«Журналістика була завжди»

5 травня в Києві по вулиці Суворова, 19а, на стіні будинку, в якому жив відомий український журналіст Олег Ситник, було відкрито меморіальну дошку. Олег Ситник відомий як редактор багатьох видань радянських часів, перебудови і перших років незалежності. Свого часу він випускав у світ «Молоду гвардію», «Молодь України», «Вечірній Київ». Видання «Прапор комунізму», яке теж очолював Олег Ситник, хоча й було партійним, але ознаменувало перехід від радянської до української журналістики. Із колишніх його вихованців виросло багато редакторів сучасних українських ЗМІ та медійників-професіоналів. Зокрема, серед тих, хто навчався журналістській майстерності під керівництвом Олега Ситника, — Лариса Івшина, Олександр Ільченко, Володимир та Юлія Мостові, Юрій Хлистун, Ірина Дубська та інші.

Згадуючи про свою роботу у виданні «Прапор комунізму» під керівництвом Олега Ситника, головний редактор «Дня» Лариса ІВШИНА зазначає:

— Часто говорять про те, що за часів Радянського Союзу журналістики не існувало. Але насправді журналістика була завжди — якщо розуміти під цим поняттям захист людей. Хоча сьогодні вже немає відряджень за листами, це не означає, що в цьому немає потреби... Звичайно, в ті часи пропаганди було більш ніж достатньо, але той, хто мав людське серце, завжди був готовий робити вчинки. Я часто згадую, як у газеті «Прапор комунізму», коли я щойно прийшла туди працювати, мене приємно вразив і став своєрідним педагогічним моментом факт, що в редакції працював чоловік, який мав судимість. Він відсидів за те, що, кинувши черевика, поцілив у портрет Кагановича. У той же час у відділі спорту працював племінник Кагановича... Треба сказати, що працювати в партійному органі людям, які мали політичну судимість, було фактично неможливо. Але Олег Ситник дав йому можливість працювати. Він любив цікавих особистостей. Саме Ситник давав таким людям шанс. Він часто робив нетрадиційні на той час кроки. Олег Ситник був зовсім не янголом, і він сам би про це сказав, але він був настільки людяним, що його недоліки це повністю перекривало.

Донька легендарного редактора тележурналістка Іванна ЧЕРЕДНИЧЕНКО в розмові з «Днем» згадує:

— Він був, як зараз кажуть, харизматичною особистістю, енергетично сильною особою. Окрім того, що він був дуже серйозним професіоналом, він був керівником від народження. Професія головного редактора — його покликання. Разом із тим у нього було дивовижне почуття гумору, він жартував буквально в кожному реченні. Любив людей, спілкування, був дуже добрим до оточуючих. Коли його ховали, я була вражена кількістю людей, які прийшли з ним прощатися. Батько багатьом допомагав і дуже уважно ставився до людей. Не через те, що хотів зробити кар’єру. Ні, він ніколи не загравав із керівництвом. Він був сильною особистістю, але відчував людей, був гарним психологом і чудовим фахівцем, а тому вмів вибирати людей і працювати з ними. Я думаю, що саме через це з його учнів виросла така кількість головних редакторів. Журналісти між собою його називали «папа». Тож ця меморіальна дошка і увага людей до нього — свідчення не лише його професійних здібностей, а й того, що він був порядною і непересічною особистістю.

Ініціатором встановлення пам’ятного знаку стала Національна спілка журналістів України. Голова НСЖУ Ігор ЛУБЧЕНКО розповів, що процедура отримання дозволу для встановлення меморіальної дошки на київській вулиці хоч і пройшла без особливих перешкод, але тривала близько трьох років.

— Ми звернулися до київської влади з листом від усієї спілки. У Києві є спеціальна комісія, яка розглядає такі питання. Відбулося засідання цієї комісії, і вона прийняли рішення дозволити встановити дошку. Уже потім почався збір коштів, але цим займалася родина Олега Ситника.

За словами Ігора Лубченка, подібні пам’ятні знаки в Києві встановлено й іншим відомим журналістам-науковцям: Дмитрові Прилюку, Анатолію Москаленку, які свого часу очолювали столичний Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка... Дякую за пам’ять.