Я потрапив туди у червні, саме в розпал футбольних пристрастей, коли місто жило зовсім не концертами Ростроповича з Міланським симфонічним оркестром і не розкішними виставками Мена Рея та Макса Ернста; воно жило якимось дивним, подвійним життям, коли протягом першої половини дня всі нібито займаються своїми справами, зате в другій — місто безлюдніє, і лише загадкові верески з відчинених вікон та переповнених кав’ярень нагадують, що воно ще не цілком стало власним сном, декіріківською фантасмагорією.

Про що мав би думати інопланетянин, споглядаючи загадкову пристрасть землян до химерного ритуалу на зеленій траві в оточенні тисяч, власне, мільйонів ошалілих споглядальників? Чи це не танець довкола вогнища, не гіпнотичний транс, навіюваний шаманами, не священні пісні, які допоможуть доконати ворога, вполювати великого звіра, зібрати небувалий урожай сочевиці?

Старий Хоттабич, як ми пам’ятаємо, вирішував цю проблему просто: викидав на футбольне поле 22 м’ячі, аби кожен спортсмен мав власного і не боровся за таку дрібницю з колегами. Хоттабич був джином, мешканцем пляшки, у певному сенсі — інопланетянином. Він не знав людської натури, котра ніколи не задовольниться одним м’ячем, а намагатиметься прихопити в колег бодай пару, а головне — не розумів засад гри, котра, виявляється, може бути самодостатньою втіхою, таким собі «чистим мистецтвом», l’art pour l’art.

Мій колега-угорець, із яким сиділи за сусідніми столи та комп’ютерами в Інституті гуманістики, не визнавав себе ані джином, ані інопланетянином. «Ми з тобою ченці, котрі потрапили у будинок розпусти», — коментував він нашу причетність чи, власне, непричетність до футбольного чемпіонату.

— Ми радше євнухи в гаремі, — буркотів я.

— Ні, — сміявся Ендре. — Євнухи — це всі ті болільники, котрі самі не грають, а лише дивляться. Різновид сублімації.

— Твоє висиджування за комп’ютером — це теж різновид сублімації. Компенсація підсвідомих комплексів. Маніакальний психоз. Невроз настирливих станів. Сексуальна невдоволеність. Фізична ущербність...

— Однак від моєї сублімації хоч якась користь, — заперечував Ендре. — А від їхньої — самі збитки. То морду комусь наб’ють, то голову проламають. То вітрини потрощать, то авто підпалять. А про срач на вулицях я вже й не кажу. До метро страшно зайти.

— Невідомі шляхи Господні, — сказав я примирливо. — Може, Він їх випробовує.

— Або нас — ними.

— Або нас — ними, — погодився я.

— Спокушання святого Антонія! — радісно вигукнув Ендре.

— Двох Антоніїв, — скромно додав я.

— Відьми й чорти, котрі пруть із усіх щілин! — кайфував Ендре, шукаючи класичну картину Брейгеля в Інтернеті. — Риб’ячі голови, свинячі рила! Усі зваби світу, всі сили Пекла! Почвари! Мармизи! Князі Пітьми! Королі футболу!

— Королеви дебілів! Капітани піску!

— Капітани... — Ендре затнувся й підозріливо глянув на мене, — а ти часом не прихований уболівальник?!

— Ні, — щиросердно присягнув я, хоч це була далеко не вся правда.

А вся правда полягала в тому, що замолоду я таки був уболівальником, я вдихав цей солодкий дурман, я чманів перед телевізором, уболіваючи за «Динамо», і шалів на стадіоні, підтримуючи «Карпати»; я справді пізнав запаморочливу радість перемоги й неземну насолоду від забитого гола, коли цілий світ видається прекрасним і всіх людей хочеться обійняти.

Зізнаюсь, до цієї пристрасті мене прилучив батько, завзятий вболівальник усіх українських команд і навіть футбольної збірної СРСР, за яку завжди грав хтось із київського «Динамо». (За хокейну збірну українські спортсмени не грали, тож батько послідовно вболівав за всіх її супротивників). Я перейняв усі його вподобання, от лише в хвилину роздратування не жбурляв сірникової коробки та ще, на радощах, не вистрибував на стілець, горлаючи «го-о-ол!!!». (Маленький і череватий, батько ставав у цю мить велетнем, богатирем, одним із тих молодих, енергійних хлопців на футбольному полі, їхнім всевладним покровителем і деміургом; ми обіймались зі слізьми на очах і це, здається, були найщасливіші хвилини в нашому сімейному житті).

