«Журналістська весна». Зв’язок часiв...
Відчувати внутрішній зв’язок одне з одним і не губити відчуття спільноти — дуже важливо для журналістів. Попри владні перипетії, попри редакційну політику, цензуру і тому подібних заклятих ворогів свободи журналістського слова. Щорічний фестиваль «Журналістська весна», що проводиться в стінах Інституту журналістики, якраз і покликаний ці зв’язки підтримувати. Для кожного випускника-журналіста остання субота травня пов’язана з відчуттям ностальгії і приємними зустрічами.
Нещодавно керівництву Інституту пощастило знайти у міському архіві документ, датований шістдесят сьомим роком. У документі зафіксовано рішення Ученої ради факультету журналістики про відзначення в останню суботу травня кожного року Дня випускників факультету. Це було ще сорок років тому, і вже чотири десятки травнів поспіль «Журвесна» збирає журналістів з усієї країни — для обміну спогадами, думками, сподіваннями. У самому Інституті захід називають неофіційним з’їздом журналістів.
Ювілейна «Журналістська весна-2007» тривала з 21 до 26 травня і традиційно була підпорядкована конкретній концепції авторства студентів. Цього разу вона звучала так: «Журналістика: Відображення/Міфотворення». За словами однієї з організаторів фестивалю, студентки четвертого курсу, Олени Гнесь, перш за все думаючи над концепцією заходу, хотіли уникнути моралізаторства і подивитися на журналістське ремесло тверезо. «Журналісти створюють паралельний світ, паралельну реальність, творять певну картинку світу. Ми, будучи в оточенні інформації, яку продукують ЗМІ, фактично живемо тими уявленнями, які подають нам журналісти. Сам журналіст, працюючи над текстами, безумовно, пропускає їх через себе, таким чином викривлюючи інформацію, тобто певним чином «міфотворячи». Ми усвідомлюємо, що журналіст не може просто відображати інформацію, але одночасно кожен написаний ним матеріал повинен містити стійкий фактаж. Ми подаємо журналістику як поєднання відображення і міфотворення», — розповідає Олена.
«Журвесна-2007» включала ряд проектів, що проводилися не тільки в травні, а й протягом усього року. Зокрема, дві серії майстер-класів із досвідченими практиками під назвою «Хочу в телевізор» і «Хочу своє радіо». У рамках першого проекту відбулися зустрічі з телеведучим Ігорем Пелихом, який розкрив студентам таємниці створення успішних розважальних програм, телеведучим Дмитром Гордоном, який розказував, як правильно брати інтерв’ю, а також Ігорем Слісаренком за темою: міжнародна журналістика. Проект «Хочу своє радіо» тривав аж із жовтня. На запрошення студентів в Інституті журналістики майстер класи проводили працiвники радіо — від рядових журналістів до голів правління радіостанцій. За словами студентів, ці зустрічі дали їм можливість повністю осягнути закономірності роботи на радіо і детально дослідити структуру радіостанцій. У рамках фестивалю відбувалися також кінопокази стрічок для журналістів або про журналістів — як документальних, так і художніх, а також фотоконкурс під одноіменною назвою «Журналістика: Відображення/Міфотворення» за підтримки газети «День».
Одним із найурочистіших моментів фестивалю стало відкриття Алеї пам’яті колишнього директора Інституту, нині покійного професора Анатолія Москаленка. Відкриття відбулося на подвір’ї закладу, його відвідав екс-президент України Леонід Кравчук. Алея стала першим кроком до заснування Саду пам’яті Інституту журналістики. Перше насадження вирішили присвятити саме Анатолію Москаленку, оскільки його випуск цього року відзначає крупний ювілей — 50 років. За рішенням студентів було висаджено яблуні — як символ того, що праця Анатолія Москаленка і досі дає плоди. Серед «меморіальних» заходів відбулося і відкриття музею Інституту журналістики, де виставлено небагато предметів, пов’язаних із новітньою історією наукового закладу.
