Європа та релігії

Європейський вектор України актуалізує для нас ті питання, котрі в книзі «Європа та релігії. Ставки ХХI століття» детально аналізує Жан-Поль Віллем. Варто полишити в стороні поверхнево-узагальнюючі стереотипи про Захід і про Європу та уважно придивитися до істотних відмінностей у підході до цих питань між Італією й Німеччиною, між Грецією та Бельгією, між Англією та Францією. Вдумливий аналіз цих відмінностей допомагає відмовитися від спрощених уявлень про специфіку України в цьому широкому контексті та краще усвідомити реальні виклики й відповіді на них. А головне — усвідомити міру відповідальності за ті чи інші рішення питань свободи совісті як на рівні законодавства країни, так і на рівні школи, де вчаться діти, доля яких читачу не байдужа.

Жан-Поль Віллем викладає соціологію релігій у Сорбоні та очолює впливову групу спеціалістів із питань соціології релігій у Національному центрі наукових досліджень (CNRS). У розділі «Становище релігій у Європі» приведена широка й досить строката картина недавніх опитувань: «1999 — 2000 рр. 77,4% європейців заявили, що вірують у Бога, причому найвищий покажчик дали три країни — Португалія (96,4%), Ірландія (95,5%) та Греція (93,8%), а найнижчий — Швеція (53,4%), Нідерланди (61,1%) та Франція (61,4%)». За цими й багатьма іншими цікавими даними автор убачає співвідношення «номінальних» і «практикуючих» віруючих, культурні й національні різновиди тенденції believing without belonging (вірити, але не належати), а також belonging without believing (належати, але не вірити).

Якими є шляхи мирного й демократичного співіснування контрастних систем стосунків між державою й церквами в країнах Європейського Союзу? Французи сьогодні відповідають на це питання за допомогою поняття «лаїчність», яке пов’язане з поняттями «світськість» й «секулярність», але не тотожне їм, його важко правильно перекласти на інші європейські мови. Чому цей концепт потрапляє до лексикону «неперекладних понять»? Після Французької революції протягом ХIХ століття точилася «війна двох Францій» (антиклерикальної та католицької). 1905 року у Франції був прийнятий закон про відокремлення церкви від держави. Полеміка з приводу форм цього відокремлення не припинялася у Франції протягом ХХ століття, робилися спроби часткової ревізії цього закону. Особливо гарячі дебати велися 2005 року, в зв’язку з 100- річчям прийняття закону. Винятковість «французької формули» критикували інші країни ЄС під час обговорення передмови до Європейської конституції.

Тим цікавіше почути з французької сторони аргументи соціолога, який пояснює, як європейська інтеграція може допомогти французам подолати «провінційність» своєї ідеологічної моделі: «Проти риторики лаїчності, що замикала релігію в приватній сфері, повстала практика лаїчності, що дедалі більше визнає громадські виміри релігійності».

Попередні книги Жана-Поля Віллема були присвячені вивченню протестантизму. Учений щедро цитує тези своїх опонентів і колег, провідних знавців соціології релігії Європи й США, котрі сьогодні ведуть широку дискусію з приводу кризи теорії секуляризації наприкінці минулого століття й пошуку нових парадигм. До участі в цій дискусії також запрошується український читач книги «Європа та релігії». Її тези будуть цитувати, обговорювати, критикувати, таким чином голоси з посткомуністичних країн розширять коло дискутантів. Компаративний метод ще недостатньо застосовують у вивченні наших реалій. При цьому необхідна обережність у спробах застосування тих чи інших аналогій до постатеїстичних суспільств. Актуальність цієї проблеми ми обговорювали з Жаном-Полем Віллемом під час курсу моїх лекцій про постатеїстичні суспільства в Сорбоні 2004 р., саме тими днями вийшла книга «Європа та релігії», й було прийняте рішення про її переклад українською мовою.

Від поспішних висновків застерігає соціолог, детально аналізуючи відмінність між Німеччиною та Францією: «Якщо раптом з’явиться намір увести у Франції німецьку систему (з церковним податком, з визначенням релігійних інституцій корпораціями громадського права, з віросповідним релігійним навчанням у школі, із богословськими факультетами в численних університетах...), то це викличе велике занепокоєння; і таке саме глибоке занепокоєння виникло б у Німеччині, якби хтось перейнявся наміром запровадити там французьку систему лаїчності».

Європейську панораму, нагадує автор, сьогодні неможливо уявити без юдаїзму та ісламу, а також інших релігій, які не вважаються «Аврамовим спадком».

