Згадаємо Володимира Винниченка

Від ювілею до ювілею. Так згадуємо ми, якщо не забуваємо (що трапляється частіше), імена великих українців, творців національної культури, літератури та, власне, нації.

«Міцний горішок», — назвала б його так. Міцний, бо не так просто зрозуміти думки, стиль життя, життєві цінності людини, яка увійшла в нашу історію як творець УНР, а залишилася — як український письменник. «Куди йшов?» — запитала б його. «Куди вів народ свій?»

Про Винниченка-політика напишуть історики.

Про Винниченка-письменника — є робота літературним критикам.

А ми згадаємо сьогодні Володимира Винниченка як людину непересічну, специфічну, талановиту і — «чесну з собою».

Щоб розкусити «міцний горішок», доведеться перечитати не лише чимало літературної спадщини автора, «Відродження нації» й п’ять томів «Щоденників». Значно більше про Винниченка — в його листуванні з жінками, Євгеном Чикаленком, у спогадах чи щоденниках сучасників і друзів. Проте, навіть добре потрудившись, обираючи «шкаралупу і перегородки» у вигляді тисяч сторінок різного чтива, вам навряд чи пощастить знайти ядро і розпізнати справжнього Винниченка.

«Професійний революціонер» і водночас єдиний з-поміж них, хто на перше місце ставив національне питання. Його прихід у революцію почався з гімназійної лави, і, попри всі небезпеки, він залишився відданим комуністичній ідеї до останніх днів. Візія Винниченка — Україна комуністична, хоч як це гірко усвідомлювати. Доля кожного, хто обирав служіння революції, була прогнозована: або каторга, або нелегальна еміґрація. Після карцерів, арештів, ув’язнень, солдатчини Винниченкові щастить опинитися за межами Російської імперії. Добрий Ангел в особі Євгена Чикаленка власним коштом витягнув Винниченка з Лук’янівки, ще й упродовж років матеріально підтримуватиме з однією умовою: він має писати.

На початку ХХ століття Винниченко дебютує як письменник. Письменство, як і революція, один із напрямів, яким не зрадить впродовж життя. Професійний письменник конкуруватиме з професійним революціонером, ревнуватиме, змагатиметься за увагу і час, за визнання. Будемо і ми, за прикладом автора, «чесними з собою» і визнаємо, що значною мірою Винниченко-письменник відбувся завдяки Євгенові Чикаленку. Окрім фінансової підтримки молодого амбітного автора, Чикаленко стає його першим критиком, редактором, коучем. Винниченкові пощастило з «хрещеним батьком» — Чикаленком. Їх листування триватиме майже три десятиліття. Напевно, їх зблизить земляцтво (обоє з походження степовики, певний час навчалися у Єлисаветграді), що з роками трансформується у майже «родинні» взаємини. Попри двадцятирічну різницю вікову, в соціальних статусах і поглядах, їхнє листування напрочуд відкрите й відверте, без намагання сподобатися один одному, без пафосу й патетики, без єлею. Листування, в якому кожен приймає спосіб і філософію життя іншого. «Соціаліст» Винниченко і буржуа Чикаленко мають найвищу спільну цінність — Україну. Напевно, саме тому засновник «Ради» бореться за майстерність і високу якість прози письменника, вимагаючи актуальності тематики, короткої форми, народного гумору і живої мови, заохочуючи публікуватися в українських виданнях. Саме з цієї причини Чикаленко продовжує пересилати гроші Винниченкові в Європу, аби той залишався за кордоном і в жодному разі не перетинав російського кордону, де на нього чекає арешт.

Винниченкові-письменнику в Європі бракує України. Впродовж семи закордонних років життя жодної згадки, жодного речення про красу пейзажів чи вишуканість архітектури Італії, Капрі, Франції. З його листів проступає туманна й сира Швейцарія, позбавлена найменшої привабливості, яку за першої нагоди він готовий проміняти на рідний український степ, на ті місця, звідки його герої. Не так натхненно пишеться, як бажається. Література не «годує» Винниченка, навпаки, заганяє у все більші й більші борги. Проте він «впертий, як тур», затятий, і непохитний у питаннях мови. На пропозиції російських часописів, які платять значно більше за українські видавництва, він принципово робить переклад з української. Дороге європейське життя, слабке знання мов, специфіка клімату, схильність до депресії й надумана хворобливість, а насправді — самотність раз по раз збуджують бажання повернутися.

Бажання повернутися чи, може, втекти від себе. Серед листів Винниченка до Чикаленка несподівано тягнеться ниточка з клубочка, що відкриє нам одну, не менш важливу, сторінку в житті й творчості письменника. Шерше ля фам. Драма двох, яку доводиться пережити кожному самотою. Драма, у якій Винниченко постає справжнім Демоном. Листування Володимира Винниченка з жінками, інколи майже без правок, стає сторінками його літературних творів. Невигадана фабула однієї п’єси відкриває нам невідомого Винниченка, безжального, холоднокровного, таким, як «належить» бути революціонерові. Тільки по відношенню до найслабших створінь — до жінки, до дитини. Проте навіть у найскладніших життєвих обставинах він робить ставку на «чесність з собою».

Винниченко повернеться в Росію з початком Першої світової, але в міста, де легко розчинитися серед багатолюддя. Він уже відомий прозаїк і успішний драматург, чиї п’єси ставлять на сценах імперії. Та не письменництвом єдиним. Азарт революційної гри — його стихія. Як ігри в піжмурки: він є і його немає водночас. До моменту, коли хвиля революції піднесе на гребінь ситуативної слави, щоб потім безжально скинути у тривале небуття. Він так шукав слави творця нації й так не бажав розділяти її з іншими, що, зрештою, залишаючись «чесним з собою», відходить від активної політичної діяльності, але не йде з політики взагалі.

Здається, лише двоє людей сприймали Винниченка таким, яким він був, — Євген Чикаленко і Розалія Ліфшиць. Обоє пробачали йому чимало за дар талановитого письменника. І саме їм двом він по-справжньому буде вдячний. У скрутний для Чикаленка час на еміграції Винниченко підтримає його фінансово, пам’ятаючи добро «буржуя» і усвідомлюючи значення постаті Чикаленка в історії України.

Розалія Ліфшиць-Винниченко — його Коха, стане жінкою, яка «впіймає» душу невгамовного дамського серцеїда і залишиться з ним поруч впродовж чотирьох десятиліть.

«Міцний горішок», здається, найбільше в житті любив себе і... Україну.

З ретроспективи літ ми нарешті маємо можливість об’єктивно оцінити Винниченка-політика, проте ще недооцінили Винниченка-письменника і Винниченка-художника.

Спробуємо прийняти його таким, яким він був.

У день 140-річчя від дня народження Володимира Винниченка хочу нагадати нам усім, що його повернення в Україну відбулося завдяки світлої пам’яті Володимиру Панченку