З вогню війни — у вогонь недуги

«Пусть солдаты немного поспят...» — слова цієї однієї з перших переможних післявоєнних пісень стосуються не лише воїнів передових дивізій, що обезголовили гідру нацизму, але, не меншою мірою, й ангелів-охоронців їхніх життів — фронтових хірургів. Саме такий ратний портрет доблесного військового лікаря, а потім блискучого торакального хірурга Григорія Гавриловича Горовенка. За роки війни в медсанбатах і польових шпиталях він виконав більше 14 тисяч операцій, бився своїм арсеналом милосердя в найгарячіших точках. Від оборони Москви до боїв у Австрії. Війну закінчив у Відні у званні підполковника медичної служби. Серед бойових нагород особливо цінував медалі «За оборону Москви» і «За оборону Сталінграда».

Гриша Горовенко народився 1914 року в селянській родині в селі Піщане Катеринопільського повіту на нинішній Черкащині. Шлях його характерний для епохи. Рятуючись від Голодомору, виїжджає на Донеччину, працює шахтарем, а потім машиністом електровоза на шахті «Кочегарка» в Горловці. Входить до складу знаменитої шахтарської бригади Микити Ізотова, яка з видобутку вугілля успішно змагалася з рекордами Олексія Стаханова. А потім, 1934 року, Григорій Горовенко стає студентом підготовчого відділення Харківського медичного інституту. Він успішно навчається, його рука і розум схильні до хірургії. Після закінчення інституту Горовенко зараховують до аспірантури за цією спеціальністю. Але починається війна, і молодий хірург добровільно вирушає на фронт.

А тепер невеликий відступ. Сталося так, що на початку п’ятдесятих років я як пацієнт опинився в хірургічному відділенні Інституту туберкульозу. Я був студентом третього курсу Київського медичного інституту, і після виявлення відкритої форми туберкульозу на мене чекала операція. Вона була успішно виконана у клініці в лютому 1952 року. Звичайно ж я неодноразово бачив в палатах і в перев’язувальній Григорія Гавриловича та його сподвижників: Павла Костроміна, Івана Слєпуху, Костянтина Березовського, Юзефа Когосова, Євгенія Лозового, Бориса Радіонова. Доброзичливий, спокійний, сліпуче блакитноокий Григорій Гаврилович незмінно викликав у нас велику довіру і надію. Маю зазначити, що я і надалі неодноразово зустрічався з професором Г. Горовенком, проте не так часто, як варто було. Хроніку його долі й діянь я відтворюю з відомостей, люб’язно наданих мені дочкою чудового лікаря, завідуючою кафедри медичної і лабораторної генетики НМАПО ім. П. Л. Шупика, членом-кореспондентом НАМН України Наталією Григорівною Горовенко.

Отже, хочеться продовжити розповідь з пам’ятного епізоду в період Корсунь-Шевченківської битви, де ворожим полчищам влаштували «другий Сталінград». У цих боях Горовенко одним з перших увійшов до рідного села. На одній з його околиць знаходилися німецькі війська, а з іншого боку — радянські солдати. Батьків, що пережили всі тяготи військових років, застав живими. Потім земляки говорили: «Гриша звільнив Піщане». Далі будуть Румунія, Австрія... Не переводячи дихання, з 1946 року Григорій Горовенко працює в Київському інституті туберкульозу на Батиєвій горі спочатку як головний лікар, а потім, протягом багатьох років — завідувачем хірургічного відділення, поєднуючи цю посаду на певних етапах з роботою заступника директора інституту з науки. Цей інститут в умовах спалаху туберкульозу, викликаного війною і післявоєнними труднощами, був, фактично, лінією вогню в протиборстві зі страшною бацилярною недугою. Одна з методик порятунку хворих, разом із застосуванням антибіотиків, що з’явилися, полягала в хірургічних втручаннях для ліквідації каверни. У цю кропітку працю зі своєю майстерністю і великим досвідом і включився Горовенко.

