«Збирався до Америки і раптом утік на фронт»

Замість навчання у США Павло Павлов з Донецька пішов воювати на схід України у складі добровольчого батальйону «Айдар». Зараз хлопець у відпустці, за тиждень — знов на фронт. «Дню» Павло Павлов розповів про «інститут» Майдану, психологічну реабілітацію військових та власні плани на майбутнє.

— Я — жабка-мандрівниця, кількість моїх спроб служити батьківщині наближається до 30, — починає боєць свою історію потрапляння в батальйон. — Трішки розбираюсь у військовій справі: перечитав безліч матеріалів про армію, сім років займався страйк-болом (командна військово-спортивна гра. — Авт.). Узагалі, передчував, що будемо воювати з Росією. Думав послужити у Французькому іноземному легіоні, щоб отримати якісну військову освіту.

Спочатку близько місяця був у батальйоні «Дніпро-2», потім зрозумів, що там не те, на що я очікував, і попав в «Айдар», який діє на території Луганської області. Із Луганщини мій батько, в «Айдарі» чимало моїх знайомих. Служу вже місяць. Був у Щасті, Трьохізбенці, під Луганськом, брав участь у боях.

— Чим ви займалися до того, як стали добровольцем?

— Майже отримав психологічну освіту: коли був на четвертому курсі, мій інститут закрили, тож залишився без диплому. Жив у Донецьку, у листопаді минулого року приїхав до Києва, планував пробути тут два місяці та поїхати до Французького іноземного легіону. Раптом почався Майдан: я спав, подзвонила мама, повідомила про події у Києві, пішов на Майдан та безвилазно стирчав там. Наголошую: мав пропозиції щодо роботи, але вирішив займатися боротьбою.

Для мене Майдан як життєвий інститут. Був вимушений спати під снігом, пильнувати біля діжки — така техніка боротьби. Познайомився на Майдані з ветераном УПА — це людина, про яку читав у книжках, чоловік незламного духу. Також зустрів на Майдані наречену, тепер збираємось одружитись. Узагалі Майдан — симптом того, що наше суспільство потребує глобальних змін, які ще не настали.

Після Майдану міг поїхати в Америку на навчання з психології, але обрав війну. Вже заповнив документи для Америки, і раптом утік на фронт. Для мене це цивілізаційний вибір. Якщо я не можу допомогти державі, яка різниця, що в мене за освіта?

— Як цивільні можуть допомогти українським військовим?

— Зараз час мирного протесту — у Києві можна ходити без масок та вільно демонструвати свою позицію. Можна один-два тижні доносити свої вимоги до влади та чогось від неї дочекатись. Зокрема, у нас не вистачає кваліфікованих офіцерів — нам конче потрібний потужний центр підготовки військових. Але ми не можемо натиснути на центр прийняття рішень у владі, і завдяки волонтерам допомагаємо хлопцям на фронті.

— Чим займаєтесь на війні, крім боїв?

— В «Айдарі» допомагаю у психологічній реабілітації добровольців. У нас відсутні реабілітаційні центри, немає ретельної підготовки солдатів до бойових дій. Але це важливо: не всі готові бачити багато трупів людей та тварин, тож після бою перебувають у шоковому стані.

Я спілкуюся з добровольцями, «перемикаю» їх, витягую з шоку. Чимало людей думають тільки про бій, не замислюються про майбутнє, але важливо уявляти життя після війни. У нас мужні люди, але їм потрібна підтримка. Якщо не готов до бою психологічно, дуже боїться, то краще перечекати. У нас добровольчий підрозділ, є можливість на день попроситись охороняти базу, не їхати воювати.

— Як самі відпочиваєте після бою?

— Із кожною втратою стаєш менш емоційним. Коли вбили мого друга на Інститутській, переживав кілька місяців. Зараз намагаюся перемикатись, згадую щасливі моменти з життя: перше побачення, зустріч з коханою. Читаю анекдоти.

Не боюсь під час бою, тривога доганяє після. Мені треба з півтори години посидіти, навіть і при людях, подумати про своє, поговорити дурниці, потролити сепаратистів. Ще пригадую плани дворічної давності — дивовижно, наскільки сьогодні все змінилося.

— І які зараз плани на мирний час?

— Хочу одружитись. Ось треба познайомити наречену з батьками. Хочу будинок та освіту. Хочу займатися психологією — зараз як психолог рятую більше життів, ніж з кулеметом. Мрію, щоб війна закінчилась хоча б за рік, і Україна перемогла. Мрію про оновлену сильну країну — є відчуття, що це буде. Ще мені терміново потрібні діти, нащадки. І по Донецьку погуляв би. Не дуже любив це місто, коли від’їжджав, а тепер хотів би пройтися.