«Карикатурні» скандали, хвиля яких нещодавно прокотилася Європою, продемонстрували, як полум’я пристрастей охоплює толерантних європейців та їхніх сусідів. «Ісламофобія після 11 вересня» стала вузловою цивілізаційною проблемою, котру аналізує знавець арабської культури Ален де Лібера.

Архієпископ кентерберійський Ровен Вільямс і Джонатан Саттон розвивають англійську традицію переосмислення ролі мирян (the Laity), вельми відмінну від «континентальної».

Давні нігілістичні жести «стирання обрію» перетворилися сьогодні на бюрократичні процедури, на рутину технократичної повсякденності. Кінець кінцем, у своїх «Висновках» Жан-Поль Віллем бачить у цій тенденції ключову небезпеку: «Важливо, щоб Європейський Союз не став слабшим, стираючи зі свого обрію ті бачення людини й світу, які сприяли й продовжують сприяти оформленню його простору та становленню його громадян».

Історико-політичні причини сучасної «аномії» сягають епохи становлення демократичних та індивідуалістичних стандартів Європи. Токвіль побачив головну небезпеку, котра загрожує демократичним суспільствам зсередини, в розмиванні соціальних зв’язків під впливом вирівняння умов. Дається взнаки паралель між тим, що на заході називають «стиранням обріїв», а в СРСР називали «зрівнялівка». Утопія розриву зі «старим режимом» містила в собі проект тотального шкільного перевиховання, стирання станових, національних і релігійних відмінностей майбутніх громадян. Не стерлися. Точніше, запрограмована стертість виявилася не абсолютною.

Жан-Поль Віллем наводить характерний перелік елементів сучасної кризи: «Шок від двох світових воєн та повільний і складний процес деколонізації, потім шок від ГУЛАГу та криза марксизму, потрясіння ідеологій прогресу та визнання того, що школа безсила згладити соціальні нерівності й замкнути в приватній сфері культурні відмінності...» Політична інструменталізація школи не вирішила політичних проблем, радикально поглибивши проблеми громадянські.

Атмосфера релятивізму призводить до зникнення світоглядів, що лежали в основі демократії. Таким чином зводяться нанівець позитивні набутки світського розмежування держави й церкви, послідовного застосування давнього правила віддавати «кесарю кесареве, а Боговi боже». Мішель ван Парейс формулює два засадничі принципи цієї філософії: не сакралізувати політику та не політизувати сакральне. Захист цих принципів опирається на традицію розрізнень і граматику відмінностей, які розмивають зливи новітнього невігластва та варваризації масового суспільства.

Порушення хиткої рівноваги між двома ключовими цінностями демократії — рівністю й відмінністю — аналізує Ален Турен у книзі з промовистою назвою «Чи зможемо ми жити разом? Рівні й відмінні». Жан-Поль Віллем розвиває цей аналіз стосовно нової ситуації ХХI століття: «Це апорія демократії ультрамодерної епохи: якщо раніше доступ до громадянства стверджувався в подоланні реальних відмінностей, то сьогодні громадянству треба знову віднайти сенс відмінностей, аби уникнути розчинення в царстві одноманітності». Центральна тема «Європи та релігій» звертає до громадянського суспільства парадоксальний заклик — «Знову винайти сенс відмінностей».

Спробуємо пояснити цей парадокс за допомогою метафори палімпсеста. У давнину палімпсестом називали дорогий пергамент, із якого стерли один текст для написання іншого. Але між рядками нового тексту проступав первісний. Модерний проект старанно стирав традиційні відмінності й писав поверх обіцянки рівності. Та після всіх егалітарних революцій ХХ століття життєвою потребою стало вичитування між рядків напівстертої логіки відмінностей, адже їхня граматична структура виявилася необхідною також для того, щоб рівність не втратила сенсу.

Діалектика відмінностей та рівності виявилася набагато складнішою. Динаміка інформаційного суспільства збільшує цю складність. Ілюстрацією може слугувати контраст між пергаментами-палімпсестами в кращих бібліотеках світу та комп’ютерними екранами- «палімпсестами»: стирання та писання перманентно змінюють одне одного на екранах. А також взаємне накладання тексту на текст, їхній монтаж та колаж дивляться на нас сьогодні з обкладинок журналів та монографій.

Критика конкуруючих цінностей плюралістичних суспільств дедалі частіше виглядає як циркуляція замкнутим колом. Але не йому належить «останнє слово». Ще дуже неясно вбачає погляд нашого сучасника напрям переходу на наступний рівень спіралі проблем. Зрозуміло одне: умовою виходу з окресленого порочного кола є новий виток діалогу.