«За останні місяці ми подолали етапи соціальної еволюції, які Захід переживав протягом багатьох десятиліть»

Події в Україні розгортаються так стрімко, що часом буває важко пригадати, якою ситуація виглядала ще тиждень тому. Все більш очевидною стає потреба глибшого аналізу змін, що відбулися в країні й передусім в українському суспільстві. На сьогодні відомо про 90 загиблих активістів Євромайдану, і список цей постійно розширюється... Які кроки потрібно зробити передусім, аби жертва Небесної сотні не стала марною? Куди прямує Україна? Якими є її історичні перспективи? Що взагалі відбувається? Забувши про буденні турботи, сьогодні цими питаннями переймаються найширші верстви українського суспільства. Пошук відповідей на них — доволі амбітна мета, яка неодмінно потребує розширення контексту — залучення до дискусії широкого кола експертів: філософів, істориків, культурологів. Передусім тих, для кого знання є самоціллю, а не інструментом вирішення практичних завдань. Із проханням поділитися власними думками щодо Євромайдану та перспектив, які він відкрив перед Україною, «День» звернувся до доктора філософських наук, доцента Київського університету імені Тараса Шевченка, Андрія БОГАЧОВА.

— Андрію Леонідовичу, чи можна, на вашу думку, вважати революційні події ключовим етапом на шляху розвитку українського суспільства?

— Для соціальних явищ філософія знаходить найширший контекст, щоб запобігти однобічності й упередженості оцінок. Так от, у контексті соціальної еволюції наші події виглядають як початок істотної трансформації суспільства, як етап його модернізації чи європеїзації. Активна частина громадян зараз хоче змінити суспільний лад, щоб він відповідав критеріям правової демократії. Мова йде про спробу долучитися до модерного світу, де влада обмежена правом, де існує принаймні поділ влади, тобто реалізується принцип незалежності законодавчої, виконавчої та судової гілок влади. Ясна річ, в Україні дотепер не реалізовано справжнього поділу влади. Відомий соціальний філософ Ю. Габермас справедливо зазначав, що в пострадянських країнах відбулася «рефеодалізація». Корупція та беззаконня, властиві українському суспільству, засвідчують, що маємо домодерний, «феодальний» лад, який відновлено після невдалої комуністичної модернізації. Сподіваюся, невдовзі зможемо сказати не «маємо», а «мали». Однак не існує жодної гарантії успішності теперішньої модернізації. Зараз внутрішні й зовнішні чинники можуть зупинити становлення правової держави, повернути країну до попереднього стану. А втім, можна дивитися в майбутнє зі стриманим оптимізмом. За останні роки громадянське суспільство зміцнилося, набагато більше впливає на владу.

Наше суспільство ніколи не відповідало модерним нормам розумного існування. Воно лише починає свою еволюцію до нормального цивілізованого стану. Знаєте, українська мова називає громадянське суспільство також цивільним суспільством. Це вагомий збіг. Цивілізація в нормативному плані — це здатність до самоорганізації громадян, або здатність усього суспільства, політичної нації до життя за правилами міських громад західного типу. Міську громаду латиною називали civitas. Звідси слово цивілізація. Думаю, звідси видно, яку соціальну еволюцію унаочнює феномен Майдану.

— Чи бачите ви закономірності в історичному розвитку України за останні 20 — 25 років? Якщо так, тоді що очікує на нашу державу і суспільство в майбутньому?

— Сучасний стан українського суспільства не можна зрозуміти в контексті лише останніх 20 — 25 років. Майдан породив низку явищ, характерних для міського життя доби переходу від середньовічної держави до модерної, національно-правової держави. Майже все, що останнім часом спостерігаємо в Києві та країні, є закономірним, тобто майже все повторює в надзвичайно «спресованому» вигляді відомі історичні явища модернізації європейських суспільств. Скидається на те, що українці за останній час надзвичайно швидкими темпами проходять етапи соціальної еволюції, які Європа й Захід узагалі переживали протягом багатьох десятиліть. Така швидка й наочна повторюваність розвитку просто вражає. Зрозуміло, темпи спричинені дуже специфічними обставинами, зокрема важливу роль відіграють сучасні засоби комунікації, які ми дістали внаслідок глобалізації ринку.