Зізнаюся також, що у шкільному віці я був не лише вболівальником, а й гравцем. Узимку та влітку, по снігу, по багнюці, по куряві, по асфальту ми ганяли м’яча на шкільному майданчику щонайменше від 2-ї пополудні (коли закінчувались уроки) й до 6-ї вечора (коли з роботи повертались батьки, перед якими ми мусили імітувати виконання домашніх завдань). Це було головне, важливіше за танці-шманці, біле міцне у вечірньому парку, проблеми статевого дозрівання й політичного перезрівання, це було те, задля чого ми йшли до школи й нетерпляче висиджували шість уроків. Клас складався не з хлопців та дівчат, і навіть не з учнів, а передусім — із двох команд, які на кожній перерві, кожного дня, з року в рік вели нескінчений багатотаймовий матч. Ніхто не пам’ятає його остаточного рахунку — можливо, 2146 на 2145, — але всі пам’ятають, що це був найкращий матч у нашому житті.

Поступово ця пристрасть минула — не тому, що я раптом одужав, прозрів, став мудрішим, чи, як делікатно кажуть, «подорослішав». Просто щось сталося з часом — він ущільнився, погустішав, пришвидшився, і під його потоком уже несила було тримати на палубі зайві речі — велосипеди, м’ячі, фантастичні романи, поштові марки, відпочинки над морем, над річкою і взагалі відпочинки, — усе полетіло за борт, наче баласт, хоча хтозна — може, між того баласту був і єдиний справжній рятівний човен?

Якщо вже казати всю правду, я мусив би пояснити Ендре, що я не розкаяний грішник і тим паче не чернець, а лише хитрун, котрий витіснив одну пристрасть іншою, сильнішою чи, як хитрунові часом здається, поважнішою, і що коли вже продовжувати ці сумнівні метафори, то я звичайнісінький алкоголік, який зав’язав, наркоман, який зліз із голки, вуркаган, що покинув футбольну «малину», бо прибився до літературної. І хто його зна, який поштовх потрібен цьому рецидивістові, щоб узятися за старе?..

Мої «спокуси святого Антонія» починалися від самісінького ранку в метро дорогою до Інституту, — коли юрби галасливих уболівальників раз у раз заповнювали вагони, виспівуючи пісень, перегукуючись, дмухаючи в дудки, махаючи прапорами, пересміюючись і просто радіючи життю, яке ось-ось мало сягнути для них сакрального апогею. То були справжні почвари й мармизи, як казав Ендре, — розмальовані в кольри своїх прапорів, загорнені в карнавальне шмаття, — вони раптово з’явилися на різних станціях і так само раптово зникали, проте в цій безсистемності була певна система: вони їхали з різних міст світу до різних міст Франції, з літовища Шарль де Голль в аеропорт Орлі, з автостанції Гаєні на вокзал Монпарнас, із Гар дю Нор на Сен-Лазар. Вони летіли повітрям, пливли водою, продиралися під землею, щоб з’явитися в належному місці й часі, в належному вигляді на свій міжконтинентальний шабаш.

Власне, ще перед поїздкою у метро я бачив ті самі мармизи у телевізійних новинах — після фрагментів учорашніх матчів, широкими коментарями, дискусіями, прогнозами і, звісно, рекламами, де футболісти п’ють «Кока-колу», вискакують із екранів комп’ютерів, користуються послугами «Франс Телеком» — а коли я нарешті зрадів, що з’явився рекламний ролик без футболістів, вагітна жінка на телеекрані, перехитрувавши митників і прикордонників, видобула з-під сукні... футбольного м’яча.

Святий Антоній захищався від нечистої сили хрестом і молитвами, я — ховався в бібліотеці. Моя рука проте вперто тяглася не до вчених книжок.

Поступово я знайшов виправдання для свого нездорового інтересу в тому, що футбольна інформація не така вже й зайва та безвідносна до України. Я відкрив, наприклад, що не лише наші керівники люблять кататися на європейські кубки за казенний кошт, а й декотрі їхні зарубіжні колеги — головним чином із бананових республік, де урядують приблизно такі самі (прости, Господи) політичні еліти. Президент Парагваю Хуан Карлос Васмоса спорядив літака на матч своєї збірної з Францією, прихопивши кілька десятків найближчих друзів та свою незліченну родину. Бенкет на борту літака, кажуть, був небувалий, найдорожчі вина лилися рікою — теж, зрозуміло, не за гроші високопоставлених мандрівників.