Пошук, безперервний пошук. Після організації Миколою Михайловичем Амосовим при Інституті удосконалення лікарів кафедри торакальної хірургії з курсом анестезіології, його було обрано її доцентом. Характерний штрих. Будучи вже керівником великого хірургічного відділення, маючи вчений ступінь, Горовенко добровільно стає ординатором амосовської клініки, щоб опанувати нові технології. Виникає плідна дружба з директором інституту, доцентом Олександром Самойловичем Мамолатом і новою хірургічною зіркою установи. Мені запам’ятався фотознімок, який одного дня передала мені дружина О. С. Мамолата — відомий імунолог, член-кореспондент НАМН України Катерина Федорівна Чернушенко. На знімку М. Амосов, Г. Горовенко та О. Мамолат були зображені утрьох. Я назвав знімок «Три богатирі».

1952 року Григорій Гаврилович захистив кандидатську дисертацію на тему «Відкритий хірургічний метод лікування великих і гігантських каверн при туберкульозі легенів (кавернотомія)». 1961 року — докторську дисертацію на тему «Резекції легенів після неефективної колапсотерапії при туберкульозі». Тут доречний такий коментар. У монографії «Нариси торакальної хірургії» М. М. Амосов детально зупинився на новаціях Г. Г. Горовенка з відкритої ліквідації каверн, гідно оцінивши такі прориви при певних показаннях в ім’я врятування життя важких хворих. Однак Григорій Гаврилович на цьому не зупинився, почавши застосовувати радикальні амосовські методики для допомоги пацієнтам при недостатньо ефективній хірургічній пластиці. У таких нових поєдинках хворі беззастережно довіряли рукам і серцю Григорія Гавриловича.

Горовенко був, як мовиться, і хірургом, що пише. Його перу належить більше 200 наукових праць, зокрема 10 монографій. Він створив наукову школу торакальних хірургів: виховав 10 докторів і 28 кандидатів медичних наук.

1969 року отримав почесне звання «Заслужений діяч науки і техніки УРСР». З 1965 року був головним торакальним хірургом МОЗ УРСР. Багато зусиль доклав для створення і вдосконалення фтизіатричної і пульмонологічної служби України, за що у складі групи колег був нагороджений Державною премією України в області науки і техніки. Обирався депутатом Залізничної районної ради м. Києва.

Спочатку він жив на території Інституту, фактично в умовах гуртожитку, а потім — отримав квартиру на вул. Червоноармійській. Наталія Григорівна розповіла мені про такий звичай батька. Інколи, у святкові дні, він гостинно запрошував друзів з колони демонстрантів, щоб привітати їх.

Він належав до яскравих науковців, яких поставив на крило незабутній Михайло Костянтинович Даль, про якого я вже писав в газеті «День», дружив з видатними хірургами Михайлом Коломійченком, Гнатом Матяшиним, Василем Братусем, Михайлом Ковальовим, Іваном Куриліним.

Але особливі відносини у Горовенка склалися з Амосовим. У щоденникових записах в «Книге о счастье и несчастье» М. М. Амосов пише: «Сьогодні звітували за дев’ять місяців. Відставання, напевно, не ліквідувати. Однак треба битися до кінця. Під час конференції Ганна (Г. І. Телепова, багатолітній секретар М. М. Амосова — Ю. В.) подала записку: «О третій годині ночі помер Григорій Гаврилович Горовенко». Пішов ще один колишній соратник, якщо не друг, то хороший приятель і шанована людина. Сорок років він пропрацював у туберкульозному інституті: як прийшов з фронту, так і тягнув до самої смерті. Задихався, а все ходив у відділення. Ще цього року оперував. Кілька разів вже був на межі, лежав у нас у реанімації, проте силу волі не втрачав».

«Колектив Інституту фтизіатрії і пульмонології ім. Ф. Г. Яновського НАМН України глибоко шанує пам’ять і образ Науковця, Лікаря і Хірурга, невіддільного від нашого літопису, — говорить директор інституту, відомий дослідник і науковець, академік НАМН України Юрій Іванович Фещенко. — У зв’язку з ювілеєм Григорія Гавриловича, одного з першобудівників фтизіохирургії в Україні, ми проведемо науково-практичну конференцію, присвячену славетній даті. На скрижалях нашого інституту Горовенко підноситься, як одна з його найзворушливіших легенд».

Іде ХХІ століття, яке лицареві медицини милосердя не довелося зустріти. Є латинський вислів: «Так минає мирська слава». Ці рядки, можливо, самими фактами показують, як вона минає, що стоїть за подвигами життя.