Точка кипіння «Журналістської весни» припала на суботу 26 травня. Піком став святковий концерт — зі спогадами, музичними номерами і подарунками. Між іншим, щороку на фестивалі гостям вручають нові оригінальні сувеніри. У попередні роки відвідувачів дивували і подушками, і домашніми капцями. Цього разу — сумки. Окрім цього, усіх бажаючих пригощали пиріжками «Різун» (оригінальна назва випічки присвячена нинішньому директору Інституту Володимиру Різуну).
Святковий концерт проходив у формі прямого ефіру. На м’які канапи, що стояли на сцені, запрошували випускників різних років, які ділилися з глядачами своїми спогадами. Ностальгійно-тужливу атмосферу «розбавляли» короткі ролики, зняті організаторами, що ілюстрували концепцію свята, а також музиканти — народний хор «Джерело» та етно-хоас гурт «Даха Браха». Під час святкового концерту відбулося і нагородження найкращих у сфері журналістики за результатами голосування студентів. Нагородження відбувалося за 5- ма номінаціями. Так, у номінації «телемозок» переміг випускник заочного відділення Інституту телеведучий Ігор Пелих. «Радіомозком» було визнано завідувача кафедри телебачення і радіомовлення Інституту журналістики Олеся Гояна, подарунком для пресової журналістики, на думку студентів, стала заступник головного редактора тижневика «Дзеркало тижня» Юлія Мостова.
Найефектнішим традиційно стало завершення концерту, коли відомий серед випускників Інституту неофіційний гімн «Боже, храни Інститут журналістики» зазвучав у виконанні колишніх студентів і народного хору. До речі, авторами гімну є студенти, він написаний на мотив пісні «Боже, не дай дотягнути до пенсії» гурту «Брати Гадюкіни». Ще одна композиція, що до сліз зворушила гостей — це «Лебедина пісня» відомого поета і теж випускника-журналіста Василя Симоненка. Свого часу, ще декілька поколінь тому, вона вважалася гімном Інституту.
Але як майстерно не були б організовані акції, нагородження і концерти, найсуттєвішим залишається те, що «Журналістська весна» повинна стати святом спілкування для випускників. Цього організатори цьогорічного фестивалю дещо не врахували, вивівши на територію практично всього Інституту занадто гучний звук, що заважало спілкуванню. Але цей недолік нівелювався усе тим же ностальгійно-тужливим, але надзвичайно приємним і теплим настроєм.
ВИПУСКНИКИ ЗГАДУЮТЬ
Поет Микола СОМ , випускник 1957 року пригадує, що разом зі своїм однокурсником Анатолієм Москаленком (який пізніше став директором Інституту і за часи якого, за словами багатьох журналістів, установа переживала свій розквіт) вони видавали студентську газету «Слово- зброя». «Толя був редактором, а я — художником. Газета була, звичайно, специфічна... Анатолію дуже подобалися сказані одного разу мною слова про це видання: «Ой, чого заснув я стоя? Я читаю «Слово-зброя», — згадує, сміючись, Микола Сом.
Петро ДОНЧИК , випускник 1967 року стверджує: «Насправді журналістиці навчити неможливо, для цього потрібні природні здібності, талант. Я був студентом-заочником, а тому маю не дуже міцні зв’язки зі своїми однокурсниками. Але, тим не менше, зберіг найсвітліші спогади, особливо про наших педагогів, і щороку приходжу на «Журналістську весну». Усе своє життя я мав справу з пресою, написанням матеріалів, і кожного разу з вдячністю згадую роки навчання.»
Випускниці першого набору 1952 року тоді ще відділення журналістики на філологічному факультеті пані Валентині БАЙКОВІЙ здається, ніби все було вчора. «315 аудиторія Червоного корпусу. Пам’ятаю як зараз. Навчалися переважно хлопці, учасники війни.» Нещодавно пані Валентина випустила власну книжку «Моя гуморина», третина якої присвячена спогадам про факультет журналістики. «Про це я могла б розповідати вічно», — посміхається вона.