Так само й марновірство не є суто українською рисою — воно буйно квітне в усьому «третьому» світі. Варто було бразильцю Ромаріо пошкодити литку, як його шанувальники в Ріо-де-Жанейро відразу залучили до лікування відому цілительку Жандир Мотту, котра разом із матір’ю футболіста встановила енергетичний контакт із Францією і, зрозуміло, підзарядила литку Ромаріо необхідною енергією.

Ну і, звісно, з цілком українськими проблемами зіткнулися камерунці, котрі отримали футболки лише за два тижні до початку чемпіонату, а гетри так і не видали, тож довелося купувати самим. Кажуть, на перших олімпіадах команда Індії виступала босоніж, що, зрештою, більш відповідає давнім спортивним традиціям (як і цілком голе тіло). Чотири роки тому команда Камеруну уникнула подібної перспективи, бо негритянська діаспора США, достоту як українська, зібрала сякі-такі кишенькові гроші своїм бідним заокеанським родичам.

Надихнувшись цими «українськими паралелями», я подався на третій поверх побазікати з Ендре. Він сидів, як завжди, за комп’ютером і читав, виявляється, в Інтернеті ті самі газети.

— То що, — сказав я, — святий Антонію, спокушаєшся?

— Вивчаю довколишню флору та фауну. Каталогізую. Дивися, — він перегорнув кілька сторінок на екрані.

«Під час триденних заворушень у Марселі напередодні матчу між збірними Англії і Тунісу заарештовано 102 особи. 120 осіб заарештовано в Сент-Етьєні, де грали команди Англії та Аргентини. Молоді французи туніського та алжирського походження спровокували бійку з англійськими фанами. Попри енергійне втручання поліції, перекинуто й спалено кільканадцять автомобілів, побито вітрини багатьох крамниць.

Всього за три тижні чемпіонату заарештовано понад 700 осіб, із них 540 — англійці. Серед решти переважають німці, а також аргентинці. 3200 осіб поранено, з них 400 госпіталізовано. Більшість поранень — від ударів пляшками та камінням. Один поліцейський, побитий німецькими неофашистами в Ленсі, перебуває досі у важкому стані. 64 особи засуджено до тюремного ув’язнення строком від одного тижня до двох років. Решта відбулися умовними термінами, грошовими штрафами, депортацією та забороною відвідувати футбольні матчі протягом кількох років».

— Шабаш демонів, — сказав Ендре. — Тріумф найнижчих інстинктів.

— Але ж є й інші вболівальники, — сказав я. — Наприклад, корейці, японці. Газети он пишуть, що вони навіть на стадіон приходять зі своїми пластиковими мішками і забирають геть усе сміття...

— Це інша цивілізація, — сказав Ендре. — За ними майбутнє.

— Може, вони взагалі — інопланетяни? — перепитав я.

Комп’ютер створює таку саму віртуальну реальність, як телевізор. Замість дивитися матчі, себто знову сідати на голку, я вивчав довколишнє середовище — інфраструктуру, сказати б, віртуального футбольного дійства. «Флору та фауну», — як сказав би Ендре. Поклацавши трохи клавішами і поманіпулювавши «мишкою», я довідувався, що на кожних сто вболівальників припадає один працівник стадіону, кожен сектор має свого лікаря, і на кожному ярусі працює 600 поліцейських у формі та 250 у цивільному.

Всього до охорони чемпіонату залучено 25 тисяч поліцейських, у тому числі з антитерористичних загонів. (Інформація супроводжувалась ефектним фото «спецназівців» на вертольоті над стадіоном Сен-Дені). Суворий нагляд за стадіонами здійснюється не лише під час матчів, а й цілодобово. За всіма їхніми закапелками та сусідніми автостоянками стежить до двох сотень телевізійних камер. Проектанти стадіону Сен-Дені запевняють, що у випадку загрози 80 тисяч глядачів можуть організовано залишити об’єкт протягом 15 хвилин. Медична обслуга здатна допомогти відразу, себто одночасно, 500 особам.

