ДОРОГЕ ЗАДОВОЛЕННЯ

Ціна за милування красою «головної» річки висока. Не лише грошима, що їх слід заплатити на переліт Київ — Москва — Петропавловськ-Камчатський ($350 в один кінець), плюс накладні витрати. Основні видатки подорожуючого Камчаткою — здоров’я. Та краще — по черзі.

Аби побачити Камчатку в усій її красі, найліпше сплавлятися однойменною річкою, долина якої лежить уздовж майже всього півострова. Автобус з аеропорту Єлізове довезе вас до райцентру Мількове на березі річки. Звідти можна починати сплав. Знаючи про особливості річки лише теоретично, ми зробили дурість: висадилися кілометрів за 30 до райцентру на мосту, перекинутому через одну з безіменних приток Камчатки. Пасажири автобуса, місцеві жителі, мовчки не схвалили наш почин. Лише через добу ми зрозуміли чому.

Табір ставили прямо тут, під мостом, сквапно: таких хмар комарів немає навіть у Заполяр’ї. Їх тьма-тьмуща, вони дрібні. Ляснувши долонею об долоню, я діставав непоганий результат. Дванадцятьом комарам за раз укорочував віку. Аби вберегтися від укусів, довелося натягнути на себе светри — і це за 30-градусної спеки. Обличчя й руки це, однак, не рятувало. На десятій хвилині зап’ястки й обличчя напухли й посиніли. Спроба вгамувати запал комах за допомогою антикомарину не увінчалась успіхом. Довелося вдатися до перевіреного методу покорителів північних просторів: на відкриті ділянки шкіри намастити шар крему, а поверх нього — солідолу. Ця операція, щоправда, має гандж. Від спеки крем і солідол тануть, струмками стікаючи за комір. Солідол обпікає шкіру. Розбирати спорядження довелося просто в наметі. На вулиці це зробити було неможливо. Складніше було з байдаркою, яку в намет не втягнеш. Вечеряли також у наметі. З незвички не могли заснути — позначалася й різниця в поясному часі (вісім годин), і гул за наметом, який притягує до себе хмари комарів.

НЕ ПО-ЩАС-ТИ-ЛО...

І нарешті — сплав. Веслом від берега — і за течією. Зі швидкістю 3-4 метри на секунду. Через 500 метрів я вже свято вірив: заплив сьогодні добром не скінчиться. Через кілометр я дивувався, що мій хвилинної давності прогноз не справдився. На другому кілометрі я подарував собі комплімент «Здогадливий був!». Попереду дорогу, впавши у воду, перекривав кедр. Щоб уникнути зіткнення з наступним затопленням, заклав віраж ліворуч — у бік стрімко пролітаючого за бортом острівця, зарослого чахлим чагарником. За інерцією байдарка рвонула до нього, та не витримала крену: перекинулася. Глибина була до коліна, і врятувати вдалось усе спорядження, хвала Господу. Далі пливти не було куди. Від берега острівець відокремлювала вузька протока, й аби сходити по дрова, долали її по груди у воді. На березі ночувати було нерозумно: Камчатка — батьківщина ведмедів. До того ж наближався нерест лосося, і клишоногі масово вирушили до узбережжя. Купання в гірських водах далося взнаки вже ввечері. Жар — під сорок, ломить усе тіло. Спирт із медом усередину, у спальний мішок — і спати. Вранці криком розбудила дружина, котра готувала сніданок. За три метри від намету біля багаття «красувалася» велика купа ведмедячого... Здогадалися? Цікавий негідник-ведмідь уплав подолав протоку й залишив про себе пам’ятний знак. Сон ніби рукою зняло. Річкою далі пливти було не можна. Її гирло геть завалили повалені дерева. Здоров’я дедалі меншало. «Вмирати краще в Києві під каштанами, ніж у цьому гнилому болоті», — думав я. Вихід був один — перепливти через основне гирло річки на інший берег і зі спорядженням «на горбах» через вітровал пробитися до грунтівки: «Люди допоможуть!». На це пішов цілий день. Чотири кілометри через вітровал у напрямі дороги долали сім годин. Єдина «магістраль» Камчатки — дорога Петропавловськ-Камчатський — селище Ессо — частотою руху не відзначалася. Три години чекання на будь-який попутний транспортний засіб пройшло біля багаття з кам’яного вугілля, вирубаного туристичною сокиркою з пласта на найближчій сопці. Мені не подобалися комарі, комарам не подобався вугільний дим. Уже в сутінках нас підібрала самотня вантажівка, керована місцевим фермером Туєвим. Бачили б ви його очі: він довго не міг збагнути, що на дорозі далеко від водоймищ може робити семиметровий човен невідомої конструкції і двоє з коричневими від солідолу обличчями тубільців, котрі махають йому веслами. Цей добрий чоловік і повідомив нас, що притоки Камчатки завширшки менше 20 метрів безперечно непрохідні. І коли вже пливти, то самою Камчаткою. Так ми й зробили.