Глобалізація зумовлює поширення сучасних технологій у суспільствах, які лишаються в еволюційному плані відсталими, як Бразилія, Росія, Індія, Китай або ж Україна. Складається враження, що ці суспільства модерні, хоча насправді в них сучасна матеріальна техніка співіснує із застарілою, примітивною соціальною системою. І цей розлад неодмінно дається взнаки. Спробую пояснити на прикладі нашої країни. Майдан зміг перемогти насамперед завдяки духові протестувальників, однак матеріальні засоби комунікації — від Інтернету, мобільного зв’язку й до гучномовців на сцені Майдану — неабияк допомогли. Візуалізація та документування Майдану через ЗМІ дивовижно підсилили його ефективність. До такого українська влада виявилася не готовою. Вона не розуміла, що у форматі добре зорганізованих протестів незмога силовиків поводитись у межах правового поля відразу опиняється в центрі публічної уваги, викликає міжнародний резонанс. Влада сформувалася в системі, простота якої не відповідає сучасній техніці комунікації.

Разом із тим сучасні засоби комунікації можуть створювати ілюзії щодо масштабів і реальної підтримки суспільних перетворень. У найближчі роки трансформація нашого суспільства, думаю, визначатиметься тим, наскільки великою буде кількість активних громадян і наскільки вони будуть скоординовані. Зазвичай громадянська активність більшості українців зводиться до відвідування виборчих дільниць. Це, так би мовити, пасивне громадянство. Хоча всі громадяни мають однаковий голос на виборах, але вирішальне для суспільного розвитку — це наявність критичної маси активного громадянства. Чи й надалі активісти визначатимуть перспективи України? На це питання не можна відповісти однозначно, бо суспільна закономірність не подібна до комп’ютерної програми. Жодна подія не може гарантувати подальший розвиток. У людських справах є лише тенденції розгортання подій, є реальні й нереальні можливості наступних подій, є сила випадковості.

— Чи властиві вияви прямого народовладдя, які можна було спостерігати в Україні, європейській політичній культурі?

— З огляду на сказане раніше, я би говорив про пряме народовладдя як політичний процес, коли активні громадяни диктують народну волю депутатам парламенту чи президентові, які зазвичай ухвалюють свої рішення від імені виборців, що становлять більшість пасивних громадян. Звісно, останні тижні пряме народовладдя набрало в Україні екстремальної форми, якої політична культура Європи уникає. Однак, якщо взяти до уваги, що європейська політична культура формувалася на ґрунті самоуправління громад, є передусім культурою самодіяльності громадян, то «екстремізм» громадських активістів є зрозумілим у горизонті цієї культури, якщо йдеться про обстоювання свободи самоуправління народу.

— Які кроки сьогодні передусім повинна здійснити нова влада?

— Коли саме існування держави під загрозою, очевидним пріоритетом має бути захист від зовнішніх і внутрішніх зазіхань на свободу і права громадян. Реформи збройних сил, міліції, судів, прокуратури, як на мене, можна позначити одним словом — «десовєтизація».

ДОВІДКА «Дня»

Богачов Андрій Леонідович — доктор філософських наук, доцент Київського національного університету ім. Т. Шевченка. Народився 2 лютого 1967 р. в Полтаві. Філософську освіту здобув у Київському університеті (1987-1992), мав наукові стажування в Берлінському Вільному (2002) і Штутгартському (2010) університетах. З 1994 р. викладає філософські курси в Київському університеті, а з 1999 р. також у Національному університеті «Києво-Могилянська академія». 1997 р. захистив кандидатську дисертацію «Релятивізм і філософська герменевтика», 2012 р. захистив докторську дисертацію «Герменевтичний досвід як предмет філософії». Автор близько 60-ти наукових публікацій та низки перекладів із німецької філософської спадщини. Співголова Українського феноменологічного товариства. Наукові зацікавлення: філософська герменевтика, феноменологія, теорія пізнання і практична філософія. Книжки: «Філософська герменевтика» (2006), «Досвід і сенс» (2011).