Ці заходи безпеки, вважають організатори, не є зайвими з огляду на сумний досвід попередніх десятиліть. 1946 року кілька тисяч болільників без квитків прорвалося на трибуни стадіону в англійському місті Болтон, унаслідок чого загинуло 33 особи. Шість осіб загинуло 1995 року в Чилі, коли

70-тисячна юрба брала штурмом ворота стадіону Сантьяго. 1964 року в сутичках після матчу Перу—Аргентина загинуло триста вболівальників. Через чотири роки в Буенос-Айресі оскаженіла юрба затоптала 74 особи в тунелі, що веде до стадіону. А найбільшою, либонь, катастрофою закінчився відбірковий матч чемпіонату світу Сальвадор—Гондурас 1969 року. Він призвів до війни між цими країнами, на якій загинули тисячі вояків.

1982 року на московських Лужниках у бійках з міліцією загинуло, за неофіційними даними, 340 осіб. Через три роки в Брюсселі у сутичках перед фінальним матчем Кубка Європи між «Ювентусом»

і «Ліверпулем» загинуло 39 уболівальників, переважно італійців. Найстрашніші футбольні трагедії останніх років — загибель 95 уболівальників у Англії на матчі «Ліверпуль»—«Нотінгем Форест» та смерть 15 вболівальників під руїнами трибуни, котра завалилася в Бастії. Два роки тому у відбірковому матчі між Замбією та Суданом загинуло 15 глядачів. І ще 80 осіб загинуло в Гватемалі перед матчем із Коста-Рікою, коли багатотисячна юрба з фальшивими квитками штурмувала стадіон.

Цього року найбільше занепокоєння французької поліції викликали мусульманські терористи, котрі пару років тому добряче налякали французів серією диверсійних вибухів у різних містах країни. Напередодні змагань французька поліція затримала понад 70 підозрілих осіб, 15 заарештувала. Найпікантнішим виявилося те, що в телефонних розмовах, підслуханих поліцією, терористи послуговувалися «футбольними» кодами, на кшталт «команда готова до гри», «бутси готові до матчу» або «з-за кордону їде тренер з передачею».

Поки що значно більше за терористів французькій поліції дошкуляють кишенькові злодії — їх з’їхалися сотні чи навіть тисячі з усієї Франції та з-за кордону. Неабияким святом став чемпіонат і для тих, хто заробляє гроші на ньому цілком легально. «Чемпіонат світу — це для нас друге Різдво», — заявив нещодавно власник німецької фірми «Бальзен», котра продає горішки, чіпси, сухі тістечка та інші продукти, що їх уболівальники полюбляють гризти перед телевізорами. Добродушний підприємець, зрозуміло, не мав на увазі народження на футбольному «мондіалі» нового Ісуса, та й узагалі не надавав своїй метафорі сакрального змісту. Йшлося лише про небувале пожвавлення торгівлі — майже на тридцять відсотків, — котре звичайно спостерігається лише напередодні Різдвяних свят.

Наступного ранку я поїхав у Сен-Дені — не на футбол, звісно, а на оглядини славетного собору Святого Дениса, першого єпископа й покровителя Франції, великомученика, особистого патрона Жанни д’Арк, котра саме тут, у цьому соборі, дістала благословення на всі свої подвиги.

Дорогою у метро я переглянув газети — найкумеднішими були американські: вони ретельно перекладали «11-метровий удар» як «12-ярдовий» і пояснювали невтаємниченим читачам, що Дієго Сімеоне перший порушив правила проти Дейвіда Бекхема, штовхаючи його в спину — «чого в європейському футболі робити не можна».

Англійські газети топтали бідолашного Бекхема, котрий ударив аргентинця у відповідь під самим носом судді, за що, зрозуміло, вiн був зразу ж вилучений із поля, а його команда відтак лишилась у меншості. Одні журналісти обігрували його прізвище (Бекхоум — «назад додому»), натякаючи, що саме через нього англійці програли й вибули з подальших змагань. Інші називали його «спайс бой» (гарячий хлопець), натякаючи на його зв’язок зі співачкою Вікторією Адамс зі «Spice Girls» (одна букмекерська контора в Лондоні почала навіть приймати ставки від охочих побитися об заклад, чи не закінчаться, бува, їхні стосунки до кінця року).

Французькі газети не виявляли прямої зловтіхи з приводу поразки своїх давніх суперників-англійців, проте їхні розповіді про переможні урочистості в Аргентині були підозріло докладними (не кажучи вже про подібні репортажі з Ірландії, котра не мала жодного стосунку до чемпіонату, зате мала достатні історичні підстави зловтішатися з будь-якої невдачі англійців). Для аргентинців ця перемога була справді своєрідним реваншем за поразку 1982 року у війні з Англією за Мальвінські (Фолклендські) острови.