ОСОБЛИВОСТІ СПЛАВУ «ВЕЛИКОЮ КАМЧАТСЬКОЮ РІЧКОЮ»

А вранці... Дві півметрові яскраво-червоні рибини, виставивши спинні горби з води, повільно дефілювали колом біля берега. Кидання камінців у воду рибин не злякало: лосось прийшов на нерест. «Ось воно, починається...». Збори були недовгі, приймай, річко, човна!

Сплав Камчаткою захоплюючий. Щось на кшталт розгойдування на лавах в атракціоні «Будинок жахів». Течія несе зі швидкістю 15 — 20 кілометрів на годину, потім іде різкий віраж праворуч або ліворуч, гирло розвертається на 180 градусів, і — у зворотний бік. То сонце палить тобі спину, то б’є променями в обличчя — і так сотні разів за день. Бірюзова вода, неначе дзеркало, відбиває сонячне світло, в очах мерехтить, але темні окуляри не вдягнеш: постійно доводиться ухилятися від стовбурів дерев, які часом перегороджують річку на третину її ширини. Якщо першими днями «фігурне катання» ще полонило своєю новизною, то наступні два тижні задоволення сам процес плавання вже не давав. Особливість долини річки Камчатки — її рослинність, сформована незвичайно вогким, мало не субтропічним, кліматом. Долина річки оточена з обох боків гірськими хребтами, ширина її від 20 до 80 кілометрів. Тож вітром не продувається. Вогкість повітря — від 95 до 100 відсотків. Береги річки заросли лозою та чагарником заввишки до людських грудей. Зарості камчатської «кам’яної берези» обмежують світ, що його пізнають мандрівники, водною гладінню річки. Берег переважно низький — півметра-метр. Піщаних пляжів майже немає. Глина, жорства й вулканічний попіл. Переважно навіть визначитися, перебуваєш ти на березі річки чи ні, — неможливо. Гирло Камчатки розбивається на десятки протоків і струмочків, болотець і заток. Про обід на березі — не може бути й мови. Ви їстимете тушковане м’ясо — комарі їстимуть вас. Ви без апетиту, а вони — з пожадливістю. Який там обід, коли кров’ю спливаєш? Для обіду найкраще підходять щойно виниклі з-під минулої повені голі, без травинки острівці, віддалені від берегів — там комарі ще не повідкладали личинки. Якщо острівець розташований хоча б метрів за 50 від берега, з вашою присутністю комарі там все одно з’являться. Але хвилин за десять. Швидко проковтнувши «сухпай», ви навіть можете скупатися. Втім, купанню цьому не позаздриш. Глибше ніж до пояса у воду не зайдеш: течія зіб’є з ніг і потягне в самостійне плавання. А проти течії не вигребеш. Як «розвагу» тому, хто мандрує Камчаткою, можна порадити для різноманітності за першої ж нагоди ухилятися від основного річища й «пірнати» у стариці (колишнє русло) річки. Там течії майже немає, верховіття дерев не пропускають сонця, пливеш, як у тунелі, в сутінках. Але чатує інша неприємність. Стариці часто забито деревними завалами. Щоб їх подолати, байдарку слід перенести берегом на спинах, заздалегідь прорубавши сокирами прохід у вітровалі. Але дивовижно: там, де немає сонця, майже немає комарів.

