Юшка — по-дівочому
Усе, що розповім, — абсолютне шпіонство, щоправда, незаплановане. До того ж виходить, що й за собою підглядала. Річ у тім, що вже років п’ять у нашому дівичнику живе традиція — одного з літніх днів відправлятися на рибалку. Варто сказати, що завжди вона обставлена Оленою дуже майстерно й приправлена такою смачною історією, що збирати матеріал і на думку ніколи не спадало, та й наша жартівлива девіз-угода не велить: нехай ніхто не знає, як нам добре. В якийсь момент, який і не зафіксувала, прорвалося в мені генетично немодифіковане репортерство й підказало, що якщо не називати прізвище господарів, то й незручності не повинно виникнути, мовляв, без дозволу включила «приховану камеру» або вуалюю свій інтерес.
Рибалка, щоправда, не зовсім проста. Ловимо ми в озері по-справжньому, а потім пригощає нас господар будинку, чоловік подруги — Валерій. Вражає те, що він, вдалий бізнесмен і меценат (проте його пожертвування зовсім не піаряться, вірніше, майже ніколи не мусоляться в пресі й ТБ), швидше за все, здивується моїй імпровізації і суворо може покарати у вигляді додаткового келиха якого-небудь особливого вина.
Наша юшка по-дівочому починає готуватися задовго до того, як ми що-небудь зловимо. Для Валерія цей день починається о п’ятій ранку. Мої жіночі дні, — жартує він. Поки ми (колишні курсистки англійської школи, які познайомилися вісім років тому) з вудочками, черв’яками, кукурудзою, мостиркою працюємо з рибою, спочатку жартуючи, а потім усе більше захоплюючись, підхоплені азартом, чоловік стоїть біля плити. Меню, звичайно, продумує він сам. Ні, швидше за все, радячись і з Оленою, своєю дружиною і нашою подругою. Зізнаюся, точно не знаю, яким бізнесом він зараз займається, але одним з його багатьох талантів, безумовно, є кухарський. Нікому не довіряючи свою складну любов до готування, він вигадує і вигадує: то на світанку зліпить вареники з помідорами, то вразить легкими котлетами з овочевими пастами, своїми осінніми запасами, смачніше яких ніколи не куштувала, солено-моченими кавунами, помідорами та огірками, перцями в якомусь дивовижному желе... Усе це — за його власними рецептами ним же й заквашене. Тисячі композицій у голові — це одне, а втілення, погодьтеся, велика праця. Ось так народжуються його ексклюзиви. Якщо дещо пафосно, то відчуваю — він знає як у цьому житті любити вино і за зрілість, і за молодість і враховуючи його виноробні пристрасті стверджую — в нього вистачає терпіння і мудрості наливати кожного разу нове вино в нові міхи та так, щоб зріле вино не загубилося. Його обов’язково подадуть завжди вчасно й до потрібного блюда. До того ж, знає він і секрети ідеального зберігання, включаючи і себе — спортивний, підтягнутий.
Нинішню нашу рибалку прикрасила й чудна Мар’юшка — недавно придбана корова. На столі тепер з’явилися її сметана, сир, масло. Для корівника вже приїхав подарунок — одна з нас, керамістка Світлана, виготувала витончену табличку з дзвіночком. Надувати щоки й змагатися з таким кулінарним професіоналом — справа марна, але приємно, що і в мене є відповідальне завдання до рибалки — спекти «Наполеон». Завжди хвилююся, але всі хвалять. Значить, також умію.
Дуріли ми в стозі сіна, прикрасивши голови маками. Звичайно, перед фотоапаратом. І їли. Скільки ж людина може з’їсти, якщо так смачно: овочі щойно зі своєї грядки, горошок щойно лущений, молдавські булочки (забула назву) з гарбузом і яблуками тільки-но спечені... Звичайно, картала себе за обжерливість — адже свято ЮШКИ один раз на рік. Назва, щоправда, метафорична. Цього разу в День ЮШКИ подавався борщ, характером схожий на зухвале вино, кабачкові млинчики. Одного разу він нам спік навіть кабачковий торт. Ні, здається гарбузовий. Незвичайний, одним словом.
Яке це все ж дивне задоволення — мати з друзями свою традицію. До речі, в парильню ми також разом ходимо, але, на щастя, завжди повертаємося без пригод додому. Не прагнучи вигадувати нову фішку, створювати нові фетиші, підносити на вівтарі нові імена, наша традиція живе своїм натуральним життям, підкріплена головним бажанням — відверто поговорити один з одним, розмовляти про життя, порадуватися новим дітям, тепло згадати тих, кого втратили сім’ї, відсвяткувати дні народження. І лише один чоловік допущений у наш квітник — винахідливий вигадник, домашній ресторатор Валерій. І якщо всі ми є продуктами використання людини людиною, то ми, рибачки, дуже вдало приземлилися. Зараз думаємо, як назвати це тихе озеро, нехай на один день. Може, Дівочим або Золотою рибкою. У господаря, щоправда, бувають і чоловічі дні. Цікаво, яку назву вигадають його друзі. На рибалці ми завжди говоримо собі: «Let’s be cool» — «Давай будемо класними» — адже інакше не клюватиме.
І ще — ледве не забула слова, які пам’ятаю ще з минулої рибалки. Тоді Валерій повинен був летіти у справах до Відня. Але він сказав дружині Олені — гаразд, полечу завтра, потрібно ж твоїх дівчат нагодувати...
Класна традиція.
