Загадка українського духу

«Гей на Івана, гей на Купала чорні прапори повикидали» — це рядок з вірша жінки-політв’язня одного з норильських Горлагівських таборів, учасниці Норильського повстання 1953 року, про яке «Дню» двома номерами раніше розповів режисер документального фільму про цю подію в трьох серіях — «За гратами Півночі», «Вірус непокори» та «Повстання духу» — лауреат Державної премії ім. Тараса Шевченка, Михайло Ткачук. Презентація «Повстання духу» відбулася позавчора в Києві, в Будинку кіно. Чорні прапори у вірші — це стяг, який придумав один із керівників цього повстання з Івано-Франківщини Євген Грицяк: зверху і знизу — чорне, посередині — червоне (чорна земля, чорне небо, червона кров). До речі, такий прапор можна було побачити й серед різнобарв’я на Майдані 2004 року, але про це — пізніше.

Найбільше вражає, що там їм ще хотілося писати вірші, співати, думати про майбутнє — хотілося жити. Хтось з учасників повстання навіть сказав, що так багато, як тоді, він не проспівав за все своє життя. А Лідія Балюта з Росії досі пам’ятає пісню «У сусіда хата біла, у сусіда — жінка мила...» з вистави «Назар Стодоля», у якій вона брала участь протягом травня — липня 1953 року (люди не працювали і займалися... творчістю). Часто говорять, що до повстання політв’язнів довів відчай — так, але не лише це: до відчаю людину може довести один переїзд у товарному вагоні через увесь Сибір. Режисер Михайло Ткачук, власне, завдяки розповідям своїх героїв, каже: повстання духу можливе тільки завдяки організації, великій підтримці один одного, любовi до людини взагалі. Наприклад, у жіночому таборі одна «зека» ворожила на картах і до неї постійно йшли люди, аби та їм щось сказала про майбутнє. Жінка на картах взагалі не розумілася, але всім говорила, що незабаром — визволення, що вдома на них чекають рідні, що все закінчиться добре (а увечері молилася і просила в Бога прощення, бо ворожити — гріх). Як назвати цей вчинок, якщо не подвигом духу? Ще одному грузину до завершення строку залишалося кілька днів і він міг здатися, вийти до енкаведистів, але «грузин з поля бою не йде». І таких прикладів — безліч: люди ділилися хлібом, одягом, лікували один одного. «Перейшли на дитячий розум», — сказали кагебісти, коли побачили, що повстанці запускають в небо величезних повітряних зміїв, довжина шнурків яких сягала... трьох кілометрів. А там, в Норильську, були вітри і тих зміїв, начинених листівками про розправи з політв’язнями, несло і несло. Незабаром про це розповів «Голос Америки». «Вони розстрілювали зміїв, як людей», — каже одна з учасниць повстань.

Всі вони, учасники Норильського повстання, — прості чоловіки і жінки із Західної України й Київщини, священик з Грузії, громадські діячі з Прибалтики, всі вони — герої. Повстало 20 тисяч у шести таборах (п’яти чоловічих і одному жіночому) і все, за словами повстанців, завдяки розриву зв’язків з «блатними».

Фільм завершувався піснею гурту «Мандри» «Не спи моя рідна земля, прокинься, моя Україно...», але для кого? Тих, хто його дивився (не більше 40 осіб), хто й так не спить. Бо представників влади не було на прем’єрі й їм не соромно перед послами й представниками посольств Литви, Польщі, Грузії, Росії, що в Норильську, під горою Шмідтиха, є пам’ятники повстанцям від цих країн, є навіть від Японії. Тільки від України, хворої на коаліцію (70% повстанців і керівники у Норильському повстанні були, власне, українці), — немає.

Історія повторюється — особливо не артикульована в суспільстві, істориками. Тож Михайло Ткачук разом зі своїми героями, багато хто з яких стали його друзями, проводять невеселі паралелі з сучасністю: майже чотири роки тому ще одне повстання духу в Україні відбулося (чи повторилося?). Але все-таки реалії у нас — не табірні (це добре і... погано). Бо в нас розмиті кордони між білим і чорним, добром і злом. Ми не називаємо речі своїми іменами, а вигадуємо для них нейтральні назви і наше «так» не означає «так», а «ні» не означає «ні». Що з цим багажем робити? Повстанці говорять, що тоді вони згадували єврейську мудрість — «Робити». Наприклад, Михайло Ткачук — сам собі режисер, сценарист і продюсер — їздить Україною (здебільшого — південно-східною), показує молоді фільм.. До речі, каже, що назбирав матеріал ще для одного фільму...