Попри 25—30-градусну спеку, одяг однаково вологий. Залишитися без сорочки — не можна. На віражах наближаєшся до берега, і комарине царство пікірує зграєю. До спеки й вогкості звикнути можна, до комарів — неможливо. Складнощі на Камчатці мандрівник матиме і з розкладанням багаття. Сосняк і кедрач рідко підступають до болотистих берегів, а все дерево, яке лежить під ногами, через вогкість гниє. У камчатської берези, на відміну від її російської сестрички, не горить, а тільки чадить лише кора. А деревина так насичена водою, що на полум’я реагує лише шипінням.

ВЕДМІДЬ — «АБОРИГЕН» КАМЧАТКИ

Тваринний світ Камчатки, багатство якого змальовано багатьма вченими мужами, перебуваючи на воді, побачити практично неможливо. Качки, за багато десятків метрів почувши хлюпання весел і людські голоси, ховаються в прибережні зарості. Птахи, чиє щебетання ще можна розчути, визнають за краще дзьоб із кущів не висовувати. Знаменита популяція камчатських ведмедів — за твердженнями самих камчадалів, найнахабніших у світі — також не поспішає з’явитися перед очима туристів. Ідеш берегом, ловиш рибу — берег незаймано чистий. Ідеш назад — виявляється, ти був не самотній. Твої рибальські подвиги спостерігав «клишоногий», котрий нечутно ступав за тобою, мудро зберігаючи дистанцію 50 — 70 метрів. Камчадали до ведмедя ставляться неоднозначно: з одного боку, найчастіше вживаний до «волохатого» епітет — «тупий», «тупорилий». З іншого боку, кожен місцевий мисливець викладе вам десять байок з особистого досвіду про те, як ведмідь його обдурив, наполохав, обібрав і пограбував залишений без нагляду табір. Полюють ведмедя, переважно сплавляючись річечками Камчатки на надувних гумових човнах під час нересту риби. Ведмедяче поголів’я спускається до води, аби поласувати «лососем без олії», отут із-за мису нечутно й випливає мисливчик. Постріл, білування туші, шкура в човен — і вниз за течією далі.

ЛОСОСЬ — ГОДУВАЛЬНИК КАМЧАТКИ

Єдине, що з середини липня і до глибокої осені можна бачити регулярно — це лосося, котрий пливе на нерест. Видовище — чаруюче. Сидиш на камінці над струмком, п’єш чай, за метр від тебе, здіймаючи бризки, лише наполовину занурившись у воду, вгору проти течії йдуть лососі. Перед поріжками, перекатиками й водограями вони вповільнюють хід, ховаються за камені, набираються сил. Тоді — потужний ривок, і перешкода позаду. На моїх очах одна рибина п’ять чи шість разів намагалася подолати поріг півтора метра заввишки. Її сил вистачало «лише» на те, щоб вертикально стояти у спадаючому струмені води, проте подолати поріг вона була вже не в змозі. У кожному селищі — а таких на берегах усієї Камчатки не більше десятка — є улюблені місця для «нахабного» лову риби. Метод простий. Стоїть мужик на березі, стискаючи в руках багор, повз нього пливе лосось. Самці-«гачки» (так їх називають через заломлений догори ніс) мужика не цікавлять. Самиця — інша річ. Гак багра ніжно вводиться під розкриті зябра, мускулясті руки напружуються й витягають 10 — 15-кілограмову рибину з води. Подальша браконьєрська процедура проста: черево розпороти, кав’яр вичавити у відро, риб’ячу тушу (доказ) — у воду для знищення слідів. А там полеглий лосось стає надбанням чайок і камчатської «форелі» — зубастої рибки гольця.

