ЗБЕРIГАЮЧИ СЕБЕ

Галичани, до яких належу, ніколи не хотіли і не хочуть бути «поляками» чи «під поляками». Але так само не хочуть бути «хахлами». Їх здавна живила своя національна свідомість, яка допомогла зберегти свою національну мову й культуру. Причому не лише в селах. І під австрійською, і потім під польською владою, у міжвоєнний період, у міських галицько-українських культурних та фінансово- господарчих інституціях панував свій, український дух, виразником якого була, передусім, інтелігенція. Справді, можна сказати, що в Галичині була своєю «українська хата на Європейській вулиці».

Вклад моїх краян у національно-державне відродження, що почалося в Україні у кінці 80-х років, — важливий і безперечний. І сьогодні, переживаючи так само важко, як і інші, «напруження цивілізації», вони не впадають у чорний песимізм чи якесь «капітулянтство».

До честі львівської інтелігенції, вона посприяла деміфологізації так званого галицького «п’ємонтизму». Можливо, багатьом читачам «Дня» невідомо, що у перших числах грудня 1998 р. на черговому «Львівському семінарі» було обговорено дражливе питання: про місце і роль Галичини в Україні та світі. Доповідачами виступали доктор історії Ярослав Грицак та відомий громадський діяч, психотерапевт Олександр Фільц. Отож, пан Фільц відверто поставив питання: Галичина — П’ємонт чи Галілея? Варте уваги таке його твердження: «Не П’ємонт є метафорою Галичини. Найбільш відповідною метафорою для неї — як би парадоксально це не звучало — є метафора Галілеї».

Галицька ментальність та геокультурне положення нашого краю творить фактор окремішності Галичини. І якщо поляки свою частину Galicii розглядають як резервуар духу і традицій, то в Україні ту ж роль резервуару духу і традицій українськості слід визнати за нашим галицьким краєм.

Таку думку поділяє галицька інтелігенція, і зокрема львівська, не претендуючи на відому з історії створення італійської держави роль П’ємонту.

Галичани схильні, незважаючи ні на що, підтримувати віру у власну ідентичність, особливі риси, й нічого поганого чи «шкідливого» у цьому немає. Потрапивши в давно «омріяну» державу Україну, нині вони дещо розчаровані, почуваються «відсунутими на периферію», трохи «ображеними» за недостатню увагу до них. Такі почуття, як і необгрунтована ейфорія, властиві галицькому менталітету.

Перший рік ХХI ст. для галицьких інтелектуальних кіл і всіх «свідомих галичан», з усього видно, пройде під знаком підготовки до відзначення 800-річчя славного державного мужа Данила Галицького, коронованого у 1254 р. Папою Інокентієм IV на короля Галицько-Волинської держави. У Львові створено громадський комітет, завданням якого є спорудження в цьому королівському місті пам’ятника Данилу.

Іншою визначною подією для львів’ян буде очікуваний приїзд у місто Лева нинішнього Понтифіка Івана Павла II, уродженого у польській частині Західної Галичини. У підготовку до зустрічі Папи включилася також львівська міська та обласна влада.

Ну, а крім цих важливих подій, до Львова наїжджають і будуть наїжджати упродовж року (грядуть парламентські вибори!) політики різного калібру та партійно-ідеологічних платформ. Не тільки ті, кого традиційно називають націонал-демократами. У Львові активізують свою діяльність СДПУ(о), Демсоюз, оглядає свої поріділі ряди НДП...

Особливого інтересу до партійного життя галицький люд не виказує. Як і не радіє з того, що від початку осені електрику не вимикають і пенсії платять регулярно... Бо чому радіти? Що при свічках не сліпаємо? Треба ж колись почати поважати себе.

...Аж до Йордані у галицьких хатах будуть вечорами світитися у вікнах яскраві ялинки. І будуть колядувати молоді і старші. Як і торік, і багато десятиліть тому, бажаючи Божої благодаті «нашій славній Україні». Цей край мріє про Україну, надіється на неї...

І залишається її окремішньою, особливою українською «Галілеєю».