Жіночі розмови про село

Станом на 1 серпня нинішнього року загальна кількість жіночих фермерських господарств в Україні становила 4129 осередків (це 12% від загальної кількості господарств). До речі, за останні роки жодна фермерка не відмовилася від землі (не те що чоловіки-фермери). Мало того, за земельний наділ, за можливість працювати на ньому з ранку до ночі жінки роками воюють і таки перемагають. Василина Пасайлюк із села Вербовець Івано- Франківської області, наприклад, шість років «вибивала» землю. Сільська рада, районна, обласна — ніхто не хотів давати. Жінка до Києва дійшла, а таки свої 12 гектарів одержала. На початку літа засіяла їх кукурудзою, урожай ще не зібрано — ні техніки, ні крупорушки немає, а вона щаслива, фермером стала!

Ті, хто на цій орбіті крутиться вже не перший рік, стриманіші в планах і власні можливості оцінюють тверезо. Жанна Костенко з Миколаївської області все по кабінетах бігає, воює. «Їх, чиновників, — каже, — я не цікавлю як людина, як фермер, їх тільки мій гаманець притягує. Головне ж, ніхто з нас нічого в держави давно вже не просить. Тільки щоб податківці, пожежнi і ті, хто там за ними в цій довжелезній черзі «контролерів», не так часто навідувалися. Куди ж тоді мої податки йдуть?» Запитання риторичне, тільки прозвучало воно від жінки, яка щомісяця сплачує 12 тисяч гривень податків. Галина Васильєва сьогодні обробляє близько 700 га землі, окрім свого наділу, орендуючи ще паї пенсіонерів. Орендна плата — по 2,1 тонни зерна. У місцевому колгоспі люди вже шість років не бачили зарплати. Злидні такі, що діти, маючи одну зношену пару черевиків на двох, через день у школу ходять. Недоїдають уже давно. Дівчинка у 13 років сиротою залишилася, спочатку село підгодовувало, а це вже почала собою торгувати... А яка альтернатива?

«Я цього року свято для дітей організувала, — розповідає Галина Васильєва. — Зійшлося все село. Мене найбільше вразили сорочки, які на дітях були. Вони разів із сто прані. Про костюми вже й не мріє ніхто. Кого ж це плекає наша держава?»

Тамара Май, здається, готова до себе забрати всіх дітей, кому сьогодні важко. Вона свого часу однією з перших у Харківській області взяла землю. Сьогодні 90 гектарів обробляє. Точніше, обробляють усім сімейством, воно в Тамари Миколаївни чимале, оскільки, окрім своїх семи, виховують із чоловіком чужих дітей. Фермерський сімейний будинок починався колись із перших шести малюків. Сьогодні 20 хлопців уже в армії служать, серед дітей є лікарі, вчителі, механізатори, одна з дочок уже сама взяла на виховання десятьох дітей із державного дитячого будинку.

Галина Скарга з Полтавської області. У фермерстві з 1992 року. Крім своїх полів, тепер ще безкоштовно обробляє 300 городів сільським пенсіонерам, підтримує перший в Україні фермерський клас. Хоча на ілюзії не страждає. «Зараз, якщо починати з нуля, стати фермером практично неможливо. Ти реєструєшся, а вже наступного дня плати фіксований податок. Ні кредитів, ні лізингу. Як піднятися?» «Більше того, — додає Тетяна Головаш із Харківської області. — Паї пенсіонерів в оренду начебто й можна взяти. Але як? Людям активи на руки не видають, тільки сертифікати. Починаєш оформляти — така тяганина, знову треба всім «дякувати», щоб документи оформили, дозволили».

Розмовляли ще довго. Спокійно, без надриву. Кожна розповідала про своє, але добре відоме всім. Вони хотіли і з віце- прем'єр-міністром агропромислового комплексу України М.Гладієм поспілкуватися, готувалися до такої зустрічі, хвилювалися. А він не прийшов. Як це інколи буває, не склалося. Хоч і обіцяв. Жінки засмутилися та державній людині таку його непунктуальність усе ж вибачили... Не вперше...