Через лосося щороку береги Камчатки перетворюються на фронтову зону. Лосось — рибка царська, її вилов — монополія держави. Місцевий народ роль держмонополії применшує («У Москві опупіли. Незабаром, аби подихати камчатським повітрям, у Кремлі ліцензію купувати треба буде», — такий хід думок аборигенів). Логічним підтвердженням цієї думки є злісне браконьєрство. Камчатку перегороджують сітями, лосося б’ють динамітом, ловлять баграми і старий, і малий. Влада також не дрімає. Схильний співчувати місцевому населенню камчатський ЗМОП на терені боротьби з браконьєрством підміняє вахтовим методом ЗМОП іркутський, красноярський, владивостоцький. Над річкою шугають вертольоти з озброєним автоматами десантом на борту. З повітря краще видно браконьєрів. Однак і браконьєрів у своїй упертості можна порівняти з білоруськими партизанами. На промисел виїжджають за десятки кілометрів від селищ, маскують намети, за сотні метрів від наметів у лісі копають ями, куди спускають дерев’яні діжки — тару для ікри. Сіті перевіряються лише вночі (періодичність — 20 хвилин, за цей час сіть устигає набитись ущерть). Удень далеко від берега рибу потрошать, кав’яр — у діжки, рівномірно посипаючи сіллю. Оскільки влітку дороги перекриває міліція з метою виявлення браконьєрів, бочки з ікрою мандрують у Петропавловськ-Камчатський (основний перевалочний центр контрабанди)... вертольотами. Замовники кав’яру з «великої землі» розраховуються з браконьєрами на місці завантаження валютою. Ясна річ, почувши шум на воді, браконьєри ховаються в гущавині. Про їхню присутність здогадуєшся, пропливаючи над численними сітями, які перегородили річище. І лише дурень насмілиться торкнути сіть: кара за це — куля з берега (сіть на Камчатці — у великій ціні). Тож на воді найкраще шуміти. З особистого прикладу. Випливаєш із-за мису, а з берега двоє нерозумних людей випотрошену рибу кидають у річку. Угледівши тебе, один ховається в лісі, другий опускається на коліна, підтягуючи до себе за ремінь мисливський карабін. Цей — не схибить. Метрів за 50 до нього голосно кричиш: «Туристи ми. Мужики, котра година не підкажете?» Публіка на березі розслабляється: «Тьху ти! А ми думали, що ти — рибінспектор».

Мій особистий досвід рибалки був більш аніж скромним за місцевими мірками. Сіток я не мав, але мав спінінг. Коли я його закинув у Камчатку, з мене, напевне, сміявся весь лосось. Перша ж спроба увінчалася втратою блешні. Тонкий металевий повідець було перекушено. Зате голець був безвідмовним. 20—30-сантиметрові хижі рибки з інтервалом у дві секунди клюють на вудку на всій довжині Камчатки. Насадка — червона ікра. Місцеві, котрі вперше пригостили мене вареним лососем, щиро дивувалися моєму апетитові: «Ну ти і хрумкаєш! І чого ти в ній знайшов? Покуштуй краще карасиків. Вони в нас у лічених місцях водяться». Але карася я наївся в Україні.

Місцеве приватне тваринництво представлене розведенням корів, курей і свиней. Гусаків і качок на Камчатці майже не тримають — диких вистачає. Курей і свиней годують узимку... лососем. Останнього заготовляють про запас пізньої осені перед льодоставом. Замети є природним холодильником. Лососів сотнями заморожують. Не знаю, чи в захопленні від такого раціону свині, але я від сала камчатських «паць» не в захопленні — відгонить рибою.

«ДОБРИЙ» ФЕРМЕР ТУЄВ

Пам’ятаєте рятівника з перших рядків моєї розповіді? Цей добрий мужик запросив нас у гості, коли сплавимося 300 кілометрів униз за течією до селища під глибоко для мене тепер символічною назвою Лазо. У гості ми прибули, з господарського стола поїли. Подобрішавши від принесеної туристами випивки, господар зробив пропозицію, яка заінтригувала нас: «А давайте-но я вас на своєму «студебекері» на гарну річку Толбачик відвезу. За вісімдесят кілометрів звідси. Тече коло підошви вулкана, розумієш. Кедр там, розумієш. Риба, гриби і ягоди всякі». Повторити подвиги перших днів подорожі не хотілося. І про всяк випадок я перепитав: «Завалів, каміння на річці немає?» — «Та чиста річка», — авторитетно запевнив він. На тому й погодилися. 80 кілометрів просіками подолали за півдня. Скелі й гірська річка були чудові, риба вражала величезною кількістю, ягоди — стиглістю, гриби — безліччю. Спроба пройти вздовж берега, щоб роздивитися, що там за поворотом, успіхом не увінчалася: не прорубуватися ж у стелюсі заради цікавості.

