неосвіченому суспільстві досі не існує належного та повного розуміння ролі церкви. Того розуміння, приклад якого дав нам у своїх численних творах Іван Огієнко (митрополит Іларіон). Він надто підкреслював такі особливості українського православ’я, як соборноправність, демократизм, утілення в побут людей, спирання на рідну мову, вплив на розвиток культури народу, формування суспільної моралі.

Для паралелі згадаймо формуючу роль протестантизму у становленні багатьох європейських країн, зокрема, настанову, сформульовану Лютером: «Ти маєш служити Богові своєю роботою!» Це те, чого нам досі бракує, від чого потерпає наше сучасне життя, — відсутність у наших людей особистої відповідальності перед іншими людьми, перед державою, перед Богом.