«Я маю таке відчуття, — простодушно зізнався один з уболівальників кореспондентові, — ніби всі мої найщасливіші дні — коли я одружився, коли народився мій первісток, коли я вперше мав секс — злилися нині в один!..»

«Футбол — це єдина річ, яка всіх нас об’єднує, багатих і бідних, освічених і неписьменних, двірників і міністрів, — ми всі відчуваємо гордість за нашу націю. Жодна політика не дає цього відчуття», — каже власниця крамниці, в якій не лишилося жодного національного прапора — всі розпродано.

Я згортаю газету й виходжу з метро, пригадуючи слова мудрого Ендре про те, що різниця між патріотизмом і націоналізмом полягає лише в одному: патріотизм — це те, що відчуваємо ми, а націоналізм — це те, що відчувають усі інші.

Собор зустрічає приємною прохолодою, величні нави, трансепти, бокові каплиці, вітражі ХII століття — таке собі світло в кінці тунелю. Собор заклала свята Женев’єва 475 року (що робили в цей час наш орії-арії? Воювали зі скіфами? Приносили людські жертви своїм поганським богам?), на сусідньому цвинтарі поховали святого Дениса, підсмаженого живцем місцевими оріями на металевій решітці, до собору сходились паломники, його руйнували й відновлювали, одна з двох веж так і лишилась невідбудованою — і це, либонь, головне, чим він відрізняється від більш відомого Нотр-Даму, закладеного на сімсот років пізніше. Зрештою, його не малювали імпресіоністи.

Весь собор Сен-Дені — це великий цвинтар чи — що, власне, те саме — велика історія. Саме тут, а не в Нотр-Дамі, замолювали свої незліченні гріхи Дагоберт і Пепін Короткий, Карломан і його знаменитіший брат Шарлеман, знаний у нас в німецькій транскрипції як Карл Великий. Від ХIII століття тут знаходили собі останній притулок усі королі — Жани, Шарлі, Філіпи, Людовіки, Анрі (теж чомусь онімечені в нас як Генріхи), Катерина Медічі, всі їхні принци, дофіни, інфанти, повнолітні й кількамісячні, в скромних урнах у підземеллях і під поважними надмогильними плитами у бокових каплицях,

оздобленими лежачими скульптурами з левами, псами і навіть (чомусь) горностаями біля ніг.

На час футбольного чемпіонату собор став своєрідним екуменічним центром, пропонуючи щонеділі богослужіння різними мовами, цитати з Корану, Тори, індуських гімнів, які справді підтверджували: Бог один, і листівки із «Отче наш» усіма мовами. Української не було, тож я прихопив собі текст мовою аладу із республіки Кот д’Івуар. Починався він так: «Enewutu ie we mi ni no hode do: Oto miton he tin to olon me, hihio we oyin towe...» Я пообіцяв собі вивчити це напам’ять.

У бокових навах висіли знімки футбольних матчів і спортивні малюнки дітей із різних країн світу. А перед усім цим був вірш Бруно Сотеро, священика і, як зазначалося нижче, фахового футбольного арбітра. Господи, Тобі ми ввіряємо
цей Кубок Світу!
Молимося за команди країн, що приїдуть,
і за тих, що хотіли б тут бути, та не змогли.
Ми ввіряємо під Твою опіку всіх гостей нашого краю.
І благаємо Тебе вибачити
людські пристрасті цих Всесвітніх Змагань —
всі непристойні жести,
лихі слова, брутальну поведінку.
Але попри все, Господи,
дякуємо за радість, яку породжують ці матчі
у перемозі й поразці.
І хай ніколи слава людська, слава звитяги
не дасть нам забути про найсуттєвіше —
вічне буття в Тобі. Час було повертатися — наступного дня мене чекав літак. В Інституті я попрощався з моїми господарями і, звісно, з Ендре, який звично чаклував біля комп’ютера. Він вислухав мою плутану розповідь про Сен-Дені й вийняв із шухляди книжку. Це була Біблія французькою мовою. Він розгорнув її і заклав сторінку своєю візиткою. По дорозі я зазирнув під закладку й прочитав:

«Хіба ви не знаєте, що ті, хто на перегонах біжать, усі біжать, але нагороду приймає один? Біжіть так, щоб одержали ви! І кожен, хто змагається, утримується від усього; вони — щоб тлінний прийняти вінок, ми ж — щоб нетлінний».

То було перше послання апостола Павла до коринфян.

Париж—Київ