Розкаяння настало через два дні, коли Туєв поїхав, а ми попливли. На 15-му приблизно кілометрі сплаву я зрозумів: екіпаж приречений. Береги вужчали, течія зростала. Гранітний берег заввишки 3 — 4 метри не давав змоги зупинити біг човна, й дедалі частіше траплялися повалені у воду кедри. Цей величезний я побачив здалеку: «Буде наш!» Він перегородив усе річище, стовбур наполовину виступав із води. «Прощавай, батьківщино! Знімай черевики!» Черевики — аби не потонути. Удар, байдарка стає сторч. Силою удару нас перекидає через кедр, байдарку течією затягує під нього. На берег удалося вибратися метрів через двісті нижче від зіткнення. Обом поталанило — вхопилися за звисаючі до води гілки кущів.

Втрати були великі... Вціліли гроші й паспорти, які завжди при нас у прогумованих герметичних нагрудних кишенях брезентових курток. Уцілів черевик на моїй правій нозі і черевик дружини на її лівій. На мілину нижче місця аварії течія викинула сокиру (велике дерев’яне топорище додало їй плавучості), зламана на перекатах байдарка й порожній рюкзак із запасними окулярами в кишені (останні були вельми доречні). Плюс коробка сірників на двох. Пошматований одяг просушили, заночували поруч із багаттям під поваленим кедром, взуття дісталося дружині, а мені — онучі з обривків байдаркової гуми. І в дорогу. До найближчого селища — 80 — 90 кілометрів тайгою без їжі. За перший день можна пройти 20. За другий і до кінця тижня — по десять. Потім «на соплях» — по п’ять. Так свідчить тайгова практика. На широку ногу гуляємо...

Нам допоміг випадок. Під кінець першого дня, вийшовши на лісову галявинку, ми остовпіли: стоїть всюдихід. Він був порожній і стояв тут з минулого року на консервації. Так іноді роблять лісоруби, аби не ганяти марно за сотні кілометрів техніку. Куди вона з Камчатки подінеться. У баку було паливо — на рисях доїдемо. Спустився до річки попити води. А на березі — мужик злодійкувато дивиться на мене. Мовчить. Тут уже загалом душа відтанула. «Браконьєр», — просто розчулився я. «Рибінспектор. Дістав, гад!» — з тугою подумав він (це він мені вже пізніше зізнався). Увечері за браконьєром заїхали знайомі лісоруби. Дізнавшись про наш «почин», було внесено дві пропозиції: перше — набити Туєву пику. І друге — спалити йому сарай. Виявилося, душа-чоловік Туєв жив на Камчатці лише другий рік, на річці Толбачик був двічі, а будь-який місцевий знає, що сплавитися нею неможливо. Туєва бачити не хотілося, ліцензію на биття його обличчя я великодушно подарував лісорубам.

Гроші були, та за них на Камчатці нічого не купиш. Але місцеві жителі, дізнавшись, що з нами сталося, допомогли чим змогли. Дружині — валянками та брезентовими штаньми. Мені — драними «кирзачами», галіфе й тілогрійкою. Той це був вигляд. Велика мода до Камчатки так і не докотилася. Решту подорожі ми провели в селищі Анавгай, населення якого російські камчадали чомусь називали «ламутами», хоча, як свідчать етнографи, ця народність давно вже вимерла. Селище відоме гарячими джерелами, котрі містяться поблизу, — у них можна похлюпатися не гірше, аніж у ванній. Але бажано зайти у воду до самісіньких вух. Комарі, бачте. «Ламути» на купання приїжджих уваги не звертають: путина. Лише корінному населенню Камчатки дозволили «народний промисел!» — нищити лосося безкарно. І сюди літають вертольоти «замовника». Але як оплату везуть переважно горілку.

Убогий побут тубільців, перенесені злигодні й поневіряння, перенасиченість враженнями тягнули додому. Кедрач не тішив око. Хотілося погладити каштан, як тому Штірліцу берізку. У Києві народ тупо оглядав ноги дружини, взуті у валянки (серпень надворі). Після цього вигляд моїх драних «кирзачів» з пальцями, котрі визирали, увагу публіки не привертав.

На згадку про цю подорож залишилася тільки вціліла в кишені, але наполовину засвічена фотоплівка. Фотоапарат «ФЕД» дістався Камчатці на згадку про мене.